Баламутка - Сторінка 43

Цей Брідо нацькував усіх городян на тебе. Гвардія проти гвардії... Ні, кепське діло! Ти не можеш ухилитись, Максе, треба розрахуватися з Брідо. Знаєш, я б спробував якось посваритися з цим лобурем і вкласти його, щоб городяни не дивились, як гвардія воює проти гвардії. По-військовому то інша річ: двоє сміливців із гвардії посварились і зійшлись у двобої, а тим цивілякам нема чого з вас глузувати. Ні, той здоровило ніколи не служив у гвардії. Гвардієць не повинен так поводитись перед буржуа, так ставитись до іншого гвардійця. О, тут гвардія зганьблена, та ще й в Ісудені, там, де її шанували!

— Ну-бо, Потель, не хвилюйся,— відказав Макс.— І коли ти не побачиш мене на банкеті в річницю...

— Тебе не буде післязавтра в Лакруа? — вигукнув Потель, перебивши приятеля.— Невже ти хочеш показати себе нікчемою, щоб люди подумали, ніби ти боїшся Брідо? Ні, ні. Піші гренадери-гвардійці не можуть пасувати перед драгунами-гвардійцями. Справи владнаєш іншим разом, а на бенкеті будь!

— Ще один морочить мені голову...— сказав Макс.— Гаразд, я подумаю, як мені і прийти, і справу впорати. "Справді,— подумав він.— Доручення має бути не на моє ім'я. Як каже старий Ерон, це було б надто схоже на крадіжку".

Цей лев, що заплутався в тенетах, розкинутих Філіппом Брідо, тремтів у нього в пащі; він уникав поглядів тих, кого зустрічав, і повернувся на бульвар Вілат, кажучи сам собі: "Перше ніж битися, треба здобути ренту. Якщо я загину, принаймні ці гроші не дістануться Філіппові, бо я переведу їх на ім'я Флори. За моїми настановами мала поїде просто до Парижа й зможе, коли захоче, вийти за сина якогось імператорського маршала, вирядженого у відставку. А доручення випишу на ім'я Барюка, і він зробить переказ тільки за моїм наказом". Макс, треба віддати йому належне, саме тоді, коли в нього кипіла кров або вирували ідеї, зберігав найспокійніший вигляд. І ніколи ще не були в військовій людині так розвинені й поєднані якості, необхідні видатному полководцеві. Якби свого часу його кар'єри не перервав полон, імператор напевне побачив би в цьому юнакові одного з людей, таких необхідних для великих задумів.

Увійшовши до вітальні, де й досі плакала жертва всіх цих сцен, і комічних, і трагічних воднораз, Макс запитав про причину такого відчаю. Він прикидався здивованим, він нічого не знав, він чудово вдав подив, почувши, що Флора поїхала, й почав розпитувати Куського, щоб пролити трохи світла на мету цього незрозумілого від'їзду.

— Пані наказала мені,— відповів Куський,— переказати панові, що вона взяла в секретері двадцять тисяч франків золотом, які там були, і сподівається, що пан не відмовить їй у цій сумі як у платні за двадцять два роки.

— Платні? — перепитав Руже.

— Так,— підтвердив Куський.— "Ох, більше я його не побачу! — відходячи, казала вона Веді, бо та, щиро віддана панові, відраджувала пані.— Ні, ні! — казала.— Він мене нітрохи не любить, він дозволив своєму небожеві говорити зі мною, як з послідущою!" І плакала... гарячими слізьми.

— Ет! Начхати мені на Філіппа! — закричав старий під пильним Максансовим поглядом,— Де Флора? Як дізнатись, де вона?

— Хай вам допоможе Філіпп, ви ж слухаєтесь його рад,— холодно відповів Максанс.

— Філіпп...— сказав старий,— Що він може знати про ту бідну дитину? Тільки ти, мій добрий Максе, зумієш відшукати Флору, вона піде за тобою, ти повернеш її сюди.

— Я не хочу сваритися з паном Брідо,— відказав Макс.

— А бодай йому! — вигукнув Руже.— Коли тебе це бентежить, то знай, що він нахвалявся вбити тебе.

— Хе! — засміявся Жіле.— Побачимо.

