Баламутка - Сторінка 42

Пані Ошон вийшла, забравши з собою обох онуків до своєї кімнати, аби, за виразом старого Ошона, висповідати їх і дізнатись, як уплинула на них щойно описана сцена.

Філіпп зі старим стали коло вікна й тихо розмовляли.

— Я обміркував стан ваших справ,— сказав пан Ошон, показуючи на дім Руже.— Я щойно розмовляв з паном Ероном. Ті п'ятдесят тисяч франків ренти можуть бути продані тільки самим власником або за його письмовим дорученням; а відколи ви тут, ваш дядько не підписував такого доручення в жодній конторі, та й не міг підписати, бо нікуди не виїздив з Ісудена. Якби він склав доручення тут, ми б знали про це зразу; якщо складе його десь-інде, ми теж знатимемо, бо його треба зареєструвати, і достойний пан Ерон зуміє перешкодити цьому. А коли він кудись поїде, простежте за ним, куди він подався, і ми знайдемо спосіб дізнатися, що він там зробив.

— Доручення ще не видане,— сказав Філіпп,— його вимагають, але я сподіваюся, що зможу перешкодити цьому; і воно не бу-де ви-да-не! — закричав вояка, побачивши, що дядько вийшов з дому, й показав на нього панові Ошону, а тоді розповів йому стисло про всі подробиці свого візиту, дрібні й воднораз великі.— Максанс боїться мене, але він не сховається від мене. Міньйоне сказав мені, що всі офіцери старої армії щороку святкують в Ісудені річницю коронації імператора, тож через два дні ми з Максансом побачимось.

— Якщо він дістане доручення першого грудня вранці, то сяде на диліжанс до Парижа й знехтує ці роковини.

— Що ж, тоді треба вхоркати дядька, а в мене такі очі, що заворожують недоумків,— сказав Філіпп, і пан Ошон аж здригнувся від його лютого погляду.

— Якщо вони випустять старого погуляти з вами, значить, Максанс знайшов якийсь спосіб виграти партію,— зауважив старий скнара.

— Ет! Фаріо не спить,— заперечив Філіпп.— І не тільки він. Цей іспанець розшукав мені під Ватаном одного з моїх колишніх вояків, якому я колись прислужився. Будьте певні, Бенжамен Бурде зробить усе, що йому накаже мій іспанець, той уже позичив Бенжаменові одного зі своїх коней.

— Коли ви вб'єте цього мерзотника, що розбестив моїх онуків, то зробите добре діло.

— Сьогодні завдяки мені весь Ісуден знає, що виробляв пан Максанс ночами цілих шість років,— відказав Філіпп.— А балачки, як ви кажете, так йому не минуться. Морально він пропав!

Коли Філіпп вийшов з дядькового дому, Флора пішла до Максової кімнати й розповіла йому в усіх подробицях про візит зухвалого небожа.

— Що робити? — спитала вона.

— Перш ніж удатись до останнього засобу, двобою з цим одороблом,— відповів Макс,— треба ще заграти ва-банк, спробувати вирішальний удар. Нехай наш недоумок йде гуляє з небожем!

— Але ж той лобуряка не вагатиметься пояснити йому все як воно є! — вигукнула Флора.

— Послухай мене,— гостро сказав Макс.— Ти що, думаєш, я не чув вашої розмови крізь двері й не обміркував усього? Попроси в старого Коньє коня й шарабан, він тобі зразу їх дасть, і за п'ять хвилин усе треба впорати! Відклади всі свої справи, забирай Веді і їдь до Ватана, влаштуйся там так, ніби хочеш там лишитись, забери ті двадцять тисяч франків, що лежать у нього в секретері. Коли я привезу тобі його до Ватана, не погоджуйся вернутись сюди, поки не підпише доручення. А я, коли ви повернетесь до Ісудена, подамся до Парижа. Коли Жан Жак, вернувшися з прогулянки, не застане тебе тут, він ошаліє й захоче їхати навздогін. А я вже тоді зумію з ним поговорити.

