Чорнильне серце - Сторінка 54

Він походжав коридором туди сюди, туди сюди, і дерев’яна підлога рипіла під його ногами.

– Далеко далеко! – шепотіла Меґі. – Якомога далі звідси! Будь ласочка!

Вона водила пальцем по грубому, шорсткому папері, очі стежили за рядками, що вели її до інших, не таких спекотних країв, в інші часи, у будинок без замкнених дверей і без людей у чорних куртках.

"Щойно ввійшла фея, вікно розчинилося, – пошепки читала Меґі й ніби сама чула, як те вікно рипнуло. – То на нього разом подмухали маленькі зірочки, і в кімнату залетів Пітер. Частину шляху він ніс Дінь Дінь на руках, і тепер на них лишився феїний пилок…"

"Феї… – зітхнула Меґі. – Вогнерукий тужить за феями, і я його розумію". Але тепер думати про це не треба було. Вона не хотіла згадувати про Вогнерукого. Вона мала зосередитись лише на Дінь Дінь, Пітері й Венді, яка лежала в своєму ліжечку й ще нічого не знала про дивного хлопчика в одязі з листя й павутиння, що оце залетів до її кімнати.

"Дінь Дінь! – тихенько покликав він, переконавшись, що діти сплять. – Де ти, Дінь? А вона саме сиділа в горняті, й там їй дуже подобалося, бо досі до горняти вона ніколи не потрапляла".

Дінь Дінь… Меґі ще двічі прошепотіла це ім’я, вона завжди вимовляла його з насолодою: спершу язик легенько торкався передніх зубів, а м’яке "н" лунало під піднебінням, мов поцілунок.

"Та вилазь уже з цього горняти! Скажи краще: чи ти не знаєш, куди вони діли мою тінь? – У відповідь він почув ніжне телень телень – немовби озвалися золоті дзвіночки. Так розмовляють феї. Ви, звичайні діти, їхньої мови не чуєте, а якби почули, то одразу здогадалися б, що знаєте її з самого малечку".

"Якби я вміла літати так, як Дінь Дінь, – подумала Меґі, – то просто вилізла б на підвіконня й полетіла звідси. І не треба було б боятися змій, і я знайшла б Мо ще доти, як він прийде сюди. Він, мабуть, збився з дороги… Авжеж. А якщо з ним щось сталося?" Меґі різко хитнула головою, немовби хотіла відкинути непрошені думки, що знов лізли в неї. "Дінь Дінь сказала, що Пітерову тінь сховали у великому ящику, – ‘пошепки читала Меґі далі. – Вона мала на увазі комод. І Пітер підскочив до комода, повисовував одну по одній усі шухляди і обіруч повикидав усе з них на…"

Меґі завмерла. У кімнаті зблиснуло якесь світло. Вона вимкнула ліхтарика, але вогник не зник, "…у тисячу разів яскравіший від нічників. Та якщо він хоч на мить спиниться, – пошепки читала Меґі далі, – ти побачиш, що це…" – Меґі не вимовила того слова вголос. Вона лише водила очима за вогником, що кружляв і кружляв по кімнаті. Він був багато більший, ніж світлячки, й літав швидше.

– Феноліо!

Вартового за дверима вже не чути було. Він, мабуть, заснув. Меґі перехилилася через край ліжка й дотяглася рукою до плеча Феноліо.

– Та поглянь же, Феноліо! – Вона термосила старого за плече, поки той розплющив очі.

А що, коли вона вилетіла у вікно?

Меґі зісковзнула з ліжка. Вона так поквапно причинила вікно, що мало не прищикнула одне з блискучих крилець. Фея злякано метнулася вбік. Меґі здалося, що вона почула невдоволене стрекотання.

Феноліо заспаними очима стежив за вогником, що пурхав по кімнаті.

– Що це? – нарешті хрипко запитав він. – Світлячок мутант?

Меґі вибралася на своє ліжко, не зводячи очей з феї. Та металася по тісній кімнаті все швидше й швидше, мов заблукалий метелик, – то вгору під стелю, то вниз до дверей, то знов до вікна. Раз у раз до вікна. Меґі поклала старому на коліна книжку.

