Чорний обеліск - Сторінка 6

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір — чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, є один костюм, який я носив ще коли не був солдатом. Він малий на мене, зате це справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він личить до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабеллі.

Я неквапом іду вулицями. Верденбрюк — старе місто, 9 ньому шістдесят тисяч населення, є й дерев'яні будинки, і кам'яниці в стилі барокко, й огидні нові квартали. Поминувши їх, я виходжу з міста і простую каштановою алеєю до невисокого пагорба, де серед великого парку стоїть будинок для божевільних. Він здається тихим і святковим. На деревах щебечуть пташки. Я йду парком до маленької церкви, де щонеділі граю на органі під час відправи. Я навчився грати, коли готувався стати вчителем, а цю роботу знайшов рік тому. В мене є ще в кількох місцях такі підробітки. Раз на тиждень я вчу дітей шевця Карла Бріля грати на піаніно — за це він лагодить мені взуття й платить трохи грошей, — і двічі на тиждень даю уроки тупоголовому синові книгаря Бауера, теж за невеличку платню й за право чигати всі нові книжки, а також, якщо захочу, купувати деякі з них зі знижкою. Цією пільгою, звичайно, користується весь клуб поетів, навіть Едуард Кноблох, що тоді раптом стає моїм приятелем.

Служба починається о дев'ятій. Я сідаю до органа й дивлюсь, як заходять останні пацієнти. Тихо ступаючи, вони розташовуються на лавках. По боках і поміж ними сідають кілька наглядачів і сестер. Усе відбувається дуже тихо, багато тихіше, ніж у сільських церквах, де я грав, коли був учителем. Чути лише човгання черевиків по кам'яній долівці — божевільні човгають, не тупотять. Так ходять тільки люди, думки яких витають десь далеко.

Перед вівтарем засвічують свічки. Знадвору крізь різнобарвні шибки просочується блякле сонячне проміння і, змішуючись із світлом свічок, лягає на все ніжним золотом із домішкою червоного та синього кольорів. У тому золоті стоїть у парчевій ризі священик, а на приступцях уклякли служки в червоних стихарях із білими накидками.

Я витягаю регістри флейти та vox humana [25] й починаю грати. Голови божевільних із передніх рядів миттю обертаються, всі як одна, ніби хтось смикнув їх за мотузку. їхні бліді обличчя з темними западинами очей обернені вгору, до органа, і позбавлені будь-якого виразу. Ці обличчя, схожі на пласкі світлі диски, ніби плавають у тьмяному золотому сяйві, а взимку, в темряві, вони часом скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: в них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі всі ці флейти, скрипки та гамби здаються їхньому відчуженому мозкові чимось несподіваним і новим. Потім священик починає молитись біля вівтаря, і божевільні обертаються до нього.

Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі,— а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп'ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються тій музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають — байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми оживляємо природу. А яка вона сама по собі, можливо, знають лише оті голови внизу, — але вони не здатні зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Інколи здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської вежі, мови їхні помішані, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси.

Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, у мерехтінні рожевого й блакитного світла, я бачу темну голову Ізабелли. Вона стоїть навколішки, дуже рівна й струнка. Її вузька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я засовую регістри гамби й vox humana і витягаю vox celesta [26]. Цей регістр органа дає найніжніші звуки, вони долинають наче хтозна-звідки. Ми наближаємося до хвилини святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло і кров Христову. Це диво — таке саме, як і створення людини, що виникла з пороху й глини. Різенфельд запевняє, що є ще й третє диво: воно полягає в тому, що людина не знайшла іншого, кращого застосування другому диву, як дедалі досконаліше визискувати і вбивати подібних до себе, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком зрозуміле одне — що він має померти. Так каже Різенфельд з оденвальдських гранітних заводів, один із найрішучіших калькуляторів і відчайдухів у справах смерті. Agnus Dei qui tollis peccata mundi[27].

Після службу я одержую від сестер божевільні сніданок — яєшню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтися без обіду бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують на абонементи. Крім того, я одержую тисячу марок — цих грошей мені якраз вистачило б на квитки, коли б я захотів їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: за уроки в шевця Карла Бріля і в книгаря Бауера я вперто домагаюся надбавок.

Поснідавши, я виходжу в парк. Це велика гарна територія з деревами, квітками й лавками, обгороджена високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.

Я люблю цей парк тому, що тут тихо й мені не треба ні з ким розмовляти про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти й віддаватися старосвітським звичкам — дослухатись до шелесту вітру й щебету пташок, дивитися на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.

У парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість мовчить, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало є й таких, що сидять, скоцюрбившись і похиливши голову, на осонні, мовчазні, самітні, немов закам'янілі; вони не рушають з місця, аж поки їх не відводять назад до палати.

Я не відразу звик до цього видовища, та й тепер ще часом дивлюся на божевільних так, як спочатку: зі змішаним почуттям цікавості, жаху й чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я вперше побачив мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Георг Гельман. Ще тиждень тому я грався з ним, а тепер він лежав серед квітів і вінків, щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас, а проте перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе не набагато гірше, як почував би, попавши до різниці, але того першого я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. То була смерть. І та смерть часом дивиться на мене зі згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, ніж та — тиха.

Тільки Ізабелла не така.

Я бачу, як вона йде доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта сукня з китайського шовку розгойдується, як дзвін, у руці вона тримає плаский солом'яний брилик із широкими крисами.

Я підводжусь і рушаю їй назустріч. Обличчя в Ізабелли вузеньке — власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, мов у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі в неї зненацька стають каламутні, тьмяно-сірі, а губи тоненькі, гірко стиснені, наче в старої дівки, якій уже не судилося вийти заміж. Тоді вона — Женні, недовірлива, неприємна особа, якій нічим не догодиш. Коли ж вона інакша, то це вже Ізабелла. І обидві — ілюзія, бо насправді її знати Женев'єва Терговен, і в неї хвороба, що має негарну й трохи таємничу назву — шизофренія, роздвоєння свідомості й роздвоєння особи. Тому вона і вважає себе то Ізабеллою, то Женні — не тією, хто вона є насправді. Женев'єва — одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить заможна, але не дуже дбає про дочку: принаймні я ще не бачив її жодного разу, відколи знаю Женев'єву, а знаю я її вже півтора місяця.

Сьогодні вона Ізабелла, я зразу помічаю це. Вона живе тоді у світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я не здивувався б, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

— Ти знов тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був так довго?

Коли вона Ізабелла, то завжди зве мене на "ти". Це ні про що не говорить: вона тоді зве так весь світ.

— Де ти був? — знов питає вона.

Я киваю на браму.

— Десь там, за нею…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

— За нею? Чого? Ти щось там шукаєш?

— Може, й шукаю, тільки не знаю що.

Ізабелла сміється.

— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюся, почувши це ім'я. На жаль, вона часто ззе мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого й не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а одного разу з'явився ще й якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я не зношу, а Рауль, мабуть, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива й закохана. Моє справжнє ім'я — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, та Ізабелла просто не бере моїх слів до уваги. Спершу все це мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще мав досить поширене уявлення про психічні хвороби як про тривалі напади шалу, намагання вбити когось та цілковитий ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев'єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалося враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Та потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще був не в ній, але десь близько, і це надавало Ізабеллі разом із молодістю — бо їй ще

тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

— Ходімо, Рольфе, — каже вона й бере мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені:

— Я не Рольф, а Рудольф.

— Ти не Рудольф.

— Ні, Рудольф.