Чорнильне серце - Сторінка 53

Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою.

Вікно кімнати, де спала Реза, було, як завжди, відчинене. Коли Вогнерукий цявкнув, як розлючений Ґвін, у вікні майнула рука й відразу зникла. Чекаючи на Резу, Вогнерукий прихилився до заґратованих дверей. Небо над головою було рясно всіяне зорями, і для темряви місця, здавалося, просто не лишалось. "Вона запевне вже що небудь довідалася, – міркував він. – Але що, коли Каприкорн сховав книжку в одному зі своїх сейфів на гроші?"

Двері за ґратами прочинилися. Вони щоразу рипіла так, немовби скаржилися, що їх потурбували серед ночі. Вогнерукий обернувся й побачив незнайоме обличчя. Це була молода дівчина, років п’ятнадцятьох шістнадцятьох, з іще пухкенькими, мов у дитини, щоками.

– А де Реза? – Вогнерукий учепився руками в ґрати. – Що з нею?

Від переляку дівчина остовпіла. Вона дивилася на його рубці так, наче зроду не бачила порізаного обличчя.

– Це вона тебе послала? – Вогнерукому так і хотілося стромити руку крізь ґрати й струсонути цю маленьку дурепу. – Чого ти мовчиш?! Не чекатиму ж я тут цілу ніч! – Ні, не треба було просити в Рези допомоги. Книжку він мав шукати сам. Як він міг наражати Резу на небезпеку? – Вони її замкнули? Та скажи ж хоч слово!

Дівчина некліпно дивилася кудись поверх його плеча й ступила крок назад. Вогнерукий обернувся поглянути, що вона там побачила, – і вперся поглядом у Бастине обличчя.

Як він міг не почути?! Щоправда, Баста славився тим, що вмів ступати нечутно, але ж із ним був і Пласконіс, якого майстром підкрадатися тихенько аж ніяк не назвеш! Та був ще й хтось третій… Мортола! Отже, минулої ночі вона не просто дихала свіжим повітрям, коли вистромлювала голову з вікна. А може, Реза його виказала? Від цієї думки серце в нього защеміло.

– Я й не подумав би, що ти ризикнеш іще раз поткнутися сюди! – пробурмотів Баста, притискаючи його рукою до ґрат.

Вогнерукий відчув, як у спину йому впинаються залізні прути. Пласконосий усміхався, як мала дитина в Різдвяну ніч, – він робив так щоразу, коли щастило кого небудь налякати.

– То що це в тебе за шури мури з нашою красунею Резою? – Баста клацнув ножем, випустивши лезо.

Пласконіс ошкірив зуби ще ширше, бачачи, як на чолі у Вогнерукого від страху виступають краплини поту.

– Ну, хіба я не казав?! – мовив Баста, повільно проводячи вістрям ножа від грудей до горла нічного гостя. – Вогнерукий закохався у Резу! Він, якби міг, проковтнув би її очима. Але ж ніхто не хотів мені вірити! І все ж таки… щоб отак ризикнути прийти сюди… з такою заячою душею, як у тебе…

– Закоханому море по коліна! – всміхнувся Пласконосий.

Але Баста лише похитав головою.

– Ні, через кохання цей бруднорукий сюди не прийшов би, для цього в нього надто холодна голова. Він прийшов сюди по книжку, еге ж? Ти ж бо й досі не можеш забути отих своїх фей з крильцями й смердючих кобольдів. – Баста майже ніжно провів ножем по горлу Вогнерукого.

У того раптом перехопило подих. Він просто забув, на якому він світі.

– Марш у свою кімнату! – гримнула Сорока на дівчину по другий бік ґрат. – Чого стовбичиш?!

Вогнерукий почув, як за спиною в нього зашурхотіла сукня, потому клацнули, причинившись, двері.

Баста все ще не відводив ножа від горла Вогнерукого, та коли він надумав повести вістрям вище, до підборіддя, Сорока схопила його за лікоть.

– Годі! – різко кинула вона. – Облиш свої жарти, Басто!

– Та вже ж, бос звелів привести його живим здоровим! – 3 голосу Пласконоса можна було здогадатися, що цей наказ він не схвалює.

Баста востаннє провів ножем згори донизу по горлу Вогнерукого, й лезо блискавично сховалося в колодочці.

– А шкода! – зітхнув він.

Вогнерукий відчув на собі його подих. Він свіжо й різко пахнув м’ятою. Ходили чутки, нібито одного разу дівчина, яку Баста хотів поцілувати, сказала, що в нього з рота смердить. Дівчині це добром не минуло, але Баста відтоді зрання до смеркання жував листя м’яти.

– З тобою, Вогнерукий, завжди приємно було пожартувати, – сказав він, відходячи.

– Відведи його до церкви! – наказала Мортола. – Я доповім Каприкорнові.

– А чи ти знаєш, що бос на твою німу подругу важким духом дихає? – прошепотів Пласконіс до Вогнерукого, йдучи по другий бік від нього. – А завше ходила ж у його улюбленицях…

На мить Вогнерукий відчув майже полегкість. Отже, Реза його не зрадила.

І все ж таки не треба було просити в неї допомоги. Ні, не треба було.

Тихі слова

Вона любила, коли він плакав, отож підставила свого гарного пальчика й спостерігала, як по ньому котяться його сльози. Розмовляла вона тихо тихо, і спершу він не міг розчути, що вона каже. Потім таки розчув. Вона казала, що коли діти віритимуть у фей, то вона, як їй здається, зможе видужати.

Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді

Меґі таки зважилася.

Коли стемніло, вона заходилася гупати кулаком у двері. Феноліо прокинувсь, але стримати її не встиг: Меґі вже крикнула вартовому, щоб вивів її в туалет. Вартовий, що змінив Пласконоса, – капловухий коротконогий хлопець – розважався тим, що бив газетою комарів. Коли він випустив Меґі в коридор, на білій стіні вже виднів добрий десяток темних плям.

