Американська трагедія - Сторінка 111

Я зараз повернусь.

Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого іншого лікаря, і майже зразу ж повернувся разом з м-с Уіл-кокс та її дочкою. А потім — нескінченне чекання, поки з'явились сусіди і, нарешті, лікар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогодні ж поговорити з м-с Олден про важливу і секретну справу, що привела його сюди. І лікар Крейн, на якого спразили велике враження поважні, офіціальні манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неї навіть краще.

Ліки і дружні, співчутливі умовляння допомогли привести м-с Олден до пам'яті, і вона поступово, весь час підбадьорюванаі і заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потім і відповісти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листі Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тільки про одного чоловіка, який виявляв їй особливу увагу, — та й говорила про нього тільки один раз, на минуле різдво. Це був Клайд Гріфітс, племінник багатого лікурзького фабриканта Семюела Грі-фітса, завідуючий тим відділом, де працювала Роберта.

Але це, звичайно, зовсім не означало, як зразу відчули і Мейсон і Олден, що племінника такої поваіжної особи можна обвинуватити у вбивстві Роберти. Багатство! Становище в суспільстві! Зрозуміло, Мейсон бажав поміркувати і почекати, перш ніж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, відміна в суспільному становищі цього чоловіка і потонулої дівчини.

А все ж могло бути і так. Чому ні? Справді, юнак, що здобув таке становище, скоріше ніж будь-хто інший, міг завести мимохідь таємничий роман з такою дівчиною, як Роберта, — адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабриці його дядька і була бідна. І до того ж, як повідомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дівчина була в годину своєї смерті, вона наважилася зійтися з ним до шлюбу. Хіба це не характерно для поводження багатого і розбещеного юнака з бідною дівчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударів і образ, стикаючись із щасливцями, які мали успіх, і тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Підлі багачі! Бездушні багачі! А мати й батько, звичайно, непохитно вірили в невинність і чесноти дочки.

З дальших розпитів виявилось, що м-с Олден ніколи не бачила цього юнака, але й ніколи не чула про будь-кого іншого. Вона і її чоловік могли додатково повідомити тільки, що останній раз, коли Роберта приїздила на місяць додому, вона почувала себе не зовсім здоровою, ходила млява і часто лягала відпочити. І ще одно: вона: часто писала листи, які віддавала листоноші або сама опускала в ящик унизу на перехресті. Ні м-р, ні м-с Олден не знали, кому були адресовані ці листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знає це. Далі, за цей місяць Роберта пошила собі кілька платтів — здається, чотири. А останнім часом її кілька раз викликав до телефону якийсь містер Бейкер, — це Тайтус чув від м-ра Уілкокса. Виїжджаючи, вона взяла з собою тільки ті речі, з якими приїхала: невелику скриньку і чемодан. Скриньку вона сама здала на станції в багаж, але Тайтус не міг сказати, чи відправила вона її в Лікург чи десь-інде.

Мейсон обмірковував дуже важливе, на його погляд, повідомлення про Бейкера, і тут йому раптом спало на думку: "Кліфорд Голден — Карл Грехем — Клайд Гріфітс!" Ті самі ініціали і схоже звучання цих імен вразили його. Справді дивний збіг, якщо тільки цей самий Клайд Гріфітс ніяк не причетний до злочину! І йому вже не терпілось знайти листоношу і допитати його.

Але Тайтус Олден потрібен був не тільки як свідок, який упізнає тіло Роберти і встановить, що саме їй належали речі в чемодані, залишеному на станції Ган-Лодж, — він міг також умовити листоношу говорити відверто, і тому Мейсон попросив старого одягтись і поїхати з ним, запевняючи, що завтра ж відпустить його додому.

Попередивши м-с Олден, щоб вона нікому нічого не говорила, Мейсон пішов на пошту допитувати листоношу.

Листоношу розшукали і допитали в присутності Олдена, який стояв біля прокурора, схожий на гальванізований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кілька листів, — дванадцять або й усі п'ятнадцять, — і згадав навіть, що всі вони були адресовані в Лікург, якомусь… як його?., так, вірно — Клайдові Гріфітсу, до запитання. Мейсон негайно пішов з листоношею до місцевого нотаріуса, який за всіма правилами закону запротоколював ці свідчення. Далі прокурор подзвонив до себе в канцелярію і, дізнавшись, що тіло Робертивже доставлено в Бріджбург, поспішив туди з усією швидкістю, якої тільки можна було досягти на його машині. О десятій годині вечора в приймальні "Похоронного бюро братів Луц" біля тіла зібрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямі, дивився в обличчя дочки. I тут Мейсон міг, по-перше, переконатися, що це справді Роберта Олден, і, по-друге, вирішити для себе питання: чи можна вважати її дівчиною з тих, які легко йдуть на недозволений зв'язок, що на нього вказував запис у гостиниці на озері Грасс. Ні, вирішив він, вона не така. Тут наявним є хитрий і злий замір — зведення і вбивство! От негідник! І досі його не спіймано! Політична значущість цієї справи відійшла в уявленні Мейсона на згдній план, а на її місце прийшли гнів і ненависть до всіх багачів.

