Чорнильне серце - Сторінка 50

Меґі за ним ледве встигала, а Баста перед самими сходами навіть притримав його ззаду.

– Гей, ти куди?! – прошипів він. – Поспішати не треба. І не забудь уклонитися, зрозумів?

Феноліо лише зневажливо зиркнув на нього й стояв рівнісінько, мовби палицю проковтнувши. Баста вже простяг був руку до нього, та Каприкорн ледь помітно хитнув головою, і Баста опустив руку, мов дитина, якій зробили зауваження. Поряд із Каприкорновим кріслом стояла Мортола, згорнувши за спиною руки, мов крила.

– Ох, Басто, Басто, мені й досі невтямки, про що ти думав, коли вертався сюди без її батька! – промовив Каприкорн, переводячи погляд з Меґі на зморшкувате обличчя Феноліо.

– Його там не було, я ж бо вже пояснював. – У Бастиному голосі вчувалась образа. – Невже я мав сидіти там, як жаба біля ставка, і ждати його? Скоро він і сам сюди прибіжить. Адже ми всі бачили, як сліпо він любить оце дівча. Б’юсь об заклад на свій ніж: він з’явиться тут ще сьогодні, щонайпізніше – завтра.

– На твій ніж? Але ж ти його недавно позбувся! – глузливо кинула Мортола.

Баста лише мовчки зціпив зуби.

– Розледачів ти, Басто, – зауважив Каприкорн. – Гаряча голова затуманює тобі розум. Що ж, погляньмо, кого ти ще привіз.

Феноліо стояв, прикутий до нього поглядом. Він розглядав Каприкорна як художник, що через багато років знов бачить власну картину. І своєю роботою він, якщо судити з виразу його обличчя, був задоволений. У його очах Меґі не помітила й тіні страху – лише скептична цікавість і задоволення.

Задоволення самим собою. Каприкорнові такий погляд не сподобався, це Меґі також помітила. Каприкорн не звик, щоб на нього дивилися без страху, як оцей старий чоловік.

– Баста розповідав мені про вас дивні речі, пане…

– Феноліо!

Меґі не зводила погляду з Каприкорнового обличчя. Чи він хоч раз читав ім’я на обкладинці "Чорнильного серця" – те, що стоїть над назвою книжки?

– У нього навіть голос такий, яким я його уявляв! – прошепотів до неї Феноліо.

Він нагадував їй хлопчика, який захоплено розглядає лева у клітці. Ось тільки Каприкорн сидів не в ній. Один його погляд – і Баста заломив старому руку за спину так грубо, що той від болю лише хапнув ротом повітря.

– Не люблю, коли при мені шепочуться, – пояснив Каприкорн, поки Феноліо намагався перевести подих. – Отож, як я вже сказав, Баста розповів мені неймовірну історію: буцімто ви стверджували, що саме ви написали одну книжку… Як там вона називається?

– "Чорнильне серце". – У Феноліо боліла спина, й він розтирав її. – Книжка називається так, тому що в ній ідеться про чоловіка, в якого серце чорне від злості. Ця назва мені подобається й досі.

Каприкорн звів брови – і усміхнувся.

– О, і як я маю це розуміти? Мабуть, як комплімент? Те, про що ви розповідаєте, – моя історія.

– Ні, це історія не твоя, а моя. А ти – лиш один з її персонажів.

Меґі завважила, як Баста запитливо глянув на Каприкорна. Але той майже непомітно хитнув головою, отож спині Феноліо поки що нічого не загрожувало.

– Он як?! Цікаво. Виходить, тобі ще не набридло брехати. – Каприкорн скинув ногу з ноги, підвівся й неквапно рушив сходами вниз.

Феноліо по змовницьки всміхнувся до Меґі.

– Чого шкіриш зуби? – Голос у Каприкорна став гострим, як Бастин ніж.

Просто перед Феноліо Каприкорн спинився.

