Чорнильне серце - Сторінка 55

Жінка трохи випнула спідню губу, і це надало її худому обличчю вельми задоволеного вигляду. Саме це задоволення стривожило Меґі куди більше, ніж похмура міна, яку звичайно виставляла напоказ Каприкорнова мати.

– Вартовий не міг знайти ключа! – роздратовано відповів Баста. – А потім мені ще й довелося ловити оцю…

Він показав свою куртку, і фея в ній знов заворушилася. Від її відчайдушних спроб вивільнитися тканина то там, то там напиналася.

– А це що таке? – нетерпляче запитав Каприкорн. – Відколи це ти взявся ловити кажанів?

Губи в Басти від злості витяглися в ниточку. Однак він прикусив язика, мовчки сягнув рукою під чорну куртку й, нишком лайнувшись, дістав звідти фею.

– Грім би їх побив, цих блимавок! – пробурмотів він. – Я вже й забув, як боляче вони кусаються!

Дінь Дінь відчайдушно тріпотіла одним крильцем, за друге її міцно тримав пальцями Баста. Меґі не могла цього бачити. Їй було соромно за те, що вона вичитала цю тендітну крихітку з її книжки. Ох, як же їй було соромно!

Каприкорн з огидою розглядав фею.

– Звідки вона тут узялася? І що це за порода? З такими крильми я їх іще не бачив.

Баста дістав із за паска "Пітера Пена" й поклав книжку на сходи.

– Думаю, вона взялася звідси, – сказав він. – Бачиш картинку на обкладинці? Усередині ця блимавка теж намальована. А тепер здогадайся, хто її звідти вичитав!

Він так стис Дінь Дінь, що та почала німо хапати ротом повітря. Другу руку Баста поклав на плече Меґі. Дівчинка спробувала скинути її, але він тільки міцніше вчепився в Меґі.

– Оця мала? – недовірливо кинув Каприкорн.

– Авжеж. І в неї це виходить, схоже, не гірше, ніж у батька. Ти тільки поглянь! – Баста схопив Дінь Дінь за тоненькі ніжки й підняв над головою. – Вона нівроку, тобі не здається? Літає, лається, подзвонює – одне слово, робить усе, на що здатні ці дурні створіння.

– Гм, цікаво. Справді, дуже цікаво. – Каприкорн підвівся з крісла, тугіше затяг пояса на халаті й рушив униз. Біля книжки, яку Баста поклав на сходи, став. – Виходить, це в них родинне, – пробурмотів він, нахиляючись і беручи книжку. Потому наморщив лоба й придивився до обкладинки. – "Пітер Пен і Венді", – прочитав. – О, та це ж одна з книжок, що їх так розхвалював мій колишній читець. Атож, пригадую, якось він читав її й мені. Я хотів, щоб Даріус викликав з неї одного з піратів, але в старого нічого не вийшло. Він вичитав мені в спальню лише іржавого абордажного гака та смердючу рибу. Пам’ятаєш, ми його за це покарали: примусили всю ту рибу поїсти!

Баста розсміявся:

– Пам’ятаю. Але він скиглив більше через те, що ти наказав відібрати в нього книжки. А цю він, мабуть, сховав.

– Атож, скидається на те.

Каприкорн замислено підійшов до Меґі. Коли він узяв її за підборіддя й підвів обличчя так, що вона мусила подивитися просто в його безбарвні очі, їй страшенно захотілося вкусити його за пальці.

– Бачиш, як норовисто вона дивиться на мене, Басто? – глузливо промовив Каприкорн. – Точнісінько так завше дивився її татусь. Ти, мала, краще побережи цей погляд для нього. Адже ти дуже люта на батька, еге ж? Але тепер мені байдуже, де він запропастився. Від сьогодні моїм новим, високообдарованим читцем будеш ти! Але ж ти, мабуть… ненавидиш його за те, що він кинув тебе напризволяще, чи не так? Не соромся цього. Ненависть окрилює людину. Я свого батька теж ніколи не любив.

