Чорний обеліск - Сторінка 5

- Еріх Марія Ремарк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У вільний час Курт Бах грає на гітарі, робить прогулянки за місто і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду — того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.

Верхній поверх ми наймаємо трунареві Вільке — сухорлявому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього родина чи ні. У нас із ним дружні стосунки, як завжди, коли вони засновані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знак, щоб він сам подбав про свої інтереси. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції,— боротьба за покійників жорстока і ведеться не на життя, а на смерть. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Голь-мана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перше ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки на очах не виступлять сльози, — тоді простує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, проте якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже їм ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу, — але така вже людська натура: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено — ознака, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з льохів тхне гострим оцтовим духом бочок. З брами нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті і з ціпком у руці. Він, незважаючн на свій фах і на те, що за ціле життя не прочитав жодної книжки, крім стройового статуту, скидається на Ніцше. Кнопф простує по Гакенштрасе і на розі Марієн-штрасе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку — цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, що його він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п'є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. У місті є три або чотири фірми, що виробляють хлібну горілку. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні: він розрізняє її уже з запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого гатунку, він може визначити, з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, якщо горілка не з пляшок, а просто з бочки. Він уже не раз вигравав на цьому заклад.

Я підводжусь і озираюся довкола. Кімната моя невелика, з низькою похилою стелею, проте в ній є все, що мені потрібне: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П'ять років тому на фронті я б не повірив, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії — то був великий наступ під Кемельбергом, під час якого полягло три чверті нашої роти. Георг Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля влучила мені в коліно. Потім війна скінчилася поразкою, і я став нарешті вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я перед її смертю пообіцяв їй, що виконаю її волю. Мати за життя дуже багато хворіла й гадала, що коли я матиму фах, який забезпечить мені на ціле життя місце в державній установі, то принаймні зі мною вже нічого не станеться. Мати померла наприкінці війни, але я все-таки склав іспити й працював у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втовкмачувати дітям те, в що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, які хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку годину не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках людина легко розгублюється. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, серце завмирає. Я вмикаю світло й відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час від часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знов. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Георга, що знайомий з завідувачем відділу місцевої хроніки. Та цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Еду-арда Кноблоха, в його "Світлиці древніх германців". Едуард недавно намагався за мою витівку з абонементами виключити мене з клубу як аморальну людину, проте решта членів клубу проголосувала проти: мовляв, мій вчинок заслуговує якнайбільшої пошани, саме так віддавна вже діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, — крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими — типовими спробами, які сього часу робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд — вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення і смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; тепер я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це багато краще. Та що б із нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, щоб відмовитися від чогось? Де б ми всі були? Тому я пишу далі, хоч дуже часто мої вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, що тепер, оранжеве, ніби яблуко, розкинулося над дахами й вулицями, які затоплює фіалково-сірий дощ сутінків.

Я спускаюся сходами вниз повз темну контору й виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби у вогненній печері, сидять три Кнопфові дочки й шиють. Дзижчать машинки. Я поглядаю на вікно поряд із конторою. Там не світиться. Георг уже кудись зник. Генріх також, мабуть, шукає розради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка й дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, недороблений скорботний лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він сидить на вершечку пам'ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, у якому чути то радість, то жаль, бере мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, а для черв'яків, що виповзають із вогкої землі навколо пам'ятника, вона тільки жахливий сигнал смерті від безжального дроздового дзьоба. Та однаково я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній, і дивуюся, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і чвалаю назад садом, сповненим нічних запахів, підіймаюся сходами нагору, сідаю до піаніно, б'ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,— але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини з арпеджіо, уривків з якихось модних пісеньок, народних мелодій, з "Кавалера троянд" та з "Трістана", які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось гукає:

— Чоловіче, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і підкрадаюся до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні на клавіатурі життя, і ніколи не вмів — завжди був занадто нетерплячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди доводилось уривати, — але хто взагалі вміє грати як слід, а якби й умів, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як слухняного коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо схопитися за нього, кидає у воду? Переді мною часом зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

III

Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялося. Курс долара і досі стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається ясним і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивці буде пробачено, а добро і зло — тільки порожні слова.

Я поволі одягаюся. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою брами пролітають ластівки, полискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одне на подвір'я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюся з того, що виходить на подвір'я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрипіння і стогін. Це Генріх Кроль, що спить у другому крилі. Його знов мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п'ять років, йому ще іноді сниться це.

Я заварюю собі каву на спиртівці й доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене ще є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм — я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, — про те на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, — часом на пляшку горілки.

Я снідаю хлібом із маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені зі своїх запасів Георгова мати. Маргарин згірклий, але це не біда — на війні ми всі їли ще й не таке.