— Друже мій,— сказав старий,— відшукай Флору і скажи їй, що я зроблю все, чого вона хоче.

— Її напевне бачили в місті, коли вона йшла,— сказав Максанс Куському.— Подавай нам обідати, постав усе на стіл і піди попитай у різних місцях, а за десертом скажеш нам, у який бік подалася мадмуазель Бразьє.

Цей наказ заспокоїв на якийсь час бідолаху; той скиглив, наче дитина, що загубилась у няньки. В ту мить Максанс, що його Руже ненавидів як причину всіх своїх нещасть, здавався йому янголом. Така пристрасть, як у Руже до Флори, напрочуд схожа на здитиніння. О шостій годині поляк, який чудово прогулявся, прийшов і повідомив, що Баламутка подалась до Ватана.

— Пані повернулась у свої краї, ясна річ,— сказав Куський.

— Хочете поїхати ввечері до Ватана? — спитав Макс у старого.— Дорога погана, але Куський уміє правити, а вам краще помиритись сьогодні о восьмій годині, аніж завтра вранці.

— Їдьмо! — гукнув Куський.

— Запрягай потихеньку, та гляди, щоб у місті нічого не знали про ці дурощі, не ганьбили пана Руже. Осідлай мого коня, я поїду попереду,— шепнув він Куському на вухо.

Пан Ошон уже знав про від'їзд мадмуазель Бразьє від Філіппа Брідо, який устав з-за столу в пана Міньйоне й подався на площу Сен-Жан; він до кінця розгадав мету цієї спритної стратегії. Коли Філіпп з'явився коло дядькових дверей, Куський з вікна другого поверху сказав йому, що пан Руже не може прийняти нікого.

— Фаріо,— сказав Філіпп іспанцеві, що проходжався по Великій Нареті,— піди скажи Бенжаменові, хай сідає на коня: мені конче треба знати, що робитимуть мій дядько й Максанс.

— Запрягають коня в берлин,— сказав Фаріо, що стежив за оселею Руже.

— Якщо вони поїдуть до Ватана,— відказав Філіпп,— знайди мені другого коня, а сам повертайся з Бенжаменом до пана Міньйоне.

— Що ви збираєтесь робити? — спитав пан Ошон, що вийшов з дому, побачивши на площі Філіппа й Фаріо.

— Хист генерала, любий мій пане Ошон, полягає в тому, щоб не тільки спостерігати пересування ворога, а ще й розгадувати по цих пересуваннях його наміри і весь час змінювати свої плани в міру того, як супротивник порушує їх несподіваними діями. Вважайте, коли мій дядько й Максанс виїдуть разом у екіпажі, то вони поїдуть до Ватана, бо Максанс пообіцяв йому помирити його з Флорою, що "fugit ad salices!"* — адже цей маневр придумав генерал Вергілій105. Коли все розіграється так, то я ще не знаю, що зроблю; але в мене попереду ніч, бо до десятої години ранку мій дядько не підпише доручення, адже всі нотарі сплять. А коли, як я чую з тупоту другого коня, Макс захоче приїхати першим і дати Флорі вказівки, бо це здається потрібним і ймовірним, то він пропав! Зараз побачите, як ми відіграємось у цій грі за спадщину — ми, старі вояки... А що для цього останнього ходу в партії мені потрібен помічник, я зараз повертаюсь до Міньйоне й там домовлюся зі своїм другом Карпантьє.

* Втекла у верби! (Латин.)

Потиснувши руку панові Ошону, Філіпп спустився Малою Наретою й пішов до майора Міньйоне. Через десять хвилин пан Ошон побачив, що Максанс виїхав з дому шпаркою ристю, і його стареча цікавість так розпалилася, що він стояв коло вікна у вітальні, чекаючи гуркоту коліс старої "півбагатійки". Довго чекати не довелось: Жан Жакова нетерплячка змусила його вирушити через двадцять хвилин по Максансові. Куський, напевне за наказом свого пана, їхав ступою, принаймні в місті.

— Якщо вони подались до Парижа, все пропало,— сказав пан Ошон.