Нарешті Каприкорн відпустив її підборіддя, і Меґі відвернулася. Щоки в неї палали від сорому й люті; вона все ще відчувала його пальці, так ніби від них лишилися виразки.

– Баста сказав тобі, навіщо його послали по тебе в таку пізню годину?

– Сказав, що я маю тут з кимось побачитись.

Меґі намагалася говорити твердо й безстрашно, але в неї нічого не виходило. Ридання, що застрягло в горлі, звело її голос на шепіт.

– Правильно! – кинув Каприкорн і зробив знак Сороці.

Жінка кивнула головою, зійшла сходами вниз і зникла в сутінках за колонами. Трохи згодом над головою в Меґі щось зарипіло, і дівчинка, злякано звівши очі вгору, вздріла, як із мороку щось опускається. То була сіть – ні, дві сіті, такі вона колись бачила на рибальських човнах. Метрів за п’ять від підлоги, просто в Меґі над головою, ті сіті з широкими вічками зависли, і аж тепер вона розгледіла, що в них сидять люди – мов птахи, що попалися в тенета садівника. У Меґі від самого погляду на них запаморочилося в голові, а що ж відчували самі люди, погойдуючись угорі на кількох тоненьких мотузках?

– То що, впізнаєш свого давнього приятеля? – Каприкорн стромив руки до кишень халата.

Баста все ще тримав двома пальцями Дінь Дінь, наче поламану ляльку. Тишу порушувало лише її несміливе подзенькування.

– Бачиш?! – У Каприкорновому голосі вчувалося неприховане задоволення. – Отак завжди буває з підлими зрадниками, які крадуть ключі й випускають в'язнів.

Меґі навіть не повернула в його бік голови. Вона не зводила очей з Вогнерукого. Так, то був він.

– Вітаю, Меґі! – гукнув згори Вогнерукий. – У тебе блідий вигляд. – Він намагався говорити якомога безтурботніше (на голосах Меґі розумілася), але цього разу його голос виказував страх. – Батько переказував тобі вітання! Велів повідомити тобі, що скоро забере тебе звідси. І прийде він не сам!

– Ти, вогнеїде, як посидиш там іще трохи, то станеш справжнім казкарем! – крикнув йому знизу Баста. – Але в твої баєчки вже навіть оця мала не вірить! Придумай щось краще!

Меґі не зводила погляду з Вогнерукого. Їй так хотілося вірити йому.

– Слухай, Басто, відпусти нарешті бідолашну фею! – гукнув Вогнерукий своєму давньому ворогові. – Нехай летить до мене, я так давно не бачив фей!

– Та вже ж! Ні, я лишу її собі! – відповів Баста й дав щигля Дінь Дінь в її крихітний носик. – Я чув, якщо тримати фей удома, то вони відводять біду. Посаджу її, мабуть, у таку чималеньку пляшку з під вина. А що феї їдять? Чим її годувати – мухами? Ти ж бо завше водив дружбу з феями.

Дінь Дінь уперлася ручками в його пальці й зробила відчайдушну спробу вивільнити друге крильце. І це їй навіть удалося, проте Баста тримав її ще й за ніжки, і хоч як вона тріпалася, вирватись їй не щастило. Зрештою фея тихенько дзенькнула й угамувалась. Світилася вона тепер не яскравіше, ніж недогарок свічки.

– А знаєш, Вогнерукий, навіщо я звелів привести сюди дівчинку?! – крикнув Каприкорн своєму бранцеві. – Я хотів, щоб вона вмовила тебе сказати нам, де її батько. Якщо ти про нього, звісно, взагалі що небудь знаєш, у чому я вже починаю сумніватися. Але тепер він мені вже й не потрібен. Батькове місце займе донька, і то вельми вчасно! Бо я вирішив придумати для тебе якусь дуже незвичайну покару. Щось таке, що справляє враження й не забувається! Зрештою, зрадникові так і треба, еге ж? Ти вже втямив, до чого я веду? Ні? Ну, то я тобі допоможу. Мій новий читець, оця дівчинка, на твою честь почитає нам "Чорнильне серце". Зрештою, це твоя улюблена книжка, хоча не можна стверджувати, що ти в захваті від того, кого ця дівчинка має вичитати. Її батько вже давно вивів би мені з книжки одного давнього приятеля, якби ти не допоміг Чарівновустому втекти. Але тепер замість нього це зробить його доця. То ти вже здогадався, якого приятеля я маю на увазі?!

