Американська трагедія - Сторінка 110

Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…

— Ще хвилину, — твердо повторив прокурор, — я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?

— Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, — повільно і докладно пояснював Тайтус. — Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? — Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. — Якби мені могло отаке спасти на думку… — Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.

— А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? — спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. — Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?

— Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…

Він злегка тремтів і несвідомо доторкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Ро-берти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:

— Це почерк вашої дочки?

— Так, сер, це її почерк, — відповів Тайтус трохи голосніше. — Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листі? — Він судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звістку про якесь страшне нещастя. — Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листі? Ви мусите мені сказати, що сталося з моєю дочкою!

Він схвильовано озирнувся, немов збираючись бігти в дім, покликати на допомогу, поділитися з дружиною своїм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довів він бідолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.

— Містер Олден, — почав він, — у кожного з нас бувають в житті такі тяжкі хвилини, коли треба зібрати всю свою мужність. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я і сам багато чого зазнав у житті і розумію, як ви будете страждати.

— Вона поранена? Може, вона вмерла? — пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.

Орвіл Мейсон кивнув.

— Роберта! Дитина моя! Господи боже! — Він увесь зігнувся, немов від удару, і прихилився до дерева, щоб не упасти. — Але як? Де? Її вбило машиною на фабриці? Боже милостивий!

Він повернувся, щоб піти додому, до дружини, але прокурор, чоловік із скаліченим обличчям і міцними руками, спинив його:

— Одну хвилину, містер Олден, одну хвилину! Ви не повинні поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лікурзі і не машиною, ні. Вона потонула. У Біг-Бітерні. Вона поїхала за місто в четвер, розумієте? Чуєте, в четвер. Вона потонула в озері Біг-Бітерн у четвер, катаючись на човні. Човен перекинувся.

Збуджений стан Тайтуса, його слова і жести так схвилювали прокурора, що він не міг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навіть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши від Мейсона слово "смерть" у зв'язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши своє перше запитання, він став якось по-звірячому стогнати, немов йому перехопило подих. Він зігнувся, скорчився, неначе від сильного болю, потім сплеснув руками і стиснув долонями скроні.

— Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Ні, ні! Роберта! О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неї тільки годину тому. Вона помре, коли почує про це. І мене це вб'є. Так, уб'є. Моя бідна, моя дорога дівчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!

І він тяжко і стомлено сперся на Мейсона, і той, як міг, намагався підтримати його. За хвилину старий озирнувся на дім і подивився на двері здивованим, блукаючим поглядом божевільного.

— Хто скаже їй? — спитав він. — Хто наважиться сказати їй?

— Послухайте, містер Олден, — умовляв Мейсон, — ради вас самих і ради вашої дружини прошу вас: заспокойтесь і допоможіть мені розібратись у цій справі, допоможіть тверезо і рішуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповів вам. Але ви повинні заспокоїтись. Дайте мені можливість пояснити все. Це жахливо, і я від усієї душі співчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут є страхітливі і сумні обставини, про які ви повинні дізнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!

І тут, тримаючи Тайтуса під руку, Мейсон так швидко і переконливо, як тільки міг, розповів про різні факти і підозри, зв'язані з смертю Роберти, потім дав йому прочитати її лист і наприкінці вигукнув:

— Тут злочин! Злочин, містер Олден! Так ми думаємо в Бріджбурзі,— принаймні ми цього побоюємось, — безсумнівне вбивство, містер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.

Він помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, ніби не зовсім розуміючи, що йому кажуть.

— Хоч як я поважаю ваші почуття, — знов заговорив Мейсон, — проте, як головний представник закону в моєму окрузі, я вважав своїм обов'язком приїхати сьогодні сюди, щоб дізнатись, що вам відомо про цього Кліфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумію, містер Олден, ви зараз жорстоко страждаєте. І все-таки я запевняю, що ваш обов'язок — і це повинно бути й вашим бажанням — усіма силами допомогти мені розплутати справу. Цей лист свідчить, що ваша дружина в усякому разі дещо знає про цього суб'єкта, — знає хоч би його ім'я.

І він багатозначно постукав пальцем по листу.