– "Пітер Пен і Венді". – Феноліо глянув на книжку, потім на фею, тоді знов на книжку.

– Я не хотіла! – прошепотіла Меґі. – Їй богу!

Фея знов підлетіла до вікна й почала битись у шибку, знов і знов.

– Ні! – Меґі підбігла до неї. – Туди не можна! Ти цього не розумієш!

"Це була фея. Не більша від твоєї долоні, але вона ще не зовсім виросла. Звали цю дівчинку Дінь Дінь, на ній була вишукана сукенка з листочка в рубчик".

– Хтось іде! – Феноліо підхопився так швидко, що вдарився головою у верхнє ліжко.

Він мав рацію. Коридором наближалися поквапні, рішучі кроки. Меґі хутко підбігла до вікна. Що б це означало? Стояла глибока ніч. "Прийшов Мо! – подумала вона. – Він уже тут!" На радощах серце в неї закалатало, хоч радіти їй і не хотілося.

– Сховай її! – прошепотів Феноліо. – Хутчій сховай її!

Меґі звела на нього спантеличений погляд. Та звісно. Фея! Вони не повинні її побачити. Меґі спробувала спіймати фею, але та прослизнула крізь її пальці й пурхнула під стелю. Там вона й зависла, мов світло невидимої лампочки.

Кроки лунали вже зовсім близько.

– Оце так ти вартуєш?! – Це був Бастин голос.

Меґі почула глухий стогін – мабуть, Баста розбуркав вартового, копнувши того ногою під бік.

– Відмикай! Та скоріше, ніколи мені чекати!

Хтось спробував устромити в замок ключа.

– Це не той ключ, йолопе заспаний! Каприкорнові негайно потрібна ця дівчинка, і я розкажу йому, через кого він мусив так довго ждати!

Меґі видерлася на своє ліжко й, коли стала вгорі на повний зріст, воно загрозливо хитнулося.

– Дінь Дінь! – прошепотіла вона. – Прошу тебе, йди сюди!

Вона обережно потяглася рукою до феї, але та пурхнула до вікна. І цієї миті Баста відчинив двері.

– Ха! А ця звідки тут узялася? – запитав він, спинившись на порозі. – Таких пурхалок я не бачив уже багато років.

Меґі й Феноліо мовчали. Та й що вони могли сказати?

– Тільки не думайте, що відкрутитесь од відповіді! – Баста скинув куртку, взяв її в ліву руку й повільно рушив до вікна. – Стань у дверях – на той випадок, якщо вона вислизне від мене! – наказав він вартовому. – Якщо випустиш її, я тобі вуха повідрізаю!

– Облиш її!

Меґі притьма зісковзнула з ліжка, але Баста її випередив. Він накинув на фею куртку, і світло Дінь Дінь погасло, немовби хтось задмухав свічку. Коли куртка впала на підлогу, світло кволо замерехтіло під чорною тканиною. Баста обережно підняв куртку, згорнув її, наче мішка, й став перед Меґі.

– Звідки тут узялася фея? – промовив він загрозливо спокійним голосом. – Ну?! Чого ж ти мовчиш, золотко?

– Н не знаю, – через силу видушила Меґі, не дивлячись на нього. – Вона… раптом з'явилася тут…

Баста перевів погляд на вартового.

– Ти коли небудь бачив у цих краях щось схоже на фей?

Хлопець заніс газету, до якої поприлипали мертві комарі, й, усміхаючись аж до вух, ляснув нею по одвірку.

– Ні. А якби побачив, то знав би, що з ними робити! – відповів нарешті він.

– Атож, ця дрібна нечисть набридлива, як комарі. Але феї, кажуть, приносять щастя. – Баста обернувся знову до Меґі. – Ну, то колися нарешті! Питаю востаннє: звідки вона тут узялась?

Меґі мимоволі подивилася на книжку, яку впустив Феноліо. Баста простежив за її поглядом і підняв книжку.

– Це ж треба! – пробурмотів він, розглядаючи картинку на палітурці.

