Американська трагедія - Сторінка 89

Це міркування зробило її обережнішою і примусило відмовитися від першого владного спонукання говорити рішуче і різко.

А Клайд уявляв собі сяючий світ, центром якого була Сондра і який тепер було поставлено на карту, — і, приголомшений, не міг зібратися з думками. Невже він має відмовитися від усього цього задля того життя, яке чекає його в Робертою: маленький будиночок… дитина… нудне, буденне існування в клопотах про те, як прожити з нею і з дитиною на мізерний заробіток, і ніякої надії знову стати вільним. О боже! Йому ледве не стало млосно. Він не може, він не зробить цього!

І проте він розумів, що досить йому зробити один неправильний крок, — і Роберта з легкістю зруйнує всі його мрії. Це примусило його знову стати обережним — уперше в житті він зрозумів, що треба мати витримку і все хитро розраховувати. Але усім своїм єством він з соромом усвідомлював, що в ньому сталася глибока внутрішня зміна.

— Авжеж, Клайд, — відповіла йому Роберта, — але ж ти сам кажеш, що зайшов у безвихідь. А мені страшний кожен зайвий день. Що буде, як ми не зуміємо знайти лікаря? Не можемо ж ми одружитися так, щоб дитина народилася надто швидко після весілля, ти це й сам розумієш. Тоді все стане відомо цілому світові. Крім того, бачиш, я повинна думати не тільки про тебе, а й про себе, і про маленького теж. (При самій лише згадці про дитину Клайда пересмикнуло, і він відскочив, немов від удару. Вона помітила це.) Одне з двох: або ми повинні зразу ж, негайно повінчатися, або я повинна звільнитися від цього. А ти, як видно, не можеш знайти мені лікаря, — адже так? Якщо ти вже так боїшся дядька — що він подумає і як зробить, якщо ти одружишся зі мною, — продовжувала вона тривожно, але лагідно, — давай зараз повінчаємося, але поки що мовчатимемо про це… стільки часу, скільки зможемо або скільки ти визнаєш за потрібне, — додала вона ущипливо. — Тим часом я можу поїхати додому і сказати батькам, що я одружена, але поки що це треба, приховувати. А потім, коли не можна буде більше ховатися, ми зможемо виїхати куди-небудь, якщо захочемо, — тобто якщо ти не захочеш сказати дядькові,— або зможемо тоді заявити, що ми вже досить давно одружені. Тепер багато хто так робить. А щодо заробітку, — продовжувала вона, помітивши, що по обличчю Клайда враз промайнула похмура тінь, — то ми завжди зуміємо знайти роботу. Я напевно зумію, в усякому випадку зразу після народження дитини.

Коли Роберта почала говорити, Клайд сидів з краю ліжка і неспокійно й недовірливо слухав, що саме вона запропонує. Та коли вона заговорила про шлюб і про від'їзд, він підхопився: непоборне бажання рухатися охопило його. А коли вона наприкінці заявила, що зразу після народження дитини піде працювати, він поглянув на неї мало чи не з панічним жахом. Подумати тільки — одружитися з нею! Йому доведеться піти на це!.. А коли б не вона і коли б йому ще трохи пощастило, він міг би одружитися з Сондрою!

— Так, звичайно, тебе це цілком влаштовує. Твої справи таким чином добре наладжуються, а зі мною як буде? От ловко виходить: тільки я почав тут працювати — і раптом усе кину і псїду! Доведеться виїхати, якщо всі довідаються про цю історію… І вже не знаю, що мені тоді робити! Я не маю ніякої спеціальності. Все це може погано скінчитися для нас обох. І, крім того, дядько дав мені посаду на фабриці тому, що я просив його, а якщо я тепер поїду, він ніколи більше не стане допомагати мені.

В своєму хвилюванні він забув, що раніше не раз казав Роберті, наче його батьки досить заможні люди, і, якщо йому тут не сподобається, він може повернутися на Захід і знайти собі там яке-небудь діло. А Роберта тепер згадала про це і тому спитала:

— Але хіба ми не можемо поїхати хоча б у Денвер? Невже твій батько не захоче, принаймні на початку, допомогти тобі?

Вона говорила дуже лагідно, майже благально, намагаючись змусити Клайда відчути, що майбутнє не таке погане, як він уявляє собі. Але звичайне згадування про батька в зв'язку з усім цим, припущення, що саме він може врятувати їх обох від нужди, нестатків — ні, це було вже занадто! Це показувало, до чого погано вона уявляє собі справжнє становище Клайда. Гірше: вона чекає допомоги від його родини! І не дочекавшись, — хто знає, можливо, згодом дорікатиме йому за те, що він брехав їй. Ясно, що необхідно зразу ж, не зволікаючи, розтрощити всі її задуми щодо шлюбу. Цього не буде— ніколи!

Але як, без риску для себе, примусити її відмовитися від цієї думки? Адже Роберта вважає, що має право на нього! Як сказати їй одверто і холодно, що він не може і не хоче одружитися з нею? А якщо не зробити це одразу, вона може собі уявити, що буде спра-ведливим і законним просто примусити його одружитися! Мабуть, вона гадає, що має право піти до його дядька, до двоюрідного брата… (він уявив собі холодні Гілбертові очі) — піде і викаже його! Г тоді загибель! Крах! Кінець усім його мріям про Сондру і про все, що з нею зв'язане. Але він тільки й зумів сказати:

— Я не можу зробити цього, Берта… принаймні зараз. — Ці останні слова — "принаймні зараз" — змусили Роберту уявити, що за цих умов, які створилися, йому невистачить рішучості опиратися цій її ідеї про шлюб. Але тільки-но вона це подумала, як Клайд продовжував поквапливо: — І потім я не хочу одружуватися так скоро. Це надто складна річ для мене тепер. По-перше, я ще дуже молодий і не маю коштів, щоб одружитися, і потім я не можу виїхати звідси. В інших місцях я не зароблю й половини того, що одержую тут. Ти не розумієш, що для мене означає ця посада. У батька, звичайно, становище не погане, але він не може зробити для мене того, що може дядько. Коли б ти це розуміла, то не просила б мене про таку річ.