Вогнерукий прихилився порубцьованою щокою до сіті.

– Та звісно. Я не забуду його повік, – промовив він так тихо, що Меґі його ледве розчула.

– Чого це у вас тільки й балачок про те, як покарати цього вогнедува?! – З поза колон з'явилася Сорока. – А про нашу німу голубку Резу забули? Вона не гірша зрадниця, ніж він! – І зневажливо глипнула на другу сіть.

– Так, так, звичайно, – похопився, ніби співчуваючи, Каприкорн. – Шкода, певна річ, але нічого вже не вдієш…

Меґі не видно було обличчя жінки, що погойдувалася в другій сіті за Вогнеруким. Дівчинка бачила тільки темно русяві коси, край блакитної сукні й тонкі руки, що трималися за мотуззя.

Каприкорн глибоко зітхнув і, обернувшись до Вогнерукого, сказав:

– Яка ганьба! І надало ж тобі вибрати саме її! Невже ти не міг умовити котрусь іншу пошукати для тебе книжку? Я до неї й справді прихилився серцем, відколи її вичитав мені Даріус, отой партач. А те, що вона заплатила за це своїм голосом, мені ніколи не вадило. Ні, справді не вадило, я з дурної голови навіть гадав, що через це їй можна довіряти ще більше. Чи ти знаєш, що колись коси в неї були мов щире золото?

– Так, пригадую, – відповів Вогнерукий хрипким голосом. – Але поруч з тобою вони потемнішали.

– Дурниці! – Каприкорн сердито наморщив лоба. – Треба спробувати, мабуть, феїний пилок. Навіть мідь, якщо її посипати ним, блищить, як золото. Може, те саме буде і з жіночими косами?

– Тепер уже навряд чи варто, – ущипливо вкинула Сорока. – Хіба що ти хочеш, щоб вона мала аж аж аж який гарний вигляд, коли її поведуть на страту.

– Ет, пусте! – Каприкорн різко крутнувся на підборах і рушив сходами знов нагору.

Меґі цього вже майже не бачила. Вона не відводила погляду від незнайомої жінки в сіті. Мозок їй пекли Каприкорнові слова: "Коси… мов щире золото… Отой партач…" Ні, не може бути! Вона дивилася вгору, щосили примружуючи очі, щоб краще розгледіти жіноче обличчя за мотузками. Але його приховували чорні тіні.

– Гаразд. – Каприкорн глибоко зітхнув і опустився в крісло. – Скільки часу нам потрібно, щоб приготуватися? Адже все має відбутись як і належить.

– Два дні. – Сорока вийшла східцями нагору й знову стала за кріслом у Каприкорна. – Якщо збираєшся скликати своїх людей з решти опорних пунктів.

Каприкорн наморщив лоба.

– Звичайно. А чом би й ні? Пора знову дати всім невеличкий наочний урок. Бо останнім часом дисципліна в нас далеко не така, як треба.

По цих словах він перевів погляд на Басту. Той похнюпив голову, так ніби всі невдачі останніх днів важким тягарем лягли на його плечі.

– Отже, післязавтра, – повів далі Каприкорн. – Щойно стемніє. Тільки нехай Даріус спершу влаштує дівчинці іспит. Нехай вона що небудь вичитає: я хочу переконатися, що ця фея з’явилася тут не випадково.

Баста знов загорнув Дінь Дінь у куртку. Меґі хотілося затулити собі вуха, аби лиш не чути відчайдушного теленькання феї. Дівчинка стисла вуста, щоб вони не тремтіли, й поглянула вгору на Каприкорна.

– Я для тебе не читатиму! – заявила вона.