Американська трагедія - Сторінка 87

Але йому все-таки хотілося дізнатись правду, і тому він іще запитав:

— Ну, а де ж молодий чоловік, який винуватий у вашому нещасті?

Роберта, пригнічена соромом і відчаєм, все ще не могла вимовити ані слова і тільки заперечливо похитала головою.

— Але він знає, в якому ви становищі?

— Так, — відповіла тихо Роберта.

— І він не хоче одружитися з вами?

— Він виїхав.

— Так, розумію. Ох, ці молоді негідники! І ви не знаєте, куди він поїхав?

— Ні,—малодушно збрехала Роберта.

— Давно він залишив вас?

— Близько тижня, — ще раз збрехала вона.

— І ви не знаєте, де він тепер?

— Ні.

— А як давно ви хворі?

— Вже більше двох тижнів.

Вона схлипнула.

— Раніше у вас завжди було все правильно?

— Так.

— Ну, що ж, псцперше… — Він говорив тепер лагідніше і ласкавіше, ніж спочатку: здавалося, він шукає поважної причіпки, щоб відмовитися від участі в такій справі, яка не обіцяє йому нічого, крім небезпеки та утруднень. — Це, може, ще не так серйозно, як ви думаєте. Я розумію, ви дуже налякані, але у жінок нерідко бувають такі неправильності. В усякому разі без спеціального огляду не можна бути певним цього. А найкраще — почекати ще два тижні. Дуже можливо, що все закінчиться щасливо. Я б не дуже здивувався цьб-му. Ви, як видно, надзвичайно чутлива і нервова, а нервовість часто спричиняє до таких затримок. Якщо хочете послухати моєї поради, то зараз у всякому разі нічого не робіть. Ідіть додому і чекайте, поки не буде цілковитої певності, а до того часу вже ніяк не варто що-небудь робити.

— Але я вже приймала пілюлі, і вони не допомогли, — жалібно сказала Роберта.

— Які пілюлі? — з цікавістю спитав лікар Глен і, вислухавши П пояснення, зауважив — А, ці! Ну, вони навряд чи по-справжньому допомогли б вам, якщо ви справді вагітна. Але я вам знову раджу почекати. Через два тижні все з'ясується, і тоді у вас ще буде досить часу, щоб вжити заходів. Та я все-таки серйозно раджу вам відмовитись від цієї думки. Я вважаю великою помилкою порушувати закони природи. Буде значно краще, якщо ви наважитесь мата дитину і почнете піклуватись про неї. Тоді на вашому сумлінні не буде ще нового гріха — убивства.

Він говорив суворо і поважно, з усвідомленням власної правоти. Але Роберта, терзаючись від жаху, якого лікар, мабуть, просто не міг зрозуміти, вигукнула з тим самим трагічним розпачем:

— Але я не можу, лікарю! Кажу вам, не можу! Не можу!.. Ви не розумієте… Не знаю, що я робитиму, якщо не зможу звільнитися від цього! Не знаю! Не знаю!

Вона хитала головою, стиснувши руки і розхитуючись наперед і назад. Лікар Глен бачив усю глибину її одчаю, і йому шкода було, що легковажність довела її до такого жахливого становища. Але, як професіонал, він холодно ставився до випадку, що міг накликати на нього самі тільки неприємності, і тому рішуче заявив:

— Як я вже сказав вам, міс… (він почекав трохи)… Говард, якщо це ваше справжнє ім'я, — я рішуче проти таких операцій, так само як і проти тієї легковажності, що доводить дівчат і молодих чоловіків до такого становища, коли ця операція здається їм необхідною. Лікар не може втручатися в такі справи, якщо він не хоче перебути десять років у тюрмі, і я вважаю цей закон справедливим. Не думайте, Що я не розумію, яким важким здається вам тепер ваше становище. Але, повірте, завжди знайдуться люди, які охоче допоможуть дівчині, що опинилася в такому стані, якщо тільки вона не захоче більше нехтувати моральністю і законом. Отже, ось найкраща порада, яку я можу вам дати: не робіть нічого — ні тепер, ні пізніше. Ідіть додому і признайтеся в усьому вашим батькам. Так буде краще, набагато краще, запевняю вас. Це не так важко, як вам зараз здається, і не так погано, як те, що ви задумали. Не забувайте, що мова йде про людське життя, якщо ваші теперішні побоювання справедливі. Ви хочете знищити вже зароджене життя, і в цьому я не можу допомогти вам. Справді не можу. Я знаю, є лікарі, які ставляться не так серйозно до своєї професіональної етики, але я не належу до них і не можу дозволити собі стати таким. Дуже шкодую… дуже!.. Отже, можу сказати вам одне: повертайтеся додому і розкажіть усе своїм батькам. Тепер вам здається, що це дуже важко, але кінець кінцем вам стане легше. Якщо вони захочуть, нехай прийдуть і поговорять зі мною. Я постараюся переконати їх, що це не найстрашніше нещастя на світі. Але зробити те, про що ви просите… Мені дуже, дуже шкода, але я не можу. Сумління мені не дозволяє.

Він замовк і подивився на неї співчутливо, але в той же час рішуче і твердо. І Роберта, вражена раптовим крахом усіх своїх надій і бачачи, що не тільки була введена в оману розповідями Клайда про цього лікаря, а й сама не зуміла справитися з своїм завданням і розчулити лікаря, непевною ходою попростувала до дверей; страх перед майбутнім знову заволодів нею. Лікар люб'язно і з жалем зачинив за нею двері,— і, опинившись на вулиці, в темряві, вона безпорадно притулилася до дерева; всі душевні і фізичні сили залишили її. Він відмовився допомогти їй! Відмовився допомогти! Що ж тепер?

