Чорнильне серце - Сторінка 52

– Нікого він не виказував! Він повернувся сюди, щоб викрасти одну річ.

Елінор опустила руку.

– Виходить, це правда! – Чарівновустий став поруч з Елінор. – Ти повернувся, щоб забрати книжку. Ти з глузду з’їхав!

– А ти? Що робиш тут ти? – Вогнерукий зміряв Чарівновустого зневажливим поглядом. – Вирішив просто оглянути Каприкорнову церкву й попросити його віддати тобі доньку?

Чарівновустий мовчав.

– Каприкорн нізащо її не віддасть, і ти про це добре знаєш! – провадив Вогнерукий. – Вона – лише наживка, і як тільки ти її схопиш, ви обоє станете його бранцями – можливо, до кінця свого життя.

– Я ж бо хотіла привести поліцію! – Елінор сердито випручала свою руку зі смаглявих Фаридових рук. – Але Мортимер був проти.

– І мав рацію! Каприкорн наказав би сховати Меґі в горах, і ви вже ніколи її не побачили б.

Чарівновустий перевів погляд туди, де за пагорбами мріли темні обриси гір.

– Зачекай, поки я викраду книжку! – сказав Вогнерукий. – Я сьогодні ж таки вночі знову проберуся в село. Звільнити твою доньку так, як минулого разу, я не зможу, бо тепер Каприкорн поставив утроє більше вартових і все село вночі освітлене, як вітрина ювелірної крамниці. Та сподіваюсь, я все ж таки довідаюся, де вони її тримають. Потім можеш робити з цією інформацією що завгодно. А в подяку за мої зусилля ще раз спробуєш повернути мене туди, звідки вичитав. Що на це скажеш?

Така пропозиція Чарівновустому спершу видалася досить розумною, але потім він, трохи поміркувавши, похитав головою й сказав:

– Ні! Мені шкода, але чекати довше я не можу. Меґі, мабуть, і так уже не збагне, чому мене й досі немає. Я їй потрібен. – По цих словах він крутнувся й рушив до машини.

Та не встиг Мо сісти за кермо, як Вогнерукий наздогнав його.

– Мені теж дуже шкода, – сказав він і клацнув Бастиним ножем, відкривши його. – Сам знаєш, я таких номерів не люблю, та іноді доводиться захищати людей від їхнього ж таки дурного розуму. І я не допущу, щоб у цьому селі ти попався, як кролик, у пастку й Каприкорнові лишилося тільки замкнути й тебе, і твій чародійний голос. Твоїй доньці це не допоможе, а мені й поготів.

На знак Вогнерукого Фарид і собі дістав ножика, що його купив у якогось хлопця в одному приморському селищі. Ножик був дуже маленький, курям на сміх, але Фарид упер його Елінор у бік так, що обличчя в неї перекосилося.

– О Господи, ти що, малий мерзотнику, хочеш розпороти мені черево? – закричала вона.

Фарид трохи відступив назад, але ножика не опустив.

– Прибери машину з дороги, Чарівновустий! – наказав Вогнерукий. – І не надумай утнути яку небудь дурницю! Хлопець не відведе ножа від твоєї закоханої в книжки подруги доти, доки ти не повернешся до нас.

Чарівновустий послухався. Ну, звісно. А що ж йому було робити? Вогнерукий з Фаридом прив’язали обох до дерев одразу за спаленою хатиною, за кілька кроків від своєї тимчасової схованки. Елінор верещала гучніше, ніж Ґвін, коли того витягали за хвіст із заплічника.

– Та помовчте! – гримнув на неї Вогнерукий. – Якщо нас знайдуть тут Каприкорнові люди, нам не поможе ніщо.

На Елінор це подіяло. Вона відразу змовкла. Чарівновустий прихилився головою до дерева й заплющив очі.

Фарид іще раз ретельно перевірив усі вузли. Потім Вогнерукий підкликав його до себе й прошепотів:

– Сьогодні вночі зостанешся стерегти цих двох, а я проберуся до села. І щоб я більше не чув ні про яких духів! Зрештою, цього разу ти будеш не сам.

Хлопчина дивився на Вогнерукого так ображено, ніби той змусив його стромити руку у вогонь.

– Але ж вони прив’язані! – запротестував Фарид. – Навіщо їх стерегти? Розв’язати мої вузли ще не щастило нікому, слово честі! Візьми мене з собою, прошу тебе! Я можу постояти на сторожі, можу відвернути увагу вартових! Можу навіть пробратися в Каприкорнів будинок! Я вмію крастися тихіше, ніж Ґвін!

Але Вогнерукий похитав головою.