У ту хвилину прибіг хлопчик із Римського передмістя, приніс листа Барюкові. Обох онуків старого покарали, зранку заборонивши виходити з дому. Поміркувавши про своє майбутнє, вони надумались як слід уласкавлювати своїх опікунів. Барюк добре знав, який вплив має його дід Ошон на старих Борнішів — його другого діда й бабу; пан Ошон доможеться, щоб і Борніші відказали все своє добро Адольфіні, якщо її поведінка дозволить їм покладати надії на те вигідне заміжжя, про яке говорилось уранці. Багатший за Франсуа Барюк мав більше втрачати, і він вирішив підкоритись до решти, з єдиною умовою — сплатити його борг Максові. Що ж до Франсуа, то його доля була цілком у дідових руках; він не чекав спадщини більш ні від кого, а за звітом про опіку вже був дідовим боржником. Обидва юнаки, чиє каяття було підігріте власними інтересами, урочисто пообіцяли виправитись, і пані Ошон пообіцяла, що розплатиться з Максансом.

— Наробили дурниць,— сказала вона їм,— то спокутуйте їх розважністю, і пан Ошон злагідніє.

І Франсуа, прочитавши листа через Барюкове плече, сказав йому на вухо:

— Спитаєш поради в дідуся?

— Ось,— сказав Барюк, принісши листа до старого.

— Прочитай уголос, я не маю при собі окулярів.

"Дорогий друже!

Я сподіваюсь, що ти не завагаєшся, коли я опинився в такому тяжкому становищі, зробити мені послугу, ставши довіреною особою пана Руже. Приїдь до Ватана завтра о дев'ятій. Я напевне побачу тебе в Парижі, але ти не турбуйся, я дам тобі грошей на дорогу і скоро наздожену тебе, бо майже напевне муситиму 3 грудня виїхати з Ісудена. Прощавай. Розраховую на твою дружбу, і ти розраховуй на мене.

Максанс"

— Слава Богу! — вигукнув пан Ошон.— Ми врятуємо спадщину того дурня з пазурів цих чортяк.

— Авжеж, такі вони й є,— додала пані Ошон,— і я дякую Богу, що він почув мої молитви. Тріумф лихих людей завжди минущий.

— Їдь до Ватана, бери доручення в пана Руже,— сказав старий Барюкові,— Йдеться про те, щоб помістити п'ятдесят тисяч франків ренти на ім'я мадмуазель Бразьє. Вирушиш на Париж, але затримаєшся в Орлеані й там діждешся вказівки від мене. Нікому не кажи, де зупинишся, а зупинись у останньому заїзді передмістя Баньє, хоч би то був заїзд для селян.

— О, все гаразд,— сказав Франсуа, коли підбіг до вікна, зачувши гуркіт коліс на Великій Нареті.— От новина: старий Руже й пан Філіпп Брідо разом повертаються в екіпажі, а Бенжамен і пан Карпантьє верхи їдуть за ними!

— Зараз піду туди! — вигукнув пан Ошон, у якому цікавість перемогла всі інші почуття.

Пан Ошон застав старого Руже в його кімнаті: той писав листа, якого диктував йому небіж.

"Мадмуазель!

Коли ви не приїдете зразу, отримавши цього листа, ваша поведінка означатиме таку невдячність до мене, який зробив вам стільки добра, що я скасую свій заповіт, складений на вашу користь, і передам своє добро моєму небожеві Філіппу. Ви зрозумієте також, що пан Жіле не повинен бути більше моїм нахлібником, коли він поїхав до вас у Ватан. Я доручаю панові Карпантьє передати вам цього листа й сподіваюся, що ви послухаєтесь його порад, бо він говоритиме те, що сказав би

відданий вам

Ж. Ж. Руже".

— Ми з капітаном Руже зустріли мого дядька, коли він з дурного розуму їхав до Ватана по мадмуазель Бразьє та пана Жіле,— з глибокою іронією сказав Філіпп панові Ошону.— Я втовкмачив дядькові, що він, заплющивши очі, кинувся в пастку: хіба ж не покине його ця дівчина, як тільки він підпише доручення, що його вона від нього вимагає, аби загарбати п'ятдесят тисяч ліврів ренти? А після цього листа хіба прекрасна втікачка не повернеться під його дах іще сьогодні ввечері?..