– Та вже ж, я й забув, що одна з характерних рис, якими я так щедро тебе наділив, – це марнославство. Марнославство і… – Феноліо зробив ефектну паузу й повів далі: – І ще кілька таких слабинок, про які при твоїх хлопцях краще не згадувати, чи не так?

Якусь хвилю – коротку й водночас нескінченно довгу – Каприкорн мовчки дивився на старого. Потім усміхнувся. Усмішка вийшла бліда й невиразна, вона лише трохи скривила кутики губів, тоді як очі його блукали по церкві, так ніби про Феноліо він уже й геть забув.

– Зухвалий ти дідуган, – нарешті промовив Каприкорн. – Зухвалий і брехливий. Та якщо своїм зухвальством і авантюризмом ти думаєш вразити мене, як Басту, то мушу тебе розчарувати. Твої претензії смішні, як і сам ти, й тягти тебе сюди було з боку Басти просто таки дурницею, тому що тепер нам доведеться якось тебе позбутися.

Баста зблід. Увібравши голову в плечі, він квапно ступив до Каприкорна й зашепотів йому щось на вухо.

– А що, коли він усе ж таки не бреше? – почула Меґі. – Вони обоє запевняють, нібито ми всі загинемо, якщо зачепимо старого.

Каприкорн зміряв Басту таким зневажливим поглядом, що той аж відсахнувся, немовби його вдарили.

А ось Феноліо все це, схоже, неабияк тішило. Меґі мала таке враження, ніби те, що тут діялося, – театральна вистава, влаштована особисто для нього.

– Бідолашний Баста! – кинув Каприкорнові Феноліо. – Ти знов страшенно несправедливий до нього, бо він має рацію. А що, коли я не брешу? Що, коли я й справді придумав вас – тебе й Басту? Чи ви просто не розчинитесь у повітрі, якщо спробуєте що небудь мені заподіяти? Це дуже вірогідне припущення.

Каприкорн розсміявся. І все ж він, як здалося Меґі, замислився над тим, що сказав Феноліо, і стривожився, хоч і намагається приховати це за машкарою байдужості.

– Я можу довести, що я – саме той, за кого себе видаю, – промовив Феноліо так тихо, що, крім Каприкорна, його почули тільки Баста й Меґі. – Чи мені зробити це просто тут, при твоїх людях – усіх оцих чоловіках, жінках? А може, розповісти їм про твоїх батька матір?

У церкві запала тиша. Ніхто не поворухнувся: ні Баста, ні чорні куртки, що чекали внизу біля сходів. Навіть жінки, які мили підлогу під столами, повипростувались і німо дивилися на Каприкорна й незнайомого старого чоловіка. Мортола стояла все ще вгорі біля крісла, випнувши підборіддя, немовби так їй було краще чути, про що шепочуться там, унизу.

Каприкорн мовчки розглядав свої запонки. На білих обшлагах вони здавалися краплинами крові. Нарешті він знов утупився безбарвними очима в обличчя Феноліо.

– Гаразд, старий, кажи, що маєш сказати! Але якщо тобі дороге життя, говори так, щоб тебе чув лише я.

Розмовляв він тихо, але в його голосі Меґі чула ледве стримувану лють. Ніколи ще вона не відчувала перед цим чоловіком такого страху.

Каприкорн зробив знак Басті, і той знехотя відступив на кілька кроків назад.

– Але при малій про це, либонь, можна казати? – Феноліо поклав руку на плече Меґі. – Чи ти боїшся і її?

Каприкорн на дівчинку навіть не глянув. Цієї хвилини він бачив лише старого, який придумав його.

– Ну, кажи вже, навіть якщо сказати тобі нічого! У цій церкві ти вже не перший, хто намагається побрехеньками врятувати свою шкуру. Та якщо ти й далі верзтимеш дурниці, то я звелю Басті обвити тобі шию такою гарненькою гадючкою. Я завше тримаю їх кілька штук на такий випадок, як оцей.

