Чорнильне серце - Сторінка 57

– Треба з’ясувати, що сталося з Вогнеруким і де моя донька.

Ах, так, ота дівчинка… Дівчинка з ясними очима – немов латочки неба, обрамлені темними віями… Фарид колупав паличкою землю. Мурашка тягла повз його великий палець на нозі хлібну крихту, завбільшки як сама.

– Мабуть, він нас зовсім не розуміє, – зітхнула Елінор.

Фарид підвів голову й сердито глипнув на жінку.

– Я все добре розумію!

Він розумів усе від першої хвилини, так ніби жодної іншої мови ніколи й не чув. Мимоволі на думку йому спала ота червона будівля, схожої на яку доти він ніколи не бачив. Вогнерукий пояснив йому, що колись то була церква. Згадав Фарид і про чоловіка з ножем. У колишньому його житті таких людей було багато. Вони любили свої ножі й учиняли ними жахливі речі.

– Якщо я відв’яжу тебе, ти втечеш, – невпевнено промовив Фарид, дивлячись на Чарівновустого.

– Не втечу. Чи ти гадаєш, що я покину там, унизу, свою доньку? У Басти й Каприкорна?!

Баста й Каприкорн. Атож, саме так їх звали. Один з ножем, а другий з водявими очима. Грабіжник і вбивця… Фарид знав про нього все: Вогнерукий багато розповідав йому вечорами біля багаття. Вони розказували один одному всілякі темні історії, хоч обидва так тужили бодай за однією світлою…

І ця історія з дня на день ставала також чимдалі темніша.

– Краще я піду сам. – Фарид так глибоко загнав паличку в землю, що вона зламалась у нього в руці. – Я добре вмію прокрадатися в чужі села, до чужих палаців, осель. Така була в мене робота, ти ж бо знаєш.

Чарівновустий кивнув головою.

– Вони завше посилали мене, – провадив Фарид. – Хто ж боятиметься такого худющого хлопчака? Я міг повсюди все рознюхати, ні в кого не викликаючи підозри. Коли міняється охорона? Яким шляхом краще втікати? Де мешкає найбагатший чоловік у місті? Якщо все завершувалося вдало, вони давали мені вдосталь їсти. А якщо невдало, лупцювали, як собаку.

– Вони? – перепитала Елінор.

– Розбійники, – пояснив Фарид.

Обоє дорослих мовчали. А Вогнерукий усе не повертався. Фарид задивився в бік села, спостерігаючи, як перші сонячні промені ковзали по дахах.

– Гаразд. Може, ти й маєш рацію, – нарешті промовив Чарівновустий. – Спустишся туди сам і вивідаєш усе, що треба. Та спершу повідв’язуй нас. Як же ми тобі допоможемо, якщо вони все ж таки тебе схоплять? А крім того, не хотілося б мені сидіти отак на прив’язі, коли сюди приповзе змія.

Жінка так перелякано роззирнулася, немовби вже почула, як серед сухого листя повзе змія. А Фарид задумливо розглядав обличчя Чарівновустого. Хлопець намагався збагнути, чи довіряють його очі цьому чоловікові. Вуха йому вже довіряли. Зрештою він мовчки підвівся, дістав із за паска ножа, якого йому подарував Вогнерукий, і порозрізав мотузки на обох бранцях.

– О Господи, щоб я ще коли небудь дала себе отак зашнурувати!.. – вигукнула Елінор, розтираючи руки й ноги. – У мене все затерпло, так наче я – вже не я, а ганчір’яна лялька. А як там ти, Мортимере? Чи відчуваєш іще ноги?

Фарид з цікавістю розглядав жінку.

– Ти… на його дружину не схожа. Чи ти його мати? – запитав він, кивнувши головою в бік Чарівновустого.

Обличчя в Елінор узялося плямами, як мухомор.

– Ще чого! І як лишень тобі збрело таке в голову?! Невже я скидаюся на стару бабу? – Вона оглянула себе з голови до ніг і кивнула головою: – Либонь, що так. Але я йому не мати. І не мати Меґі, якщо тобі спаде на думку спитати ще й про таке. Усі мої діти були з паперу й чорнила, а отой тип… – вона показала пальцем туди, де крізь крони дерев виднілися дахи Каприкорнового села, – багатьох із них наказав звести зі світу. Та він про це ще пошкодує, повір мені!

