Чорний обеліск - Сторінка 4

Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й махає нам. Мій приятель Віллі, Едуарде. Пришли офіціанта, ми зробимо замовлення!

Ми рушаємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, — то Едуард сичить зі злості.

Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштовує Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти на абонементи. Купиш книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід коштує трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Проте останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього заплачено, то вартість останнього талона виявлялася значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але в нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідалися про його намір і півтора місяця тому витратили всі гроші від продажу пам'ятника полеглим воїнам на абонементи у "Валгаллі", які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти в око Едуардові, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, грабаря міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових товаришів та клієнтів і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадав, що жодна розважна людина не придбає більше, ніж одну книжечку. Але ми з Георгом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми й далі розраховувались талонами, а через місяць почав трохи панікувати. На той час ми вже їли за півціни; а далі обід нам коштував не дорожче, як десять сигарет. Ми з'являлися день у день і розраховувались талонами. Врешті Едуард запитав, скільки в нас їх ще є,— ми відповіли ухильно. Він спробував не брати талонів — ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов'язання й заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись — ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш "Вилазить боком кривдою нажите" й послав його до газети. Редактор показав вірша нам: у— ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й про лихваря Кроля. Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у "Валгаллу", і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та до яких вона може призвести наслідків, знову ж таки розрахувавшись за обід нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Але це було все, що він міг зробити. Запекла боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що в нас талонів більше, ніж на сім місяців.

Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається в ньому на рудоголову листяну жабу. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки важкий перстень з печаткою. П'ять років тому Віллі був помічником інтенданта нашої роти. Йому двадцять п'ять років — стільки, як і мені.

— Дозвольте познайомити вас, — каже Віллі.— Мої приятелі і фронтові товариші Георг Кроль та Людвіг Бодмер — панна Рене де ла Тур з "Мулен руж" у Парижі.

Рене де ла Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.

— Влаштовуйтесь, панове, — запрошує Віллі.— Наскільки я розумію, Едуард хотів позбавити вас обіду. Гуляш смачний, хоч трохи замало цибулі. Сідайте, ми залюбки посунемось.

Ми сідаємо навколо столика. Віллі знає про нашу війну з Едуардом і стежить за нею з цікавістю природженого гравця.

— Офіціанте! — гукаю я.

Плоскостопий офіціант, що перевальцем пробирається між столиками за чотири кроки від нас, раптом глухне.

— Офіціанте! — гукаю я ще раз.

— Ти варвар, — зауважує Георг. — Ображаєш людину, називаючи її фах. Навіщо ж він робив вісімнадцятого року революцію? Пане старший офіціанте!

Я посміхаюся. Це правда, німецька революція 1918 року була найбезкровніша в світі. Революціонери самі себе так перелякалися, що відразу ж покликали на допомогу бонз і генералів з колишнього уряду, щоб ті захистили їх від нападу їхньої власної хоробрості. Ті великодушно погодились. Частину революціонерів убито, князям та офіцерам дали величезні пенсії, щоб вони мали час готувати путчі, чиновники одержали нові титули, старші викладачі стали радниками, шкільні інспектори — радниками-інспекторами, офіціанти отримали право ззатися старшими офіціантами, а колишні партійні секретарі — "ваша вельможність", військовий міністр, соціал-демократ, з великою радістю взяв під своє крило в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула в червоному плюші, в комфорті, в пивницях і в тузі за мундирами та командами.

— Пане старший офіціанте! — знов гукає Георг.

Офіціант і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк

Едуарда: він сподівається, що ми здамося, коли офіціанти матимуть вказівку не обслуговувати нас.

— Старший офіціанте! Ви що, оглухли? — розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним акцентом прусської казарми.

Він миттю діє, як сигнал сурми на старих бойових коней. Офіціант зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; ще двоє кидаються до нас збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо каже: "Браво", і навіть Едуард біжить, аж поли розвіваються, щоб довідатись, кому належить цей голос із вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Георг не можемо так командувати.

Ми мовчки дивимось на Рене де ла Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гаркнути так могла тільки Бона, голос Віллі ми знаємо.

Офіціант зупиняється біля нашого столика.

— Що панство бажає?

— Суп з макаронами, гуляш і пудинг із фруктовим соком для двох, — каже Георг. — І швидше, а то продмемо вам вуха, сновидо потайна!

Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає оком під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми також не можемо, Едуард знає це. Він' має підозру, що тут був якийсь трюк.

— Дуже прошу вас, — каже він нарешті,— в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ла Тур пудриться. Едуард повертається і йде геть.

— Господарю! Ану йдіть сюди! — лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною.

Едуард швидко обертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ла Тур.

— Це ви щойно…

Рене закриває пудреницю.

— Що? — питає вона срібним, ніжним сопрано. — Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

— Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблоху? — питає Георг. — Здається, у вас галюцинації.

— Але ж хтось щойно…

— Ти збожеволів, Едуарде, — перебиваю я його. — І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам немає ніякої вигоди продавати твоїм родичам дешевий надгробок під італійський мармур, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

— Дивна ви людина, — каже Рене де ла Тур ніжним сопрано. — Звалюєте на своїх гостей Еину за те, що ваші офіціанти глухі.

Вона сміється — чарівна дзвінка суміш срібла й музики, немов жебоніння струмка в казці.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

— Ви вільні, Кноблоху, — недбало кидає Георг. — Чи хочете приєднатися до нашої розмови?

— І не їж так багато м'яса! — додаю я. — Може, це від нього. Як ти щойно казав нам? Згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде далі. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від нечутного сміху. Рене де ла Тур лагідно усміхається. Очі її сяють.

— Віллі,— кажу я. — Я людина невибаглива і вважаю цю мить однією з найкращих у своєму молодому житті. Але тепер поясни нам, що тут сталося?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

— Excusez, mademoiselle, — звертаюсь я до неї.— Je me…[24]

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

— Скажи їм, Лотто, — пирхає він.

— Що? — питає Рене, скромно усміхаючись, але знов тихим розкотистим басом.

Ми мовчки дивимось на неї.

— Вона артистка, — насилу вимовляє Віллі.— Дуетистка. Виконує дуети сама. Одну строфу високим голосом, другу — низьким. Одну сопрано, другу — басом.

Темрява прояснюється.

— Але аж такий бас… — дивуюсь я.

— Талант, — пояснює Віллі.— І, звичайно, праця. Аби ви послухали, як вона віддає подружню сварку! Лотта просто диво!

Ми погоджуємося з ним. З'являється гуляш. Едуард скрадається по залі, стежачи здалеку за нашим столиком. Його біда в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливіш. Тепер Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса. Але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Георг Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ла Тур і Віллі бути нашими гістьми і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток без м'яса. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами з люті.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний.

Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служки, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будівель, розділених брамою з аркою і під'їздом; у другому живе відставний фельдфебель Кнопф із дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев'яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор Курт Бах. Він ліпить для надгробків полеглим воякам охоплених скорботою левів і орлів з розгорненими крильми, а також накреслює написи, які потім видовбує каменяр.