Художник намалював Дінь Дінь дуже вдало. Хоча насправді вона була не така яскрава, як на картинці, й трішечки менша. І все ж Баста, звичайно, відразу її впізнав. Він аж присвиснув крізь зуби й тицьнув Меґі під ніс книжку.

– Тільки не кажи, нібито її вичитав звідси оцей старий! – промовив він. – Це зробила ти! Ладен побитися об заклад на свій ніж. Це батько тебе навчив чи ти просто успадкувала його хист? А втім, яка різниця! – Він засунув книжку за пасок і схопив Меґі за лікоть. – Ходімо розкажемо про все Каприкорнові. Власне, я мав привести тебе лиш для того, щоб ти побачилася з одним своїм давнім знайомим. Одначе Каприкорн, певна річ, буде не проти почути таку цікаву новину.

– А мій батько вже прийшов? – Меґі покірно дала витягти себе за двері.

Баста заперечливо похитав головою і, глузливо поглянувши на дівчинку, сказав:

– Та ні, батько поки що не з’явився. Видко, своя шкура йому все ж таки дорожча, ніж твоя. На твоєму місці я б на нього образився.

Меґі відчула розчарування, яке гострою колючкою вразило її в серце, – і водночас полегкість.

– Сказати правду, мене він також неабияк розчарував, – провадив Баста. – Я ж бо ладен був дати свою голову на відруб, що він прийде. Але тепер він нам, мабуть, і не потрібен, чи не так?

Баста струснув свою куртку, і Меґі здалося, що в ній щось тихенько, розпачливо дзеленькнуло.

– А старого замкни! – наказав Баста вартовому. – І якщо знов захропеш, коли я повернусь, начувайся!

І потяг Меґі коридором за собою.

Покара зрадникам

– А ти? – хотів знати Лобош. – Невже ти, Крабате, нічого не боїшся?

– Боюся навіть дужче, ніж ти гадаєш, – відповів Крабат. – І не лише за себе.

Отфрід Пройслер. Крабат

Коли Баста вів Меґі через майдан перед церквою, власна тінь пливла за дівчинкою, наче злий дух. А місяць у яскравому світлі від прожекторів здавався звичайним ліхтариком, що відслужив своє.

У самій церкві було куди темніше. Статуя Каприкорна тьмяно полискувала в сутінках, а поміж колон стояла така темінь, немовби сама ніч сховалася тут од світла прожекторів. Лише над Каприкорновим кріслом світилася одна однісінька лампочка, а сам він сидів, знуджено відкинувшись на спинку. На ньому був шовковий халат, що переливався, мов павичеве пір’я. І цього разу позад нього стояла Сорока, але в тьмяному світлі було видно лише її бліде обличчя над чорною сукнею. Унизу біля сходів в одній із бочок палав вогонь. Дим їв Меґі очі, на стінах і колонах танцювали мерехтливі відблиски полум’я, і здавалося, ніби горить уся церква.

– Почепіть ганчірку на вікно його дітям, і хай це буде останнє попередження! – почула Меґі Каприкорнові слова, хоч розмовляв він неголосно. – Змочіть її бензином так, щоб з неї аж текло, – напучував він Кокереля, який стояв з іще двома чорними куртками внизу біля сходів. – Коли вранці той бовдур прокинеться й відчує запах, то, може, нарешті втямить, що мій терпець ось ось урветься.

Кокерель коротко кивнув головою, крутнувся на підборах і знаком показав решті двом іти за ним. Обличчя в усіх трьох були вимазані сажею, а в петельці у кожного стриміла червона півняча пір’їна.

– A а, доця Чарівновустого! – глузливо кинув Кокерель, накульгуючи повз Меґі. – Ти диви, а татусь по тебе й досі не приїхав. Видко, не дуже за тобою стужився!

Решта двоє засміялись, і Меґі відчула, як кров шугонула їй в обличчя.

– Ну нарешті! – вигукнув Каприкорн, коли Баста підійшов з дівчинкою до сходів. – Чого так довго?

На вустах у Сороки промайнуло щось схоже на усмішку.