РОЗДІЛ XXXVIII

На початку відмова лікаря безмежно вразила і перелякала обох— і Роберту, і Клайда. Виходить, попереду — незаконнонароджена дитина, безчестя Роберти, викриття і загибель Клайда. Мабуть, нічого іншого не залишається… Але потім — принаймні перед Клайдом — важка завіса стала потроху підніматися. Може, кінець кінцем, як припускав лікар (ледве опам'ятавшись, Роберта докладно все розповіла Клайдові), справа зовсім не така вже погана. Цілком можливо, — про це говорили і аптекар, і Шорт, і лікар, — що Роберта помиляється. Роберту ці міркування не заспокоювали, але вони погано вплинули на Клайда: його охопило своєрідне заціпеніння, викликане перш за все невідступним страхом, що він нічого не зуміє придумати, і, отже, йому неминуче загрожує викриття. І замість того щоб боротися ще відчайдушніше, він зволікав і не вживав ніяких заходів. Така вже була його натура: хоч він і чітко уявляв собі можливі трагічні наслідки своєї бездіяльності, але так тяжко знову шукати, до кого звернутися, не накликаючи на себе небезпеки. Адже лікар випровадив її, і порада Шорта нічого не дала!

Так минуло ще два тижні, але Клайд тільки марно напружував мозок, роздумуючи, до кого піти тепер просити допомоги. Так важко питати про це. Просто неможливо. Та й кого питати? Кого? На все це потрібний час. А поки що дні минали — і у Роберти, і в Клайда було досить часу, щоб обміркувати, як діяти далі, чого кожному з них вимагати одне від одного, якщо Роберта залишиться без медичної допомоги. Роберта все більше квапила і квапила Клайда, якщо не словами, то виразом обличчя і настроєм під час роботи. Вона твердо вирішила, що не повинна, не може бути покинута в цій боротьбі. По-друге, вона бачила, що Клайд нічого не робить. Після своїх перших спроб він зовсім не знав, що і як робити. Він не мав друзів, і тому, сподіваючись дістати потрібні відомості, міг би лише мимохідь заговорити то з одним, то з другим про свої труднощі, як про якийсь уявний випадок. І в той же час, хоч як це безглуздо і легковажно було, Клайда все-таки вабило до того веселого світу, де жила Сондра. Вечорами, щонеділі його запрошували то туди, то сюди, і він ішов, незважаючи на жахливе становище і настрій Роберти, бо в гостях можна було забути про невідступне, грізне марево катастрофи. Якби тільки він міг виручити Роберту! Якби міг! Але як? Без грошей, без друзів, без більш близького знайомства з медичним, або, точніше, з особливим підпільним світом, де черпали знання про таємниці статі, скажемо, розсильні з готелю "Грін-Девідсон". Правда, він написав Ретереру, але відповіді ке було, бо Ретерер переїхав у Флориду і лист ще не дійшов до нього. А тут усі, кого він краще знав, були зв'язані або з фабрикою, або з вищим товариством: з одного боку були люди надто недосвідчені і небезпечні, з другого — надто чужі і теж небезпечні; ні з ким з них він не був настільки близький, щоб можна було довіритися і розраховувати, що вони збережуть його таємницю.

Але треба було щось робити: не міг же він спокійно пливти за течією! Звичайно, Роберта не дозволить йому довго зволікати: адже скоро всі довідаються про ії становище. Іноді це його справді мучило і, немов потопаючий за соломинку, вік хапався за кожну, найчастіше уявну, надію. Так, наприклад, коли один з майстрів на фабриці одного разу побіжно відзначив, що робітниця його відділу "потрапила в біду" і їй запропонували звільнитися, Клайд одразу спитав у майстра: а що, на його думку, така дівчина могла зробити, коли б не хотіла дитини? Але гой, такий же недосвідчений, як і сам Клайд, сказав тільки, що їй, певно, довелося б піти до лікаря, коли б вона знала підхожого, — або вже "довести справу до кінця", — і, таким чином, Клайд не посунувся ані на крок у своїх знаннях. Іншим разом у перукарні обговорювали подію, про яку повідомила місцева газета: одна дівчина подала скаргу до суду на якогось гультяя за порушення обіцянки про одруження. "Та вже повірте, — сказав хтось, — вона б не стала позиватися з цим хлопцем, якби не було для цього причин". Клайд скористався з нагоди і спитав:

— А хіба їй не можна виплутатися якось інакше і не одружуватися з ним, якщо вона його не кохає?

— Ну, це не так просто, як вам здається, особливо тут, у нас, — заявив мудрець-перукар. — По-перше, це проти закону. По-друге, тут потрібна ще купа грошей… Ну, а без грошей, самі знаєте, і кроку не ступиш.

Він заклацав ножицями, а Клайд, поглиблений у власні справи, подумав, що це дуже вірно. Якби він мав гроші — хоч кілька сот доларів, — хто знає, може, удалося б умовити Роберту, щоб вона поїхала куди-небудь сама і зробила собі операцію.

Кожного дня Клайд повторював собі, що треба знайти якого-небудь лікаря. І Роберта теж говорила собі, що треба діяти, — не можна більше покладатися на Клайда, якщо він так зволікатиме. Ніхто не може жартувати чи миритися з такою грізною небезпекою. Це означало б жорстоко обманути її. Очевидно, Клайд не розуміє, яким жахливим це буде 1 для неї, і для нього самого. Ні, якщо він не допоможе їй, — а він спочатку твердо обіцяв допомогти, — тоді нехай не сподівається, що вона витримає неминучу катастрофу одна.