Фарид із сумнівом зиркнув на неї. Він і в думці не припускав, що Каприкорн злякається жінки, та ще такої, яка важко сопе, коли підіймається схилом, і жахається змій. Ні, якщо той чоловік з водявими очима взагалі чого небудь і боїться, то лише того, чого бояться майже всі – смерті. А Елінор зовсім не скидається на таку, котра вміє вбивати. Як, до речі, й Чарівновустий.

– А та дівчинка… – несміливо почав Фарид. – Де її мати?

Чарівновустий підійшов до погаслого вже багаття й узяв ще один окрайчик хліба з тих, що лежали на закіптюжених камінцях.

– Її вже давно не стало, – нарешті відповів він. – Меґі було тоді якраз три роки. А що з твоєю матір’ю?

Фарид знизав плечима й звів очі на небо. Воно сяяло такою блакиттю, немовби ночі ніколи й не було.

– Ну, то я, мабуть, піду – сказав він, сховав ножа й узяв заплічника Вогнерукого.

Ґвін спав за якихось кілька кроків під деревом, згорнувшись калачиком поміж корінням. Фарид узяв його й змусив залізти до заплічника. Ґвін сонно протестував, але Фарид почухав його за вушком і зав’язав заплічника.

– А навіщо ти береш куницю? – з подивом запитала Елінор. – Тебе викаже вже її запах.

– Вона може знадобитися, – відповів Фарид і запхав до заплічника й кінчик пухнастого хвостика, що виглядав звідти. – Ґвін кмітливий, кмітливіший за собаку, вже не кажучи про верблюда. Розуміє, що йому кажуть, і, може, знайде Вогнерукого.

– Фариде! – Чарівновустий попорпався у кишенях і знайшов клаптик паперу. – Не знаю, чи ти знайдеш, де вони тримають Меґі, – промовив він, поквапно дряпаючи щось олівцем на папері, – але якщо тобі все ж таки пощастить, спробуй передати їй оцю записочку.

Фарид узяв папірця, подивився на нього й спитав:

– Що тут написано?

Елінор висмикнула записку з його пальців.

– Чорт забирай, Мортимере, що це таке? – здивувалася вона.

– Ми цим шрифтом уже не раз писали одне одному таємні послання, – усміхнувся Чарівновустий. – Меґі опанувала його навіть краще, ніж я. Невже ти не впізнаєш цей шрифт? Ми взяли його з однієї книжки. Тут написано: "Ми зовсім близько. Не хвилюйся, скоро ми тебе заберемо. Мо, Елінор і Фарид". Цю записку, крім Меґі, ніхто не прочитає.

– А а! – протягла Елінор, повертаючи Фаридові папірця. – Що ж, гаразд. Якщо записка попаде не в ті руки, то так воно буде, мабуть, і краще, бо, може, хтось із тих паліїв усе ж таки вміє читати.

Фарид згорнув папірця так, що він став не більшим за монету, і сховав до кишені штанів.

– Я повернуся не пізніше, ніж сонце підіб’ється над отим пагорбом, – сказав він. – А якщо не повернусь…

– …я піду тебе шукати, – доказав за нього Чарівновустий.

– І я також, певна річ, – додала Елінор.

Фаридові ця ідея не дуже припала до вподоби, але про це хлопчина змовчав.

Він пішов тим самим шляхом, яким минулої ночі вирушив Вогнерукий, – вирушив і зник, немовби десь у темряві його проковтнули злі духи.

Пушок на карнизі

Лише мова захищає нас від страху перед тим, чому немає ім’я.

Тоні Морісон. Промова з нагоди вручення йому Нобелівської премії 1993 р.

Цього ранку сніданок Меґі й Феноліо приніс Пласконіс, і то не просто окраєць хліба та кілька оливок. Він поставив на стіл кошика з фруктами, а також повну тарілку солодкого печива. Однак Пласконосова посмішка Меґі дуже не сподобалася.

– Усе для тебе, принцесонько! – ошкірився він і вщипнув її своїми вузлуватими пальцями за щоку. – Щоб голосок у тебе був ще міцніший. Відколи Баста пробовкався про майбутню страту, усі тут ходять такі збуджені! Що ж, я завше казав: у житті має бути ще щось, крім дохлих півнів та стрілянини по котах.

Феноліо поглянув на Пласконоса з такою огидою, немовби, попри все своє бажання, не міг повірити, що це створіння вийшло з під його пера.

– Правду кажу. Бо в нас тут з біса давно вже не було гарних страт, – торочив Пласконіс, рушаючи до дверей. – Ми тільки й чули: "Не варто привертати увагу!" А коли треба було когось прибрати – "Тихесенько, обережненько! Так, ніби це нещасливий випадок!" Яке ж тут задоволення? А ніякого. Не те що колись – із випивкою, закускою, з музикою й танцями, як воно й годиться. Але цього разу ми влаштує все так, як за добрих давніх часів.

Феноліо надпив ковток чорної кави, яку приніс Пласконіс, і похлинувся.

– Що? Тобі, старий, такі видовища не до шмиги? – Пласконіс зміряв його глузливим поглядом. – Повір мені, Каприкорн коли вже влаштовує страту, то це щось надзвичайне!

– І кому ти розповідаєш?! – скрушно пробурмотів Феноліо.

Цієї миті у двері постукали. Пласконіс, коли прийшов, причинив їх не щільно, і Даріус, читець, стромив голову в шпарину.

– Даруйте! – стиха сказав він, сторожко поглядаючи на Пласконоса, мов ото пташка, що має прослизнути повз голодного кота. – Я… той… маю послухати, як дівчинка читає. Каприкорн розпорядився.

– Он як?! Що ж, сподіваюся, цього разу вона вичитає нам що небудь корисне. Баста показав мені ту фею… З неї навіть пилок не сиплеться, хоч як її тряси. – У погляді, що його Пласконіс кинув на Меґі, була огида й повага воднораз. Він, мабуть, мав її трохи не за відьму. – Постукаєш, коли надумаєш виходити! – пробурмотів він у дверях, протискуючись повз Даріуса.

Той кивнув головою і якусь хвилю стояв нерухомо. Потім знічено підсів за стіл до Меґі й Феноліо. Він жадібно дивився на фрукти, поки старий посунув кошика ближче до нього. Даріус нерішуче взяв абрикосу й поклав той невеличкий плід до рота так святобливо, ніби знав, що такою лакоминкою вже не смакуватиме повік.

– Господи, це ж абрикоса! – іронічно кинув Феноліо. – У цих краях не вельми й рідкісний фрукт!

Даріус збентежено виплюнув у долоню кісточку.

– Коли мене замикали в цій кімнаті, – нерішуче пояснив він, – то завше давали тільки черствий хліб. Вони забирали в мене й книжки, але кілька я все ж таки приховав, і коли голод ставав уже просто нестерпним, я розглядав картинки в книжках. На найкращій картинці були намальовані абрикоси. Іноді я сидів тут годинами, дивився на намальовані фрукти, й у мене текла слинка. Відтоді я не можу стриматися, коли бачу їх.

Меґі взяла з кошика ще одну абрикосу й поклала в його худу долоню.

– І часто вони тебе замикали? – запитала вона.

Даріус стенув плечима й ухильно відповів:

– Щоразу, коли я вичитував не зовсім вдало. Тобто майже завжди. Та згодом вони кинули це робити, бо помітили, що від страху я читаю не краще. Навпаки… Узяти, приміром, Пласконоса… – Він стишив голос і стривожено зиркнув на двері. – Його я вичитав, коли поруч зі мною стояв Баста з ножем. Ось вам і наслідок. – Із прикрістю стенув вузенькими плечима.

Меґі звела на нього співчутливий погляд і нерішуче поцікавилась:

– А жінок ти теж вичитував?

Феноліо насторожено стрельнув у її бік очима.

– Звичайно, – відповів Даріус.