Буйний День - Сторінка 31

Ллє термін уже доходить краю. Зберемо виноград і вертаємось у місто, працюватиму знов на телеграфі.

Так, під виноградником одинадцять акрів, потвердив орендар, і виноград непоганий. І ціна звичайно добра. Вони переважно з нього й живуть. Коли б це його власність, він би розчистив ділянку на схилі, вище за виноградник, і насадив би фруктовий сад. Грунт добрий. Пасовиська довкола скільки завгодно. Є й порозчищувані ділянки, разом акрів на п'ятнадцять. На них таке запашне гірське сіно, що кращого й не знайти. За тонну дають на три-п'ять доларів більше, ніж за жорстке сіно з долини.

Слухаючи все це, Буйний День відчув ураз велику заздрість до цього чоловіка, що жив увесь час серед краси, яка тішила йому очі того дня.

— А на якого біса вам повертатись до свого телеграфу? — спитав він.

Орендар трохи смутно всміхнувся.

— Бачте, ми не можемо тут усьому дати раду… — він на хвильку зам'явся, — Тут дещо справити треба, а в нас грошей нема. Та й за оренду, хоч і не дорого, а все ж треба платити. Коли б я був хазяїн тут або такий здоровий чоловік, як оце ви, я, видима річ, нічого кращого й не хотів би. І жінка моя так само… — Замислена, сумна усмішка знову перебігла йому по лиці. — Ми родом з села і, потовкшись у місті кілька років, бачимо, що село нам дужче до вподоби. Ми гадали, що, може, зіб'ємося на який гріш, купимо власний клапоть землі й оселимось там.

Дитячі могилки? Авжеж, то він підновив написи й виполов траву. Тут уже так повелося, хто живе на фермі, той і доглядає їх. Кажуть, давніше батько й мати приїздили щоліта на могилки, а тепер їх давно вже не чути… Старий Гілард і запровадив такий звичай. Та близна в долині? То давня копальня. Не справдила надії, хоч ознаки були добрі й там не один рік працювали, то кидали, то знов вертались. Але це було дуже давно. Справжнього, чогось вартого покладу тут у долині так і не знайдено, хоч шурфів напробивали без ліку. Якось, років тому з тридцять, було тут навіть щось ніби золота гарячка.

На поріг вийшла тендітна молода жінка й гукнула чоловіка вечеряти. Глянувши на неї, Буйний День подумав, що місто не додало їй здоров'я. Тоді, завваживши легеньку засмагу та здорові рум'янці на щоках, він вирішив, що їй справді слід би жити в селі. Буйного Дня теж запросили вечеряти, але вія відмовився й поїхав у Глен-Елен. Ліниво похитуючись у сідлі й наспівуючи уривки давно забутих пісень, він спустився вибоїстою, покрученою дорогою, що вела через порослі рідкими дубами пасовища, мансанітові хащі, широкі чисті галявини. Він дослухався до перепелячого крику, а раз аж засміявся вголос, коли сполоханий лісовий щур, сердито зафурчавши, скочив на узбіччя, скотився з нього, метнувся через дорогу мало не під ногами в коня і, ще сердитіше фуркаючи, сховався на густому дубі.

Того дня Гарніш не мав охоти їздити битими шляхами. Він знову звернув до Глен-Елена навпростець, але забрів на яр, що перегородив йому дорогу. Тому він щиро зрадів, натрапивши на коров'ячу стежку, що привела його до невеличкої хатини. Двері й вікна стояли навстіж. На порозі кішка годувала кошенят, але людей не чути було. Спускаючись далі стежкою, що вела, видно, через яр, він зустрів діда, що ніс дійницю щойно надоєного молока. Старий був без шапки, його обличчя, облямоване білою бородою і білим волоссям, осявав червоний відблиск погожого літнього вечора. Буйному Дневі спало на думку, що він зроду ще не бачив такого лагідного виразу на людському обличчі.

— Скільки вам років, дідусю? — спитав він.

— Вісімдесят чотири. Еге ж, добродію, вісімдесят чотири, а я ще моторніший буду за багатьох молодих.

— Либонь, берегли себе?

— Та хто знає. Правда, не ледарював зроду. Я прийшов сюди через прерії п'ятдесят першого року. З індіянами бився. У мене був запряг волів та семеро дітлахів. Мені тоді було десь стільки, як вам тепер.

— Ну, і не нудьгуєте ви тут? Не самотньо вам?

Старий узяв відро в другу руку й задумався.

— Та як сказати… — врешті відповів він. — Ні, не нудьгую. Хіба тоді самотньо здалось, коли померла моя стара. С. такі люди, що їм якраз серед юрби самотньо, ото й я такий. Я тільки тоді нуджуся, коли в Сан-Франціско буваю. Ллє більше я туди не поїду, либонь, до самої смерті. Мені й тут дуже добре, адже я в цій долині живу вже п'ятдесят чотири роки. Після іспанців я один з перших тут оселився.

Буйний День торкнув коня.

— Прощавайте, діду, — сказав він, — держіться й далі. Ви заломили всіх молодих, та, либонь, і поховали їх чимало за вашої пам'яті, еге?

Старий засміявся. Буйний День поїхав далі, напрочуд лагідний і задоволений з себе й з усього світу. Здавалось, до нього повернувся його звичайний настрій тих далеких часів, коли він мандрував по Юкону. Перед очима йому невідступно стояв старий піонер, що підіймався стежкою вгору, весь заллятий червоним промінням. Ще дечого вартий у свої вісімдесят чотири роки! У голові промайнула спокуслива думка піти і собі його слідом, але велика гра в Сан-Франціско не пускала.

"Ну, дарма, — подумав він, — як зістаріюсь та покину грати, то оселюся десь серед такої природи, а місто нехай хоч западеться!"