Поки укладалась ця змова, Філіпп попідручки з дядьком пішов гуляти бульваром Барон.

"Оце два великі політики на перегонах,— подумав старий Ошон, стежачи, як підполковник веде свого дядька.— Цікаво побачити кінець цієї партії, ставка в якій — дев'яносто тисяч ліврів ренти".

— Любий дядечку,— говорив старому Руже Філіпп, чий лексикон мав відчутний присмак його паризького товариства,— ви любите цю дівчину і таки маєте рацію, бо вона з біса гарна, чисто цукерочка! Замість того, щоб коло вас навшпиньки ходити, вона з вас робить якогось наймита, а то ще й гірше, вона б воліла бачити вас під землею, щоб вийти за Максанса, бо закохана в нього.

— Так, я це знаю, Філіппе, але однаково її люблю.

— Що ж, присягаюся кишками своєї мами, а вашої сестри,— відказав Філіпп,— я постановив, що зроблю вашу Баламутку м'якенькою, мов перинка, такою, як вона, певно, була, поки отой лобур, негідний служити в імператорській гвардії, не втесався до вашого дому.

— Невже ти це зробиш? — спитав старий.

— Дуже просто,— відповів Філіпп, не даючи дядькові доказати.— Я вб'ю того Максанса, як пса. Але з однією умовою,— додав вояка.

— Якою? — спитав старий Руже, тупо дивлячись на небожа.

— Не підписуйте того доручення, що від вас вимагають, до третього грудня. Потерпіть хоч доти. Ці двоє торбохватів хочуть дістати дозвіл продати ваші п'ятдесят тисяч франків ренти тільки для того, щоб одружитись у Парижі й справити весілля за ваш мільйон...

— Цього ж я й боюсь,— відказав Руже.

— Ну й гаразд, коли вони причепляться, відкладіть підпис на той тиждень.

— Так, але як Флора зі мною заговорить, вона виймає з мене душу і відбирає мені розум. Знаєш, коли вона подивиться на мене якось так особливо, мені здається, що в її голубих очах рай, і я вже собі не хазяїн, надто як вона кілька днів була зі мною сувора.

— Ну що ж, коли вона до вас із медком, ви тільки пообіцяйте, що підпишете доручення, а мені напередодні того дайте знати. Цього мені вистачить: Максанс не буде вашим довіреним, хіба що вб'є мене. А коли я його вб'ю, візьміть мене в дім на його місце, і я зроблю так, що красунечка буде коло вас навшпиньки ходити. Так, Флора вас любитиме, грім побий! А коли ви будете нею невдоволені, я її налупцюю.

— О, я цього не знесу. Один удар по Флорі — це мені ніж у серце.

— А проте це єдиний спосіб правити жінками й кіньми. Так чоловік доб'ється, щоб його боялись, любили й шанували. Ось що я хотів сказати вам на вухо... Добридень, панове,— сказав він, побачивши Міньйоне й Карпантьє.— Я вивів прогуляти свого дядечка, як бачите, й пробую навчити його, бо ми живемо в добу, коли доводиться виховувати дідів.

Ті відповіли на вітання.

— В моєму любому дядечку ви бачите наслідки нещасливої пристрасті,— повів далі підполковник.— Його хочуть пограбувати й покинути жебраком; ви знаєте, що я маю на увазі. Добряга й знає про змову, але не має сили обійтись кілька днів без солодких слівець, щоб поламати її.

Філіпп точно змалював становище, в якому опинивсь його дядько.

— Панове,— сказав він на закінчення,— ви бачите, що є два способи порятувати дядька: або підполковник Брідо має вбити майора Жіле, або майор Жіле — підполковника Брідо. Післязавтра ми святкуватимемо річницю коронації імператора, і я розраховую на вас: розсадіть гостей на бенкеті так, щоб я сів навпроти майора Жіле. Сподіваюсь, ви проявите мені честь і будете моїми секундантами.