Він замовк. На його обличчі застиг вираз замішання, страху і упертості. Він був схожий на зацьковану тварину, за якою по п'ятах женеться мисливець з собаками. Але Роберта думала, що він чинить опір, побоюючись, головним чином, лікурзької громадської думки (адже вона — проста робітниця), зовсім не тому, що палко захоплений якою-небудь дівчиною; і вона вигукнула з роздратуванням, якого не зуміла приховати:

— О так, я добре знаю, чому ти не можеш поїхати звідси! Твоя посада тут ні до чого, — це все через товариство, де ти завжди буваєш. Я знаю! Ти мене більше не кохаєш, Клайд, ось у чому справа, і ти не хочеш заради мене розлучитися з цими людьми. Я знаю, в цьому вся справа. Але ж так недавно ти кохав мене, хоч, здається, вже не пам'ятаєш про це. — Її щоки розчервонілися, очі виблискували. Вона спинилася на мить, а він пильно дивився на неї, не розуміючи, чим усе це закінчиться. — Але однаково, ти не кинеш мене напризволяще, я не допущу цього, Клайд! Я ке можу! Не можу, кажу тобі!—Її голос дзвенів і зривався. — Це надто важливо для мене. Я не знаю, що я робитиму одна, мені немає від кого більше чекати допомоги, і ти повинен допомогти мені. Мені треба вибратися з біди — от і все. Я не можу з'явитися до батьків ось так — одна, без чоловіка, без підтримки. — Погляд її став і благаючим, і лютим; немовби підкреслюючи свої слова, вона трагічно стискувала руки. — Якщо ти не можеш виручити мене тим засобом, гіким хотів, значить, мусиш виручити по-іншому, от і все, — з розпачем вирвалося в неї.— Ти не можеш кинути мене, принаймні зараз, поки я не можу обійтися без тебе. Я не прошу тебе одружитися і залишитися зі мною назавжди, — додала вона: в неї майнула думка, що, пом'якшивши таким чином свою вимогу, вона скоріше переконає Клайда погодитися на шлюб, а згодом його почуття, можливо, зміняться на краще. — Потім ти можеш залишити мене, якщо захочеш. Потім, коли з усім цим буде покінчено. Я не можу перешкодити цьому і не захочу перешкоджати, навіть коли б і могла. Але тепер ти не смієш кинути мене! Не смієш! Крім того, — додала вона, — адже я не хотіла, щоб зі мною сталася така річ, і ніколи б цього не сталося, якби не ти. Це ти примусив мене, ти наполягав, щоб я дозволила тобі приходити сюди. А тепер ти хочеш кинути мене, щоб я викручувалася сама, — і все через те, що боїшся: а що як тебе не стануть більше пускати в товариство, як довідаються про мене.

Роберта замовкла: її стомлені нерви не витримували напруження цієї боротьби. Вона почала неголосно, судорожно схлипувати, — видно було, що вона з усіх сил намагається знову оволодіти собою. Вони стояли одне проти одного: він, — тупо дивлячись на неї і не знаючи, що відповідати, вона — силкуючись узяти себе в руки; нарешті їй це вдалося, і вона продовжувала:

— Скажи, хіба я тепер інша, ніж два місяці тому? Я хочу зрозуміти, чому ти так змінився? Де причина? До різдва ти був такий ласкавий зі мною… здається, важко бути ласкавішим. Ти проводив зі мною весь вільний час, а тепер я кожного разу повинна благати, щоб ти прийшов. У чому тут справа? У кому? Я хочу знати, що це — інша дівчина? Ця Сондра Фінчлі, Бертіна Кренстон чи хто-небудь ще?

Кажучи це, вона пильно стежила за ним. Клайд завжди з страхом думав про те, що скаже і зробить Роберта, довідавшись про Сондру, і тепер з радістю переконався, що вона досі не тільки нічого не знає напевно, але навіть не підозрює яку-небудь певну дівчину. Горе Роберти майже не зворушувало його, бо він більше не кохав її. Але через своє боягузтво, через становище Роберти і її небезпечні вимоги він побоявся сказати, в кому і в чому справжня причина зміни. Замість того він відповів:

— Ти помиляєшся, Берта. Ти не розумієш, у чому річ. Тут усе меє майбутнє. Якщо я кину цю посаду, то ніколи не матиму іншої такої нагоди висунутися. Якщо я повинен буду одружитися ось таким чином чи виїхати звідси, все піде прахом. Я хочу почекати, розумієш, спершу влаштуватися, зібрати трохи грошей, а вже потім одружитися. А якщо я тепер усе кину, нам обом не буде на що сподіватися, — додав він безпорадно, забувши на хвилину, як перед цим намагався показати їй, що надалі не хоче мати з нею нічого спільного. — І, крім того, Берта, — продовжував він, — якщо ти знайдеш кого-небудь, хто тобі допоможе, чи поїдеш куди-небудь на якийсь час і справишся з цим сама, я на все посилатиму тобі гроші. Я можу взяти це на себе до того часу, поки ти не повернешся до нормального стану.

На обличчі його при цих словах відбилася цілковита безпорадність, і Роберта побачила, що всі його недавні плани і наміри допомогти їй геть зовсім розвіялися.