Буйний День - Сторінка 30

Під ногами все стелилась килимом папороть, і ліс дерся на гору разом з ним, зеленим склепінням здіймаючись над головою, і чиста радість та супокій обіймали йому душу.

На самім версі, продершись крізь хащі молодих мадрон і в з оксамитовою корою, він опинився на полонинці, що спускалася в невеликий видолинок. Яскраве сонце сліпило його, і він спинився, щоб відсапатись. Давніш ніколи не знав він такої задишки, і м'язи його ніколи не втомлювались так легко на крутому схилі. Видолинком, що поріс високою по коліна травою та блакитними й білими квітками, біг струмочок. А схил увесь ряснів лілеями-маріпозами й дикими гіацинтами. Обережно, мовби нехотя ступаючи по них, кінь поволі спускався вниз.

Буйний День перетяв струмок, ледь помітною коров'ячою стежкою виїхав на невисокий кам'янистий пагорок, поминув заплетений диким виноградом мансанітовий гайок і зійшов у другий видолинок з таким самим зеленим лужком та струмочком. Перед носом у коня з-під куща вискочив дикий кріль, перестрибнув струмочок і зник у густому дубняку на другому схилі. Буйний День захоплено стежив за ним очима. Вже минаючи лужок, він ураз сполохав старого розсохатого оленя. Олень, мов та стріла, полетів лугом, перемахнув через стару огорожу й заховався в густих хащах.

Невтримна радість пойняла Буйного Дня. Йому здавалося, що ніколи зроду він ще не був такий щасливий. В ньому ожила давня звичка до лісу. Його цікавило все: і мох на стовбурах та на гіллі, і жмути омели на старих дубах, і кубло лісового щура, і жеруха в тихих заводях біля струмка, і метелики, що мелькали на сонці й пропадали в затінку, і сойки, що блакитними блискавками пурхали на деревах, і малесенькі пташки, подібні до волоочків, що стрибали по кущах і цінькали тоненько, мов у пищик, і дятли з червоними чубками, що кидали довбати дерево і, схиливши голівку набік, стежили за ним. По другий бік струмка він натрапив на ледве помітні признаки дороги, що нею колись, — мабуть, років тому вже кількадесят — вивозили зрубані дуби, як розчищали луку. На розколотому блискавкою вершечку великої, футів шість завтовшки, секвої Буйний День угледів шулічине гніздо. А до всього з-під ніг у коня кілька разів злітали, гучно хурчачи крильми, цілі виводи перепелят. Буйний День спиняв коня й дивився, як вони, попискуючи, щезають у траві, та слухав, як із гущавини тривожно кличе їх стара перепілка.

— Далебі, куди твоїм дачам та віллам у Менлов-парку, — вголос вимовив він. — Як мене коли потягне на сільське життя — тільки тут осяду.

Давня лісова дорога вивела його на розчищену прогалину, де з десяток акрів займав виноградник на винно-червоній землі. За ним знову коров'яча стежка, знову ліс, гущавина, — і врешті він опинився на південно-східному схилі пагорба. Там, повиснувши над великим залісненим яром, чолом до Сономської долини, стояла невелика ферма. Будиночок з подвір'ям та повітками приліпився в западині, що захищала його з півночі та заходу. Був там і маленький городець. "Певне, дощові потоки з пагорба вирили ту западину й намили площинку", — подумав Буйний День. Земля була чорна, масна, води теж, видно, досхочу. Вона дзюрчала собі вільно з кількох незакручених кранів.

Буйний День давно забув про свою цегельню. Хоч на фермі не видко було ні душі, він зсів з коня, обійшов город, зриваючи й кидаючи в рот полуниці та зелений горох, оглянув вальковану стайню, іржавий плуг та борону, скрутив цигарку і, закуривши, дивився на курчат, що грабались разом з квочками. Вгледівши стежечку на узбіччі великого яру, він пішов нею. Понад стежкою тяглася водогінна труба, подекуди пригорнена землею. Очевидячки, стежка вела до джерела, де починався струмок. Круті узбіччя яру здіймалися з дна до верху на кількасот футів. Прегарний незайманий ліс пишно розрісся, і в ньому панував вічний присмерк. Ялиці були на око від п'ятьох до шістьох футів завгрубшки, а секвої ще грубші. Один корчуватий велетень, що він його поминув, мав у поперечнику добрих десять, а то й одинадцять футів. Стежка привела його до невеличкої загати. Зі ставочка вода текла трубою на город. Понад потічком росли вільхи, лаври й така висока папороть, що він ховався в ній з головою. Скрізь стелився зелений оксамитовий мох, а по ньому ріс "дівочий волос" і дрібна золотава папороть.

Якби не та загата, навколо була б справжня незаймана глушина. Сокира сюди ніколи не приходила, й дерева вмирали від старості або падали під натиском зимових бур. Величезні колоди звалених дерев, укриті мохом, поволі перетлівали на той самий грунт, що з нього вони постали. Декотрі лежали давно і вже зовсім спорохніли, хоч обриси їхні ще невиразно проступали серед зелені. Декотрі впали через струмок. З-під стовбура одного такого поваленого велетня тяглося з півдесятка молодих деревин. З і м'яті й надломлені, пригнуті до землі, вони все одно жили й росли далі, миючи коріння в струмку і ловлячи молодими галузками сонячне світло, що лилося згори прорваною в зеленому склепінні вікниною.

Вернувшись до ферми, Буйний День сів на коня й подався на ще дикіші звори, ще крутішими урвищами. Святковий захват гнав його далі й далі, він конче мусив зійти на Сономську гору. Минуло яких три години, і він був уже на верху, втомлений, спітнілий, пошарпаний, з подряпаними руками й лицем, але з блискучими очима і навдивовижу пожвавленим видом. Він радів, як той школяр, що втік зі школи. Сан-Франціско з його шаленим азартом залишився десь ген-ген далеко. Та Буйний День не лише радів, мов школяр, він почував себе так, неначе скупався в чистій воді й відмився від чогось. Тут не було місця тій ницості, підлості, паскудству, що виповнювали гидке багнище міського життя. Він не думав, не міркував про те, пін тільки відчував якусь особливу чистоту й піднесення. Якби його спитали, що він почуває, він би, певне, відповів просто, що йому тут гарно й легко; але він не усвідомлював, не помічав могутніх чарів природи, тих чарів, що наскрізь проймали і тіло й душу його, виснажені містом. Ці чари ще й тим діяли на нього могутніше, що цілі покоління його предків жили в дикій пущі, та й сам він устиг обрости лиш тонесенькою шкуринкою міської культури.

На верху Сономської гори людського житла не було. Він спинив коня над кручею з південного боку, сам-самісінькнй під блакитним каліфорнійським небом. Перед ним простилались полонини, покарбовані лісистими ярами. З-під самих його ніг вони спускалися на південь і на захід, лава за лавою, хвиля за хвилею, дедалі нижче, до самої Петалумської долини, плескуватої, мов більярдний стіл, і там, де земля ситіша, геометрично розкресленої на чотирикутники та смуги оброблених ланів. Далі на захід здіймались гори, кряж за кряжем. У межигір'ях лежала сиза імла. Ще далі, за останнім кряжем, виблискував сріблом Тихий океан. Повернувши коня, Буйний День подивився на північ і на захід, від Санта-Рози до гори св. Гелени, на схід через Сономську долину, на поросле чагарем гірське пасмо, що заступало від очей Напську долину. Там, трохи вбік на східному схилі Сономської долини, навпростець за містечком Глен-Елен, він побачив ніби якусь білину. Зразу він подумав, що то звалище колишньої копальні, але, згадавши, що він не в золотодайному краї, байдуже відвернув погляд далі на південний схід. За дзеркалом затоки, Сан-Пабло виразно виднів подвійний шпиль гори Діабело. Далі на південь була гора Томалпайс, а ще далі — авжеж, миль за п'ятдесят, там, де тихоокеанські вітри вдиралися в Золоту Браму, — понад самим обрієм низько, ніби туман, стелився дим Сан-Франціско.

— Давно вже не бачив я такої просторіні, — подумав він уголос.

Йому не хотілося їхати звідси, і тільки за годину він нарешті відірвав очі від краєвиду й почав спускатися. Назад він поїхав іншою дорогою, просто з цікавості, і сонце стояло вже низенько, коли він дістався своїх лісистих пагорбів. На вершку одного з них його зіркі очі вгледіли такий відтінок зелені, якого він за ввесь той день ніде не бачив. Він придивився пильніше. Там росли три кипариси, напевне, посаджені людською рукою. З чисто хлоп'ячої цікавості Буйний День вирішив роздивитися на них ближче. Пагорб так густо заріс лісом і такий був крутий, що йому довелося зсісти з коня й іти пішки, а найкрутішими місцями — продиратись плазом поміж густим чагарником. Вибрався він просто до кипарисів. Вони стояли за невеликою загородкою, поставленою, очевидячки, дуже давно. Кілля було пообтісуване й позагострюване сокирою. У загороді були дві дитячі могилки. На дерев'яних табличках, також витесаних сокирою й увіткнутих у головах, він прочитав: "Маленький Девід, народився 1855, помер 1859"; "Маленька Лілі, народилась 1853, померла 1860".

— Сердешні дітки! — промовив тихо Буйний День.

За могилками, видко, хтось наглядав. На них лежали напівзів'ялі лісові квіти, і написи на дощечках було зовсім недавно підновлено. Отже, сюди приходили, і десь мала бути стежка. Буйний День і справді знайшов її з другого боку загороди. Спустившись нею, він відшукав свого коня и поїхав на ферму. Тепер з комина здіймався дим, і Буйного Дня зустрів худорлявий, жилавий молодик. Виявилося, що він тільки орендує ферму. Вони розбалакались. Буйний День спитав, скільки тут землі. Десь так сто вісімдесят акрів, відповів молодик, хоча здається, що багато більше, бо ділянка має дуже неправильну форму. Так, і пагорби, й глинище теж належать до неї. Межа тягнеться яром більш як на милю.

— Бачте, — сказав молодий орендар, — тут нерівно дуже, горби та яри, отож як почали заселювати цей край, то, звісно, відразу захоплювали всі кращі клаптики, де лишень знаходили, тим-то й межі такі покручені.

Авжеж, вони з дружиною сяк-так перебуваються, не дуже надсаджуючись на роботі. За оренду платити не багато. Гілард, господар, найбільше має з глинища. Він заможний чоловік, у нього великі ферми й виноградники там, у долині. Цегельня платить йому цо десять центів за кубічний ярд глини. Щодо землі, то подекуди, де порозміщувано, вона дуже добра, як от на городі та під виноградником. А взагалі занадто тут пагористо.

— Ви не хлібороб, еге? — спитав Буйний День.

Молодик засміявся й похитав головою.

— Ні, я з фаху телеграфіст. Ми з жінкою надумали дати собі на два роки відпустку… ну, ось і опинились тут.