– Мені теж треба! – вигукнув Феноліо.

Він, мабуть, хотів спробувати все ж таки стримати Меґі від її заміру, але вартовий перед самісіньким його носом хряснув дверима.

– По черзі! – гримнув він на старого. – А коли так приспічило, то попісяй у вікно! – І, не випускаючи з руки газету, повів Меґі до туалету.

Дорогою він порішив іще трьох комарів і одного метелика, який невтомно пурхав поміж голими стінами. Нарешті хлопець відчинив останні двері перед сходами, що вели на перший поверх. "Усього на всього кілька кроків! – думала Меґі. – Сходами вниз я запевне побіжу швидше, ніж він!"

"Прошу тебе, Меґі, викинь з голови цей задум з утечею! – раз у раз шепотів їй на вухо Феноліо. – Ти заблукаєш. Адже там, за селом, на багато кілометрів – жодної живої душі. Батько задав би тобі прочуханки, якби довідався, що ти замислила!"

"Не задав би!" – подумала Меґі. Та, опинившись сама в тісному закутку, де не було нічого, крім унітаза й відра, вона майже розгубилася. Надворі стояла така темінь, така моторошна темінь!.. І вниз, до виходу з Каприкорнового будинку, було не близько.

– Я маю спробувати! – прошепотіла вона й штовхнула двері. – Я мушу спробувати!

Вартовий наздогнав утікачку вже на п’ятому східці. Назад він ніс її на собі, як мішка.

– На другий раз я відведу тебе до шефа! – сказав хлопець, упихаючи її знов до кімнати. – О, він тебе гарненько провчить, він це вміє!

З півгодини Меґі нишком схлипувала, а Феноліо з нещасним виглядом дивився перед себе.

– Усе ж гаразд! – раз у раз проказував він, хоча насправді гаразд не було нічого. Анічогісінько.

– У нас навіть немає чим присвітити! – проказала вона крізь сльози. – І книжки в мене забрали!

У відповідь на це Феноліо мацнув рукою в себе під подушкою й поклав Меґі на коліна кишенькового ліхтарика.

– Знайшов його в себе під матрацом, – пояснив він. – І кілька книжок. Схоже, їх там хтось сховав.

Даріус, читець. Меґі добре пам’ятала, як невисокий худий чоловік зі стосиком книжок поквапно дріботів церквою. Певна річ, це ліхтарик Даріуса. Скільки ж часу тримав його під замком Каприкорн у цій тісній комірчині з голими стінами?

– А в шафі лежала вовняна ковдра, я поклав її тобі на верхнє ліжко, – прошепотів Феноліо. – Я туди не виберусь. Я й спробував був, але ліжко загойдалось, як судно у відкритому морі.

– Я все одно більше люблю спати нагорі. – Меґі втерла рукавом обличчя. Плакати їй перехотілося. Від цього однак пуття ніякого.

Разом із ковдрою Феноліо поклав їй на матрац і кілька Даріусових книжок. Меґі ретельно розклала їх перед собою. Книжки були переважно дорослі: зачитаний до дірок детектив, книжка про змій, книжка про Александра Македонського, "Одіссея". З дитячих книжок тут була тільки збірка казок та "Пітер Пен і Венді", але цю Меґі читала вже разів п’ять, не менше.

За дверима вартовий знов ляскав газетою по стінах, а внизу на вузенькому ліжку неспокійно перекидався з боку на бік Феноліо. Меґі відчувала, що заснути не пощастить. Годі й намагатися. Вона знов окинула поглядом чужі книжки. Суціль замкнені двері. В які ступити? За якими вона забуде про все: про Басту й Каприкорна, про "Чорнильне серце", про себе – про все все? Вона відклала вбік детектива, потому книжку про Александра Македонського, хвилю повагалась – і взяла "Одіссею". Томик був пошарпаний: Даріус, мабуть, дуже любив читати цю книжку. Він навіть попідкреслював декотрі рядки, а один так сильно, що олівець мало не продірявив наскрізь папір. "Товаришів, однак, він не вберіг, хоч як старався". Меґі нерішуче погортала замацані сторінки, згорнула книжку й відклала вбік. Ні, цю історію вона знала надто добре, і герої в ній лякали її майже так само, як і Каприкорнові люди. Вона втерла сльозу, що зависла на щоці, й провела долонею по решті книжок. Казки… Вона їх не дуже й любила, але книжка мала досить привабливий вигляд. Коли Меґі почала її гортати, сторінки аж хрустіли. Папір був тонесенький, мов калька, й усіяний дрібненькими літерами. Були там чудові картинки з карликами й феями, а в казках розповідалося про могутніх, величезних, як ведмеді, й навіть безсмертних створінь, тільки всі вони були підступні: велети пожирали людей, карлики були ласі до золота, а феї – лихі й мстиві. Ні. Меґі посвітила ліхтариком на останню книжку. "Пітер Пен і Венді".

Феї тут були також не вельми приємні, але світ, що чекав на неї під обкладинкою, був добре знайомий. І такої темної ночі це було, мабуть, саме те, що треба. За вікном десь ухнув сич, і в Каприкорновім селі знов запала тиша. Феноліо щось пробурмотів уві сні й почав хропіти. Меґі дістала із заплічника батьків светр, забралася під ковдру й підклала светра під голову.

– Будь ласочка! – прошепотіла вона, розгортаючи книжку. – Будь ласочка, забери мене звідси, хоч на годинку чи дві, тільки віднеси далеко далеко!

За замкненими дверима вартовий щось пробурмотів собі під ніс. Йому було, мабуть, нудно.