— Ми вас оберемо головою й сидітимемо обабіч вас. Макс, як віце-голова, сидітиме навпроти,— сказав Міньйоне.

— За того шибеника будуть майор Потель і капітан Ренар,— докинув Карпантьє.— Хоча все місто вже гомонить про його нічні витівки, ці два молодці, що вже були його секундантами, лишаються вірні йому.

— Бачте, дядечку,— сказав Філіпп,— як усе складається. Отож не підписуйте нічого до третього грудня, бо другого дня ви будете вільний, щасливий, і Флора вас любитиме, і наглядача не буде.

— Ти його не знаєш, небоже,— відказав старий злякано.— Максанс уже вбив дев'ятьох на дуелі.

— Так, але він тоді не намагався вкрасти сто тисяч франків ренти,— заперечив Філіпп.

— Нечисте сумління позбавляє руку твердості,— докинув повчально Міньйоне.

— Через кілька днів,— знову заговорив Філіпп,— ви з Баламуткою житимете разом, як голуб'яточка, бо тоді присуд над ним буде виконано; звісно, вона звиватиметься, як черв'як, і ридатиме, й сльози литиме, але... сльози то вода.

Обидва офіцери підкріпляли Філіппові докази й піддавали духу старому Руже, з яким вони гуляли близько двох годин. Урешті Філіпп відвів дядька додому й попрощався з такими словами:

— Нічого не вирішуйте без мене. Я знаю жінок, я утримував одну, то вона коштувала мені стільки, скільки Флора вам ніколи не коштуватиме! То вона навчила мене на все життя, як слід поводитися з прекрасною статтю. Жінки — зіпсуті діти, це створіння нижчі за чоловіка, і треба, щоб вони нас боялися, бо нема гірше для нас, як бути під орудою цих тварин!

Старий повернувся додому близько другої години пополудні. Куський відчинив йому плачучи — принаймні Макс наказав йому, щоб він удавав, ніби плаче.

— Що сталося? — спитав Жан Жак.

— Ох, пане, пані вибралася геть разом з Веді.

— Ви... вибралася? — здушеним голосом перепитав старий.

Удар був такий разючий, що Руже як стояв, так і сів на сходинці. За хвилину він підвівся, заглянув у вітальню, в кухню, піднявся до своєї кімнати, обійшов увесь дім, вернувся до їдальні, впав на крісло й залився слізьми.

— Де вона? — ридаючи, вигукував він.— Де вона? Де Макс?

— Не знаю,— відповідав Куський.— Майор пішов, нічого мені не сказавши.

Жіле, вельми спритний політик, вирішив, що найкраще піти потинятись по місту. Лишивши старого наодинці з його розпачем, він давав йому відчути занедбаність і зробити його слухняним. Та, щоб перешкодити Філіппові допомогти дядькові в цій кризі, Макс порадив Куському не впускати в дім нікого. Без Флори старий не мав ні стриму, ні втіхи, і становище вже зробилося зовсім критичним. Ходячи по місту, Максанс Жіле бачив, що його обминає багато хто з тих, котрі ще вчора були дуже раді підійти й потиснути йому руку. Тепер усі були проти нього. Всі тільки й говорили, що про витівки "лицарів неробства". Історія з арештом Жозефа Брідо, вже з'ясована, збезчестила Макса, чиє життя й учинки вмить були оцінені як слід. Жіле зустрів майора Потеля, що саме шукав його.

Що в тебе, Потель?

— Любий мій, імператорську гвардію паплюжать по всьому місту!.. Ті негідники все валять на тебе, і мене це ранить до глибини серця.

— На що ж вони нарікають? — спитав Макс.

— На те, що ти робив ночами.

— Невже не можна трохи розважитись.

— Гарне "трохи",— відказав Потель.

Він належав до того типу офіцерів, що якось сказали одному бургомістрові: "Ну, й згорить ваше місто, не вам же платити!" І його дуже мало хвилювали бешкети "нероб".

— Ще що? — спитав Жіле.

— Гвардія проти гвардії! Ось що крає мені серце.