– Ні! – різко кинув він. – Сьогодні я піду сам. А коли схочу, щоб за мною ходили по п’ятах, то заведу собі собаку. – І відійшов від хлопця.

День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.

У Каприкорновому будинку

У снах я блукав іноді темними будинками, в яких доти ніколи не бував. Незнайомі, похмурі, страшні будинки! Темні кімнати налягали на мене своїми стінами, поки я починав задихатися…

Астрід Ліндґрен. Міо, мій Міо

Двоє вузеньких залізних ліжок одне над одним під побіленою стіною, шафа, стіл біля вікна, стілець, на стіні – порожня полиця, на ній лише свічка, більш нічого. Меґі сподівалася, що з вікна буде видно дорогу чи бодай автостоянку. Але вікно виходило у двір. Там кілька Каприкорнових служниць, понахилявшись, пололи грядки, а в кутку, в дротяній оборі, щось клювали кури. Навкруг двору тягся мур – високий, як навколо в’язниці.

Феноліо сидів на нижньому ліжку, похмуро втупившись у брудну дерев’яну підлогу. Дошки рипіли, щойно на них ступиш.

За дверима сварився Пласконіс:

– Чому я? Ні, пошукай когось іншого, чорт забирай! Краще я гайну до сусіднього села й покладу кому небудь під двері намоченого бензином віхтя або почеплю на вікно дохлого півня. Я навіть ладен вдягти чортову личину й вистрибувати перед вікнами, як місяць тому Кокерель. Але я не стовбичитиму до посиніння під дверима й не стерегтиму якогось діда й мале дівчисько! Візьми кого небудь із хлопчаків, вони раді, коли їм доручають іще щось, а не тільки мити машини.

Але Баста був невблаганний.

– Після вечері тебе змінять, – сказав він і пішов.

Меґі чула, як довгим коридором віддаляються його кроки. До сходів було п’ять дверей, а внизу, ліворуч від сходів, – вихід… Вона добре запам’ятала дорогу. Але як прослизнути повз Пласконоса? Вона знов підійшла до вікна. Уже від самого погляду вниз у неї запаморочилося в голові. Ні, тут злізти не пощастить, можна скрутити собі в’язи.

– Не зачиняй вікна! – промовив у неї за спиною Феноліо. – Тут така спека, що можна розтопитися.

Меґі сіла на ліжко поруч із ним.

– Я втечу! – прошепотіла вона. – Як тільки стемніє.

Старий недовірливо глянув на неї, потому рішуче захитав головою:

– Чи ти з глузду з’їхала? Це надто небезпечно!

За дверима в коридорі все ще бурчав Пласконіс.

– Скажу, що хочу в туалет. – Меґі притисла до себе свого заплічника. – А тоді дремену!

Феноліо взяв її за плечі.

– Ні! – ще раз прошепотів він із притиском. – Тільки не це! Що небудь придумаємо. Придумувати – моя професія, невже ти забула?

Меґі стисла вуста.

– Гаразд, гаразд, – промурмотіла вона, потім підвелася й знов ступила до вікна.

Надворі вже спадали сутінки.

"І все ж таки я спробую, – міркувала вона, тоді як Феноліо в неї за спиною, зітхнувши, випростався на вузенькому ліжку. – Вони не зроблять з мене наживку! Я втечу ще доти, як вони впіймають Мо".

Очікуючи, поки стемніє, Меґі вже всоте відганяла думку, що знов і знов лізла в голову: "Де ж Мо? Чому його й досі немає?"

Легковажність

– Отже, ти гадаєш, що це пастка? – спитав граф.

– Для мене все – пастка, поки я не знайду доказів протилежного, – відповів принц. – Тим то я поки що й живий.

Вільям Ґолдман. Принцеса наречена

Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.

Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.

На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли небудь таке станеться й тут.

Вартовий став і прикурив сигарету. В ніс Вогнерукому потягло димом. Він відвернувся й побачив кішку, білу й худу худющу. Вона заклякло сиділа серед каміння й витріщалася на нього зеленими очима. "Цсс! – хотів був цикнути він. – Невже ти мене злякалась? Боятися треба отого, що з рушницею. Спершу він застрелить тебе, а потім настане й моя черга!" Зелені очі невідривно стежили за ним. Білий хвіст почав помахувати туди сюди. Вогнерукий дивився на свої вкриті пилюгою черевики, на якусь погнуту залізяку серед каміння – тільки не на кішку. Тварини не люблять, коли дивишся їм просто в очі. Ґвін у таких випадках щоразу ошкірював свої гострі, як голки, зуби.

Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце.

Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень.