Чорнильне серце - Сторінка 59

Загалом він не любив яскравого світла й удень зазвичай спав. Одначе як він сюди потрапив?

Меґі вистромила голову з вікна, але у дворі, крім служниць, так само нікого не було. Вона квапно відійшла у глибину кімнати й розгорнула записку.

– Лист? – Феноліо зазирнув через її плече. – Від батька?

Меґі кивнула головою. Вона відразу впізнала шрифт, хоч рядки були не такі рівні, як завжди. Серце затанцювало їй у грудях. Вона так спрагло прикипіла очима до літер, немовби вони мали ось ось привести її до батька.

– Що в біса тут написано? Жодного слова не можу прочитати! – пробурмотів Феноліо.

– Це ельфійське письмо! – прошепотіла Меґі. – Після того, як я прочитала "Володаря перснів", ми з Мо користувалися цим письмом як тайнописом. Тільки батько, видно, вже трохи призабув його. Наробив багато помилок.

– Гаразд, і що ж він пише?

Меґі прочитала йому записку.

– Фарид? А це хто такий?

– Один хлопчина. Мо вичитав його з "Тисячі й однієї ночі". Але це вже окрема історія. Та ти його бачив, він був разом із Вогнеруким, коли той утік від тебе. – Меґі згорнула записку й знову визирнула з вікна.

Одна зі служниць випросталась, обтрусила з долонь землю й задивилася на високий мур так, ніби мріяла перелетіти через нього на волю. Хто приніс сюди Ґвіна? Мо? Чи, може, куниця знайшла сюди дорогу сама? У це важко було повірити. Ні, серед білого дня Ґвін тут без чужої допомоги, певна річ, не опинився б.

Меґі сховала записку в рукав. Ґвін усе ще сидів на карнизі й сонно витягував шию, ніби обнюхуючи стіну. Мабуть, вона пахла голубами, які іноді сідали за вінком.

– Дай йому хліба, щоб не втік! – прошепотіла Меґі до Феноліо, тоді підбігла до ліжка й стягла вниз заплічника.

Куди ж подівся олівець? Адже він був десь тут. Ага, ось він! Не олівець, а скоріше недогризок. А де взяти папір? Меґі дістала з під матраца одну з Даріусових книжок і обережно вирвала форзац. Зроду вона такого не робила – ніколи нічого з книжок не виривала. Але тепер іншої ради не було.

Вона стала навколішки на підлогу й почала писати тим самим закрутистим почерком, яким надіслав листа батько. "Мо, в нас усе гаразд, і я також це вмію! Я вичитала Дінь Дінь, а завтра, коли стемніє, маю викликати Каприкорнові з "Чорнильного серця" Привида, щоб той убив Вогнерукого". Про Резу Меґі не згадала. Жодного слова про те, що бачила, як їй здалося, матір і що їй, коли Каприкорнові ніщо не завадить, лишилося жити неповних два дні. Таких новин на одному аркуші паперу, хоч би який великий він був, не опишеш.

Ґвін заходився жадібно гризти хліб, який йому простяг Феноліо. Меґі згорнула записку й прикріпила куниці до нашийника.

– Будь обережний! – прошепотіла вона до Ґвіна й кинула рештки хліба у двір.

Ґвін збіг стіною вниз так, ніби для нього не було нічого легшого на світі. Коли він прошмигнув поміж ніг в однієї зі служниць, та скрикнула. Вона гукнула щось до решти жінок – мабуть, злякалася за Каприкорнових курей. Але куниця вже зникла за муром.

– Добре, дуже добре! Отже, твій батько тут! – прошепотів Феноліо, стаючи поруч із Меґі біля розчиненого вікна. – Десь там, по той бік муру. Дуже добре! І олов’яного солдатика тобі повернуть. Усе складається якнайкраще, я ж тобі казав! – Він потер собі кінчик носа й примружився від яскравого сонячного світла. – А тепер, – промурмотів, – скористаймося тим, що Баста такий забобонний! Як добре, що я наділив його цієї невеличкою слабинкою! Мудрий хід!

Меґі не зрозуміла, про що він казав, та їй, зрештою, було однаково. Цієї хвилини вона думала тільки про одне: Мо тут!

Темниця

– Джиме, друже мій, – хрипко сказав Лукас, – недовго ми каталися. Шкода, що моя доля спіткала й тебе.

Джим проковтнув клубок у горлі.

– Але ж ми – друзі! – тихо промовив він і прикусив спідню губу, щоб не так тремтіла.

Міхаель Енде. Джим Ґудзик і Лукас машиніст

Вогнерукий гадав, що Каприкорн залишить їх із Резою гойдатися в цих клятих сітях до самої страти. Але вони просиділи в них тільки одну однісіньку, зате безкінечно довгу ніч. Уранці, щойно на червоних церковних стінах заграли перші сонячні відблиски, Баста звелів опустити обох униз. Кілька жахливих секунд Вогнерукий думав, що Каприкорн усе ж таки вирішив позбутися їх якомога швидше й непомітніше, і, коли нарешті відчув під ногами тверду підлогу, не міг збагнути, чому в нього тремтять коліна – зі страху чи після ночі, проведеної в сіті. Так чи так, а він ледве тримався на ногах.

Від страху його одразу звільнив Баста, хоча такого наміру той, певна річ, і не мав.

– Якби моя воля, я б залюбки лишив тебе погойдатися там іще трохи, – сказав він, поки чорні куртки витягували Вогнерукого з сіті. – Але Каприкорн вирішив зачинити вас на куценьку решту вашого нікчемного життя до склепу.

У Вогнерукого враз відлягло від душі, і він ледве стримався, щоб не показати цього. Отже, смерть усе ж таки на кілька кроків відступила.

– Каприкорнові, мабуть, не дає спокою те, що хтось постійно чує, як він обговорює з вами свої мерзенні плани, – сказав Вогнерукий. – Чи, може, він просто воліє, щоб ми дійшли до місця страти власними ногами?

Ще одна ніч у сіті, й Вогнерукий узагалі забув би, що має ноги. Уже після першої ночі всі кістки в нього боліли так, що він, коли Баста повів їх із Резою вниз, до склепу, переставляв ноги, мов старий дід. На сходах Реза кілька разів перечепилася; вона, схоже, почувалася ще гірше, але не вронила жодного звуку. А коли послизнулася на східці й Баста підхопив її під руку, вона тієї ж миті випручалась і зміряла його таким крижаним поглядом, що він одразу її пустив.

У склепі під церквою було вогко й холодно навіть у такі дні, як оцей, коли від сонця плавилася черепиця на дахах. В утробі старої церкви пахло пліснявою, мишаками й ще чимось таким, про що Вогнерукий навіть не хотів замислюватись. Каприкорн, переїхавши до цього покинутого села, відразу наказав поставити ґрати на всіх тісних комірчинах, де в кам’яних саркофагах спочивали вічним сном давно забуті священики. "Саркофаги – найкраща постіль для приречених на смерть!" – кинув тоді він, засміявшись. Гумор у нього був завжди дуже своєрідний.

Унизу, на останніх східцях, Баста нетерпляче підштовхнув їх. Він квапився скоріше вибратись на денне світло, якомога далі від покійників та їхніх духів. Коли він чіпляв на гачок ліхтаря й відчиняв ґрати першої камери, в нього тремтіли руки. Електрики тут не було. Як і опалення та інших досягнень цивілізації – лише мовчазні саркофаги та миші, що сновигали серед потрісканого каміння.

– А ти б не хотів скласти нам товариство? – запитав Вогнерукий, коли Баста увіпхнув їх до камери.

Стояти на повен зріст під цими давніми склепіннями було важко, і їм довелося попригинатись.

– Тут непогане місце, щоб розповідати історії про привидів. Я, до речі, знаю кілька новеньких.

Баста загарчав, як собака.

– Для тебе, лайнорукий, домовина не знадобиться! – сказав він, замикаючи за собою ґрати.

– Та вже ж! Якщо й знадобиться, то, може, урна чи слоїк з під варення, але аж ніяк не домовина. – Вогнерукий відступив на крок від ґрат – сюди Баста своїм ножем не дістав би. – А в тебе, бачу, новий амулет! – гукнув він. (Баста вже майже дійшов до сходів.) – Знову кроляча лапка, еге ж? Хіба я тобі не казав, що така штука приваблює Білих Жінок? У нашому колишньому світі їх було добре видно, а тут, на жаль, ні. Але вони є, звісно, й тут – перешіптуються, ворушать крижаними пальцями…

Баста стояв на сходах, стискаючи кулаки й не обертаючись до Вогнерукого. Той щоразу дивом дивувався, як легко, всього на всього кількома словами можна було налякати цього чоловіка.

– Чи ти ще не забув, як вони підкрадаються до своєї жертви? – стиха провадив Вогнерукий. – Вони шепочуть твоє ім’я: "Басто о о!" Тебе обдає морозом, а тоді…

– Скоро вони прошепотять і твоє ім’я, бруднорукий! – тремтячим голосом урвав його Баста. – Лише твоє! – І заквапився сходами вгору так, немовби його вже наздоганяли Білі Жінки.

Його кроки стихли, й Вогнерукий зостався сам – з тишею, зі смертю і з Резою. Крім них, інших в’язнів тут, схоже, не було. Іноді Каприкорн замикав тут якого небудь сіромаху, щоб нагнати йому страху, але здебільшого ті, що попадали сюди й лишали на саркофагах свої імена, однієї з темних ночей зникали, і ніхто їх уже ніколи не бачив.

Однак їхнє прощання з цим світом мало стати куди урочистішим.

"Це буде моя остання, сказати б, вистава, – міркував Вогнерукий. – Можливо, потім виявиться, що все, чого я тут зазнав, був лише поганий сон, і мені довелося померти для того, щоб опинитися вдома? Приємна думка". Атож, якби ж тільки він міг у це повірити!

Реза сіла на саркофаг. Це була проста кам’яна домовина. Віко потріскалося, й ім’я, що колись, мабуть, стояло на ньому, прочитати вже не можна було. Сусідство з покійниками Резу, схоже, зовсім не лякало.

Інша справа – Вогнерукий. Духів і Білих Жінок він, на відміну від Басти, не боявся. Якби тут раптом з’явилася одна з них, він люб’язно привітався б з нею. Але він боявся смерті. У цьому підземеллі він немовби чув її подих – такий глибокий, що для нього самого вже просто не лишалося повітря. А на грудях у нього ніби сидів великий огидний звір. Навіть у сіті там, нагорі, він почувався, мабуть, не так зле, як тут. Принаймні там було чим дихати.

Він бачив, що Реза стежить за ним поглядом. Вона на мигах підкликала його до себе й поплескала долонею по віку саркофага. Повагавшись, Вогнерукий сів поруч. Вона сягнула рукою до кишені сукні, дістала свічку й запитливо показала йому. Він не стримав усмішки. Ну, звісно, сірники в нього знайдуться. Адже приховати від Басти й решти отих йолопів кілька сірників – це ж просто дитяча забавка.

Коли свічка заблимала, Реза крапнула трохи розтопленого воску на саркофаг і поставила туди свічку. Вона любила свічки й камінчики. І те й те завжди носила в кишенях. І ще дещо. Але сьогодні вона запалила свічку, мабуть, лише задля нього, бо знала, як він любить вогонь.

– Мені шкода, що так сталося, – сказав він, підставляючи пальця під яскравий пломінець. – Я мав би шукати книжку сам. Пробач мені.

Реза затулила йому долонею рота. Мабуть, це мало означати, що прощати їй нічого. Така мила, німа брехня… Потім вона відняла руку, і Вогнерукий прокашлявся.

– Ти її… так і не знайшла, еге ж?

Щоправда, це вже не мало ніякого значення, однак йому просто хотілося знати.

Реза похитала головою і скрушно знизала плечима.

– Що ж, я так і думав, – зітхнув він.

Тиша була жахлива, жахливіша від тисячі голосів.

– Розкажи мені що небудь, Резо! – тихо озвався він, присовуючись до неї ближче.