Як тільки Олден зрозумів, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гіркої втрати долучився якийсь звірячий інстинкт, поєднаний з цікавістю, гнівом і пристрастю природженого мисливця, — все це допомогло йому опанувати себе, і тепер він мовчки і похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, — вона вбита, і вбив її якийсь молодий чоловік, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти заміж! І він, батько її, навіть не підозрівав існування цієї людини! Дивно, що дружина знала, а він — ні. І Роберта не хотіла, щоб він знав.

І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релігійними віруваннями, умовностями та звичайним для сільського жителя підозрілим ставленням до міста і до всього міського заплутаного і безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник і дурисвіт, з яким Роберта зустрілась у Лікурзі, звів її, обіцяючи одружитись, а потім звичайно не схотів додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамсвке бажання помститися тому, хто міг піти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негідник! Насильник! Убивця!

І він, і дружина думали, що в Лікурзі Роберта спокійно, серйозно і щасливо йде своїм важким і чесним шляхом, працює, щоб утримувати себе і допомагати їм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п'ятниці її тіло лежало на дні озера. А вони спали на м'якій постелі, ходили, розмовляли, не підозріваючи її страшної долі. І тепер її тіло десь у чужій кімнаті або, може, в морзі, і рідні, люблячі руки ке подбали про нього, — і завтра байдужі, холодні чиновники відвезуть його у Бріджбург.

— Якщо є бог, — схвильовано сказав Олден, — він не допустить, щоб такий негідник залишився непокараним! Ні, не допустить!.. "Побачу я ще, — раптом процитував він, — що діти праведника покинуті і нащадки його просять хліба". — І, враз охоплений пекучою жадобою діяльності, він додав: — Тепер я мушу все розповісти дружині. Так, так, одразу ж! Ні, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу їй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб'є її. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто він, тоді ми спіймаємо його, перш ніж він втече кудись далеко… Бідна моя донька! Бідна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дівчинка!

І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним обличчям він повернувся і, вайлуватий і незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як він знав, м-с Олден готувала якісь особливі страви для завтрашнього — недільного обіду. Але на порозі він спинився, у нього невистачило мужності йти далі. Він був живим втіленням трагічної безпорадності людини перед безжальними, незбагненними і байдужими силами життя.

М-с Олден обернулась і, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провіщав недобре, зразу зігнав з її обличчя стомлений, але мирний і простодушний спокій.

— Тайтус, ради бога! Що сталось?

Зняті до неба руки, напіввідкритий рот, моторошні очі, які мимоволі і неприродно звузились і знову широко розкрились, і, нарешті, одно слово:

— Роберта!

— Що з нею? що з нею, Тайтус? що з нею?

Мовчання. Знову нервове сіпання рота, очей, рук… І потім:

— Умерла! Вона… вона потонула! — І він без сил опустився на ослін, що стояв тут же, біля дверей.

М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розуміючи, потім зрозуміла і, не вимовивши ні слова, важко впала на підлогу. А Тайтус дивився на неї і кивав, немов кажучи: "От, от. Тільки так і могло бути. От вона й позбулася цього страхіття". Він поволі підвівся, підійшов до дружини і, ставши на коліна, спробував підняти її. Потім так само поволі випростався, вийшов з кухні і, обійшовши будинок, попрямував до напівзруйнованого ганку, де сидів Орвіл Мейсон, дивлячись на призахідне сонце і міркуючи про те, яке горе повідав цей жалюгідний, безталанний фермер своїй дружині. Йому навіть захотілось на хвилину, щоб усе було інакше, — щоб цієї справи, хоч вона і вигідна йому, Мейсону, зовсім не було.

Але, помітивши схожу на скелет постать фермера, він схопився і, обігнавши Олдена, поспішив до прибудови. Побачивши на підлозі безмовну і непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку і тендітну, як і її дочка, він підняв її своїми міцними руками, проніс через їдальню у велику спільну кімнату і поклав тут на розхитану кушетку. Потім намацав її пульс і кинувся взяти води. При цьому він озирнувся навколо, — чи не видно поблизу сина, дочки, сусідки, кого-небудь, — але нікого не було, і він, поспішно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на її обличчя і руки.

— Є тут де-небудь лікар? — звернувся він до Тайтуса, якого застав на колінах біля дружини.

— В Більці є… лікар Крейн.

— А у вас чи у кого-небудь поблизу є телефон?

— У містера Уілкокса. — Він махнув рукою в напрямі до будинку Уілкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.

— Догляньте її.