Але ці хвилини біля покійниці і вигляд Тайтуса Олдена, який, упавши на коліна перед дочкою, палко притискав до губ її маленькі льодяні руки і невідривно, гарячковим, протестуючим поглядом вдивлявся в її воскове обличчя, обрамлене довгим каштановим волоссям, — усе говорило, що навряд чи громадськість формально і безсторонньо поставиться до цієї справи. Очі всіх присутніх були повні сліз.

І тут Тайтус Олден посилив драматизм усієї сцени. Тим часом як брати Луц, троє їхніх приятелів — власники сусідньої автомобільної майстерні, Еверет Бікер, представник газети "Республіканець", і Сем Тексон, редактор газети "Демократ", стоячи в дверях, через голови один одного з шанобливим страхом заглядали в кімнату, він раптом схопився і несамовито кинувся до Мейсона, з криком:

— Знайдіть негідника, який винен у цьому, пане прокурор! Нехай його змусять страждати, як страждала моя добра, чиста дівчинка. Її вбили, от що! Тільки вбивця міг так завезти дівчину на озеро і так ударити, — він її ударив, це всякому ясно! — І Тайтус указав на обличчя мертвої дочки. — У мене немає грошей, щоб судитися з таким негідником, але я буду працювати… Я продам ферму…

Голос його урвався. Він знову повернувся до Роберти і мало не впав. І тоді Орвіл Мейсон, якому передався скорСстний і мстивий порив бідолашного батька, виступив наперед і схвильовано сказав:

— Ходімо звідси, містер Олден. Ми знаємо тепер, що це ваша дочка. Закликаю всіх вас, джентльмени, у свідки: тіло впізнано. І якщо підтвердиться гадка, що вашу бідну дівчинку вбито, містер Олден, я як прокурор урочисто обіцяю вам: я не шкодуватиму ні часу, ні грошей, ні сил, щоб вистежити цього негідника і віддати його в руки властей. І якщо правосуддя в окрузі Катаракі стоїть на висоті,— а я в цьому певен, — ви можете покластися на всякий склад присяжних, який буде добраний нашим тутешнім судом. І вам не доведеться продавати вашу ферму!

Щире, хоч і раптове хвилювання, а також присутність вражених слухачів привела до того, що ораторський талант м-ра Мейсона проявився в усій своїй силі і пишноті.

І один з братів Луц — Ед, який виконував усі справи похоронного бюро, зв'язані з раптовою і насильницькою смертю, — збуджено заявив:

— Вірно, Орвіл! Отакий прокурор нам і потрібен.

А Еверет Бікер закричав:

— Дійте, містер Мейсон! Ми вас підтримаємо всі, як один, коли треба буде.

Фред Хейт і його помічник, схвильовані драматичним виступом Мейсона і його надзвичайно ефектним, навіть героїчним виглядом, підійшли ближче. Хейт узяв друга за руку, а Ерл промовив схвильовано:

— Бажаю успіху, містер Мейсон! Ми все зробимо, що можемо, будьте певні. І не забудьте про чемодан, який вона залишила на станції Ган-Лодж. Він у вас в канцелярії. Я передав його Бертону дві години тому.

— Так, вірно… Я мало не забув про нього, — сказав Мейсон дуже спокійно і діловито. Недавній порив красномовності і розчу-леності минув. Тепер Мейсон був під враженням незвичайних похвал: ніколи ще за всі роки своєї службової діяльності він не зазнавав нічого подібного.

РОЗДІЛ V

М-р Мейсон у супроводі Олдена і службових осіб ішов у свою канцелярію, питаючи себе, чим міг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду він дуже страждав од відсутності жіночої близькості, і тому у нього розвинувся нахил до таких міркувань. Він думав про красу та чарівність Роберти і, з другого боку, про її бідність і суворе моральне й релігійне виховання — і прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловік або хлопчак звів її, а потім, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосіб, щоб позбутись її,— мниму, зрадницьку "весільну подорож" на озеро. І тут він відчув безмежну особисту ненависть до цієї людини. Підлі багатії! Гулящі багатії! Порочні і злі нероби! І молодий Клайд Гріфітс — гідний представник цієї породи! Хоч би тільки спіймати його!

І водночас він раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дівчина явно булаї близька з цим чоловіком), вона могла бути вагітна. Цієї догадки було досить, щоб викликати в ньому че тільки специфічну цікавість до всіх подробиць романа, який привів до такого кінця, а й нетерпляче бажання перевірити, чи справедливі його підозри. Мейсон почав думати, що треба знайти підхожого лікаря для розтину — якщо не в Бріджбурзі, то в Утіці або в Олбені,— а також сповістити про цю підозру Хейта і, нарешті, визначити характер ударів, що залишили сліди на обличчі Роберти.

Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан і його вміст, і тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крім платтів і капелюхів Роберти, білизни, пари червоних шовкових підв'язок (вони так і лежали в коробочці, в якій були куплені у Браунштейна в Лікурзі), в чемодані було ще і туалетне приладдя— різдвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сірої шовкової підкладки була засунута маленька, простенька біла картка з написом: "Берті від Клайда.