На Феноліо й ця погроза аж такого враження не справила.

– Ну, добре, – мовив він і повів поглядом довкола, ніби шкодуючи, що в церкві так мало слухачів. – То з чого почнемо? Спершу одне дуже важливе правило: письменник ніколи не довіряє паперу всього, що знає про своїх персонажів. Читачам не конче розповідати все. Є речі, яким краще лишатися таємницею, відомою тільки оповідачеві та його творінням. Ось узяти, приміром, його… – Феноліо показав на Басту. – Я завше знав, що доти, як ти його підібрав, він був дуже нещасним хлопцем. Про це добре сказано в одній чудовій книжці: "Переконати дитину в тому, що вона огидна, страшенно легко…" Басту в цьому колись були переконали. І справа не в тому, що ти довів йому протилежне, ні! Та й навіщо це тобі? І все ж у його житті раптом з’явилася людина, до якої він міг прихилитися серцем, яка йому сказала, що він має робити… Він знайшов собі бога – Каприкорна. Щоправда, ти обходився з ним погано, але хто сказав, що всі боги добрі? Більшість із них суворі, навіть жорстокі, чи не так? Але в книжці я про все це не написав. Я про це знав – і досить. Та годі вже про Басту, перейдімо до тебе.

Каприкорн не зводив очей з Феноліо, обличчя в нього наче одерев’яніло.

– Каприкорн… – Це ім’я Феноліо вимовив майже з ніжністю. Він дивився кудись поверх голови Каприкорна, так ніби забув, що той, про кого він оце говорить, стоїть просто перед ним, а не перебуває вже давно в зовсім іншому світі, замкненому книжковою обкладинкою. – Певна річ, є в нього іще одне ім’я, та його вже не пам’ятає навіть він сам. Каприкорном він називає себе від п’ятнадцятьох років – за науковою назвою сузір’я Козерога, під знаком якого він народився. Каприкорн – Неприступний, Незбагненний, Невситимий – любить удавати з себе бога. Або диявола – коли кого. Але ж хіба диявол має матір? – Уперше за всю розмову Феноліо поглянув Каприкорнові просто в очі. – Ти її маєш.

Меґі поглянула вгору на Сороку. Та, зціпивши кістляві долоні в кулаки, підійшла до самого краю сходів. Але Феноліо говорив дуже тихо.

– Ти розпускаєш чутки, нібито вона – зі знатного роду, – провадив він. – Атож, іноді ти навіть любиш похвалитися, що вона – королівська донька. А твій батько, стверджуєш ти, при королівському дворі був майстром зброярем. Гарна історія, нічого не скажеш. А хочеш почути мою версію?

Уперше Меґі помітила в Каприкорнових в очах щось схоже на страх, – страх, якому не було назви, страх без початку й кінця, – а за ним величезною чорною тінню вставала ненависть. Меґі не мала сумніву: цієї миті Каприкорн ладен був убити Феноліо, та страх сковував руки ненависті й робив її ще глибшою.

Чи завважив це й Феноліо?

– Атож, розкажи свою історію. Чом би й ні? – Очі в Каприкорна застигли, мов у змії.

Феноліо пустотливо всміхнувся – точнісінько, як один із його внуків.

– Гаразд, ходімо далі. Щодо майстра зброяра – це, звісно, брехня.

Меґі все ще не полишало враження, що цей старий чоловік від душі потішається. Феноліо поводився так, немовби грався з котеням. Невже він так погано знав своє власне творіння?

– Каприкорнів батько був простим ковалем, який підковував коней, – повів далі Феноліо, анітрохи не збентежений холодною люттю в Каприкорнових очах. – Він давав синові погратися гарячим вугіллям, а часом лупцював його майже так само, як підкову на ковадлі. Бив за співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: "Я не можу" або: "У мене не виходить". "Усьому голова – сила! – повчав хлопчика батько. – Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює".