Бувайте, і дякуємо за рибу - Сторінка 11

Що?

Вона знову затулила трубку.

— Джим, він лається на мене. Каже, що на квитку був номер.

— Звичайно на квитку був номер, це ж триклятий лотерейний квиток.

— Він каже, що там був телефонний номер.

— Чи не могла б ти покласти ту кляту слухавку і обслужити клієнтів.

Розділ 15

Західніше на 120 градусів, на пляжі сидів самотній чоловік і переживав свою несподівану втрату. Оскільки все горе разом було надто велике, щоб витримати його зразу, він думав про свою втрату невеличкими шматочками за раз.

Чоловік спостерігав як неквапливі хвилі Тихого океану набігають на пісок і чекав, і чекав на те, щоб нічого, з того на що він чекав не трапилось. І коли прийшов час, щоб воно не трапилось, воно належним чином і не трапилось. Пообідня пора тим часом повільно переходила у вечір і сонце потроху ховалося за горизонтом.

Пляж був пляжем, який не слід називати, тому що там знаходився його приватний будинок, але він, напевне, простягнувся десь по піщаній береговій лінії, яка біжить ген далеко на захід від Лос-Анджелеса, який описаний в одній із статей нового видання Путівника по Галактиці для космотуристів, як: "бруднючий, смердючий, гидючий і просто відстійний світ, в якому до тебе чіпляється ще купа різної мерзоти", а в іншій статті, яку опублікували кілька годин тому, як: "схожий на кілька тисяч квадратних кілометрів, завалених рекламними листівками Амерікан Експрес, але без знайомих моральних принципів. Плюс до всього, повітря, з якихось причин, жовте."

Узбережжя простяглося десь далеко на захід, а потім несподівано повернуло на північ до туманної затоки Сан-Франциско. В Путівнику вона описана, як "чудове місце. Дуже легко повірити, що кожен кого ви там зустрінете, насправді космічний турист. Спілкування з місцевими краще всього почати з прийняття однієї з місцевих релігій. Доки ви не осіли і не влилися в місцевий колорит, найкраще, що можна зробити — це відповідати "ні" на три з чотирьох питань, які вам можуть поставити, тому що там кояться настільки дивні речі, що не підозрюючи того, інопланетянин може від них померти." Сотні миль скель, пісків, пальм, пінистих хвиль і заходів сонця описані в Путівнику, як "Доволі популярні. Хороші."

І десь на цьому хорошому і доволі популярному узбережжі стоїть будинок сумного і нещасного чоловіка, того самого чоловіка, якого більшість вважають божевільним. Але всі так думали, тому що з власних слів він і справді був душевнохворим.

Однією з багатьох причин чому його вважали божевільним, була специфічність його будинку, який, хоча в цих краях більшість будинків були один специфічніший за інший, був вже аж занадто специфічним.

Його домівку називали Вивернута на виворіт Божевільня.

Його справжнє ім'я було Джон Вотсон, хоча він надавав перевагу коли його називали – і деякі з його друзів все ж таки неохоче з цим погодились — Вонко Адекватний.

В його домі можна було знайти багато різних речей, включаючи сіруватий скляний акваріум, на якому вигравіювані п'ять слів.

Про цього чоловіка ми поговоримо трохи згодом, а поки це всього лише інтерлюдія, щоб нагадати, що зараз саме захід сонця і він за ним спостерігає.

Він втратив все, про що дбав і зараз просто чекав кінця світу, потрохи усвідомлюючи, що той уже відбувся.

Розділ 16

Після неймовірно огидної неділі, яку він провів порпаючись у сміттєвих баках за пабом, що у Таунтоні, і не знайшовши нічого: ні лотерейного квитка, ні телефонного номера — Артур перепробував все що тільки міг, щоб знайти Фенчьорч, і чим більше він пробував, тим більше тижнів проходило.

Артур гнівався і лаявся на себе, на свою долю, світ і погоду. Він навіть у своїй журбі і люті пішов до кафе біля автомагістралі, де був якраз перед тим як зустрів її.

— Ця мряка робить мене особливо пригніченим.

— Будь ласка, заткнися зі своєю мрякою.

— Я припиню тоді коли припиниться дощ.

— Слухай…

— А знаєш, що трапиться коли припиниться ця мряка. Знаєш?

— Замовкни.

— Знову задощить.

— Ну звісно.

Артур недовірливо вдивлявся в неприємний і жахливий зовнішній світ з-за обідка чашки з кавою. Раптом він зрозумів, що це було геть зовсім безглузде місце, і привели його сюди скоріше якісь забобони аніж логіка. Однак, наче спокушаючи його думкою, що така можливість все таки могла трапитись, доля вирішила возз'єднати його з водієм вантажівки, з яким він зустрівся минулого разу.

Чим більше він намагався ігнорувати його, тим ясніше відчував як його затягувало у гравітаційний вир дратівливих розмов водія.

— Здається,— туманно промовив Артур, проклинаючи себе за те, що посмів це сказати, — дощ уже припиняється.

— Ха!

Артур знизав плечима. Йому краще піти. Це те, що йому краще зробити. Йому краще просто піти.

— Дощ ніколи не припиняється!— прокричав в слід водій вантажівки.

Він стукнув по столу, розлив свій чай, і насправді, на секунду, здалося, що з нього пішов пар.

Неможна просто так піти, не відповівши на таку репліку.

— Звісно він припиняється, — відповів Артур.

Це було не надто витончене спростування, але він мусив це сказати.

— Дощ… йде… весь… час, — ревів чоловік, стукаючи кулаком в такт словам.

Артур покачав головою.

— Нерозумно казати, що дощ йде весь час… — промовив він.

Брови водія ображено злетіли.

— Нерозумно? Чому нерозумно? Чому це нерозумно казати, що дощ йде весь час?

— Вчора не йшов.

— Йшов у Дарлінгтоні.

Артур занепокоєно замовк.

— Не бажаєш поцікавитись, де я був вчора?— запитав чоловік. — Га?

— Ні,— відповів Артур.

— Я сподіваюсь, що ти здогадаєшся.

— Справді?

— Починається на Д.

— Дійсно?

— І там таки непогано дощило.

— Тобі не варто сидіти тут, друже, — весело сказав незнайомець в комбінезоні, проходячи повз. Це Спеціальний Грозовий Куток. Зарезервований спеціально для старого Дощові Краплі Продовжують Падати Мені На Голову Навіть Тут. Таке місце є в кожному придорожньому кафе відси і аж до сонячної Данії. Тримайся від нього подалі − ось моя порада. Всі тут так роблять. Як справи, Роб? Весь час заклопотаний? Ти не забув одягти свої улюблені шини для мокрої погоди? Ха-ха.

Він вдоволено зітхнув і пішов розповідати жарт про Брітт Екланд комусь за сусіднім столиком.

— Бачиш, жоден з цих покидьків не сприймає мене всерйоз,— сказав Роб МакКіна. — Хоча,— додав він зловісно, нахилився вперед і закотив очі, — вони знають, що все це правда!

Артур знизав плечима.

— Наприклад моя дружина, — прошипів єдиний власник і водій вантажівки з написом "МакКіна перевезення в будь-яку погоду". — Вона каже, що це нісенітниця і свариться на мене ні за що, але, — він зробив драматичну паузу і кинув небезпечний погляд,— вона завжди знімає і вносить додому випрану білизну, коли я їй дзвоню і попереджаю, що скоро приїду. Він розколотив каву в чашці. — Що ти скажеш на це?

— Ну…

— В мене є книга,— продовжував він,— книга. Щоденник. Який я веду протягом п'ятнадцяти років. В ньому записане кожне місце, в якому я побував. Кожен день. А також, погода яка була в той день. А вона була незмінно,— прогарчав водій,— огидною. По всій Англії, Шотландії, Уельсі. Вздовж всього континенту і в Італії, і в Німеччині, на шляху туди і назад до Данії, і в Югославії. Все позначено і описано. Навіть коли я їздив до свого брата,— додав він,— у Сіетл.

— Ну,— сказав Артур, встаючи, щоб нарешті покинути це прокляте місце,— можливо тобі слід показати її комусь.

— Я покажу,— сказав Роб МакКіна.

Це він і зробив.

Розділ 17

Зневіра, страждання. Ще більше зневіри і страждань. Йому була потрібна якась ціль і він знайшов собі таку.

Він відшукає де знаходиться його печера.

На доісторичній Землі в нього була печера, не дуже гарна, брудна, але… Вона безсумнівно була. Це була невимовно брудна печера, яку не можна було не ненавидіти. Але він прожив в ній протягом п'яти років, що зробило її певною мірою домом, а людям властиво слідкувати за своїми домівками. Артур Дент був саме такою людиною, ось чому він вирушив до Ексетера, щоб придбати комп'ютер.

Це було, звісно, саме те, чого він потребував — комп'ютер. Але Артур відчував, що йому потрібна якась серйозна мета, перед тим як він піде і витратить купу грошей на те, що більшість людей помилково вважають просто забавкою. Отже це була його мета. Визначити точне розташування печери на доісторичній Землі. Він все пояснив продавцю в магазині.

— Навіщо? — запитав продавець.

Це був хитрий тип.

— Добре, це пропустимо,— продовжив продавець. — Як?

— Тут, я якраз сподівався, що ви мені допоможете.

Чоловік зітхнув і його плечі опустились.

— У вас є хоч якийсь досвід роботи з комп'ютером?

Артур запитав себечи варто згадувати Едді, борткомп'ютер Золотого Серця, який виконував будь-які завдання за секунду, чи Глибоку Думку, чи… але він вирішив, що краще не варто.

— Ні, — відповів він.

— Схоже день буде веселий, — сказав продавець, але тихенько і до себе.

Артур придбав Еппл. Через кілька днів він також придбав кілька астрономічних програм, розрахував рух зірок, намалював кілька грубих діаграм зоряного неба, такого яким він бачив його зі своєї печери вночі. Тижнями працюючи над своєю справою, він бадьоро прийшов до висновку, до якого, він знав напевне, що має прийти — весь проект був повним безглуздям.

Грубі малюнки зірок, які він видобув з пам'яті були нікчемними. Артур навіть не знав як давно все це було, окрім не зовсім точного здогаду Форда Префекта, що вони потрапили на "кілька мільйонів років" назад у минуле. В нього взагалі ніяких даних не було.

Однак, врешті-решт він розробив метод, який дасть хоч якийсь результат. Артур вирішив не зважати на той факт, що з цією незвичайно заплутаною сумішшю прихованих здогадок, несамовитих наближень і потраплянь пальцем в небо, які він використовував, то буде щасливцем, якщо потрапить хоча б у потрібну галактику. Він просто зробить це і отримає результат.

Він буде вважати його правильним. А там, хто його знає?

І як це буває, серед міріад незбагненних шансів долі, він отримав якраз правильний, хоча про це він, звісно, ніколи не дізнається.

Артур поїхав до Лондона, і постукав у потрібні двері.

— Оу. Я думала ти спочатку подзвониш.

Артура мало не розірвало від здивування.

— Можеш увійти на кілька хвилин,— сказала Фенчьорч. — Я саме збиралася виходити.

Розділ 18

Погожий літній день в Іслінгтоні, повний загробних криків машинерії з майстерень, де відновлювали антикваріат.

По обіді Фенчьорч була геть зовсім заклопотана, тому Артур вирішив поблукати у блаженному серпанку, який окутав містечко і всі магазини, які у Іслінгтоні пропонували цілу купу корисних речей з чим будь-хто, кому частенько не вистачає старих столярних інструментів, шоломів з англо-бурської війни , гальм, офісних меблів чи риби відразу погодиться.

Сонце вигравало на садках, що на дахах будинків.