РОЗДІЛ IX

І з понеділок Буйний День не повернувся до Сан-Франціско. Натомість він знов узяв у різника коня й поїхав на східні схили, по той бік долини. Йому кортіло глянути на копальню. Місця там були сухіші й кам'янистіші, ніж учорашні. Круті узгір'я позаростали чагарем, таким густим, що кінь ледве міг продертися крізь нього; правда, в ярах вологи було досить, і дерева росли буйно та пишно. Копальня була зовсім занедбана, але він просто з цікавості півгодини лазив і обдивлявся її. Кварцові копальні він добре знав ще до Аляски, і тепер його дуже тішило, що він бачив тут усе, як на долоні, всю історію: спроби дали добрі наслідки, заходились прокладати штольню в глиб гори, три місяці працювали; не стало грошей, покинули копати, пішли на заробітки; повернулися, знову взялись до роботи, але золото ніби дражнилось і відходило все далі в гору. На третій рік даремних сподівань і праці люди зреклися копальні й пішли геть. "Більшість, мабуть, тепер уже повмирали", — подумав Буйний День, обернувся на сідлі й ще раз глянув через яр на чорну діру штольні й давне звалище біля неї.

Як і напередодні, він безтурботно їхав навмання коров'ячими стежками чимраз вище й вище. Тоді вибрався на в'їжджену дорогу. Проїхавши нею кілька миль, він опинився в невеличкій долинці, оточеній з усіх боків узгір'ями. Там по крутих схилах тулилося кілька вбогих виноградників. Далі дорога йшла стрімко вгору. Густий чагарник укривав кам'янисті узгір'я, а в розпадинах зеленіли високі ялини, ріс дикий овес та лісові квіти. Проїхавши ще з півгодини, він опинився знову на полонинці аж під самим верхогір'ям. Там скрізь, де тільки трохи рівніше та грунт кращий, зеленіли клаптики виноградників. Але в упертій боротьбі людини з дикою природою перемагала видимо природа: чагарник знов захоплював розчищену землю, декотрі виноградники були занехаяні, не пообрізувані, не виполоті, а вориння похилилося, ледь не попадало. Дорога уривалась біля ферми. Маленьку хатку обступали великі стайні та повітки. Вище ферми чагарі посіли всю гору, проїхати не було як. На подвір'ї стара жінка вилами складала гній.

— Доброго здоров'я, тітонько! — гукнув Буйний День, під'їхавши до тину. — Хіба у вас чоловіків нема до такої роботи?

Стара сперлась на вила, підтикала спідницю й весело глянула на нього. Її руки, згрубілі від тяжкої праці, були зовсім як у чоловіка: шкарубкі, мозолясті, маслакуваті. Взута вона була у важкі чоловічі шкарбани на босоніж.

— Нема чоловіківі — відповіла вона. — А ви звідкіля й куди простуєте? Може, зайдете спочинете та вип'єте склянку вина?

Важко, але твердо ступаючи, як людина, звикла до тяжкої праці, вона повела його в найбільшу повітку. Там Буйний День побачив ручне давило й усе начиння для домашнього виробництва вина. Занадто далеко, та й дорога погана, щоб возити виноград у долину на давильню, пояснила жінка. Доводиться їм самим давити. "Вони самі" — це були, як довідався Буйний День, стара та її донька, вдова сорока з чимось років. Раніше, поки жив онук, було легше. Та його взято до війська й завезено на Філіппіни битися з дикунами. Там його й убито.

Буйний День випив повну склянку предоброго рислінгу, розбалакався й попросив ще. Авжеж, провадила стара, вони насилу перебуваються, тільки-тільки не голодують. І іони з небіжчиком чоловіком узяли цю землю від уряду ще п'ятдесят сьомого року, розчистили її та й господарювали. Як чоловік помер, вона стала порати її сама. Властиво, робота й не оплачується. Але що ж діяти? Винарський трест геть збив ціну на вино. Почім цей рислінг? Вона здає його на залізницю в долині по двадцять два центи за галон. А як його важко туди доправляти! Цілий донь треба на дорогу туди й назад. Оце якраз дочка повезла.

Буйний День знав, що в ресторанах рислінг, навіть не такий добрий, коштує півтора-два долари за кварту; а вона діставала двадцять два центи за галон. Оце ж бо й гра! Ця стара й увесь її рід — із тих дурних рабів, що справляють усю роботу, що переїхали на волах через прерії, розчистили і засадили незаймані грунти, перериваються ціле життя, працюючи, і платять податки та посилають своїх синів і онуків битися під прапором, який за те забезпечує їм змогу продавати вино по двадцять два центи за галон, те саме вино, що йому подають у готелі "Св. Францією) по два долари за кварту або ж вісім доларів за галон. Ось вона, гра.

Між цією старою з її давилом отут на горі та Буйним Днем, що замовляє собі вино в готелі, наростає різниця на сім доларів сімдесят вісім центів; та різниця йде до рук цілої зграї спритних городян, що впхалися між ним і нею. А крім того, є ще ціла орда інших хижаків, що уривають і собі пайку. Називається це залізничний транспорт, фінансові операції, банковий кредит, гуртова торгівля, землеволодіння тощо. Назви різні, а суть одна: ті люди забирають майже все, а цій старій лишаються крихти — двадцять два центи за галон.

"Ну що ж, кожної хвилини народжується дурень, — зітхнув Буйний День, — і нікого тут винуватити. На те гра, не можуть же всі вигравати. Але ж і важко доводиться дурням…"

— А скільки вам, тітонько, років? — спитав він.

— Сімдесят дев'ять буде в січні.

— Либонь, тяжко працювали весь вік?

— З сімох років.