Чорнильне серце - Сторінка 61

– Не легко буде…

Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор.

– А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта!

Фарид мимоволі всміхнувся.

– Гаразд, тоді нас троє! – сказав він. – Троє проти двох десятків.

– Так, звучить досить безнадійно, розумію. – Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. – Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор.

Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут – хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього платили золотом. Фарид оглянув гілочку, провів пальцем по шкарубкій корі й кинув погляд униз, на Каприкорнове село.

– Можна було б узяти на допомогу вогонь, – промовив нарешті він.

Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи.

– Що ти маєш на увазі?

Фарид узяв із землі ще одну гілочку, потім ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.

– Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба…

Чарівновустий нахилився, підняв суху гілочку й провів про ній долонею.

– Гаразд, ти випустиш вогонь на волю. Але як потім заженеш його назад? Дощу не було вже давно. Не встигнеш і оком кліпнути, як усі пагорби палатимуть.

Фарид стенув плечима:

– Тільки якщо не пощастить із вітром.

Але Чарівновустий похитав головою і рішуче промовив:

– Ні! З вогнем я гратимуся на цих пагорбах лише тоді, коли вже не знатиму кращої ради. А що, як сьогодні вночі нам спробувати пробратися в село? Може, пощастить прослизнути повз вартових. Може, вони погано знають один одного й приймуть мене за одного зі своїх. Адже один раз ми вже втекли від них. Може, щастя всміхнеться нам іще раз!

– Надто багато в тебе оцих "може", – кинув Фарид.

– Я знаю! – зітхнув Чарівновустий. – Знаю.

Побрехеньки для Басти

– Поглянь! – крикнула вона. – Я плюю на нього! Щоб йому добра не було! Як побачиш поміщика, скажи, що тут чув! Скажи, Дженнет Клустон тисяча двісті дев'ятнадцятий раз шле прокляття на його голову й на його будинок, клуню і конюшню, на слуг і гостей, на чоловіків, жінок, дівчат і дітей! Щоб їм усім добре не було!

Роберт Л. Стівенсон. Украдений

Феноліо досить було сказати вартовому за дверима кілька слів, і він переконав того, що йому потрібно негайно поговорити з Бастою. Брехати старий умів. З нічого він сплітав цілу історію швидше, ніж павук павутину.

– Чого тобі, старий? – запитав Баста, поставши у дверях. Він прихопив із собою олов’яного солдатика. – На ось, мала відьмочко! – І тицьнув солдатика в руку Меґі. – Я б викинув його у вогонь, але ж мене тут уже ніхто не слухає.

Почувши слово "вогонь", олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: "І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце".

– Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. – Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. – Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. – Він по змовницькому стишив голос. – Хочу запропонувати тобі один гендель.

– Гендель? – Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз.

– Атож, – тихенько підтвердив Феноліо. – Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока.

Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета.

– І як це ти зробиш? – поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із під нігтів.

Феноліо нахилився йому до вуха:

– Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник – ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені… – Феноліо багатозначно звів угору брови.

Однак Баста зневажливо поморщив носа:

– Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере!

– Павуками?! Петрушкою?! – Феноліо тихенько захихотів. – Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили – і в добрі, й у злі – не має нічого, крім літер, повір мені. – Він перейшов на шепіт: – Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна.

Баста просто таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть – як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову.

– Ти відьмак! – видихнув він. – Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отими розтриклятущими книжками! А заразом і її татуся! – І поквапно тричі сплюнув під ноги старому.

– Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? – глузував Феноліо. – А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні?

Баста витріщався на олов’яного солдатика, доки Меґі не сховала його за спину.

– Ну, добре, – нарешті буркнув він. – Але я щодня перевірятиму, що ти там нашкрябав, зрозумів?

"Цікаво, як ти це робитимеш? – подумала Меґі. – Адже в читанні ти – ні бе ні ме".

Баста глипнув на дівчинку так, немовби підслухав її думки.

– Я знаю тут одну служницю, – промовив він. – Вона для мене читатиме. Тож не здумай викинути якого небудь коника! Зрозумів?

– Авжеж! – Феноліо енергійно кивнув головою. – О, ще одне: мені не завадило б мати й ручку. Чорну, якщо можна.

Баста приніс ручку й цілий стос білого друкарського паперу. Феноліо з глибокодумною міною всівся за стіл, поклав перед собою аркуш паперу, згорнув його, а тоді ретельно розірвав на клаптики. На кожному написав по п’ять літер – однакових, закрутистих і нерозбірливих. Потому старанно позгортав усі цидулки, по одному разу сплюнув на кожну й подав Басті, пояснивши, де їх треба сховати:

– Три там, де вона спить, три – де їсть і три – де працює. Лише так через три дні й три ночі станеться те, чого ти бажаєш. Але якщо проклята знайде бодай одного папірця, чари відразу обернуться проти тебе.

– Тобто як? – Баста втупився в цидулки Феноліо, так ніби вони ось ось мали накликати на нього чуму.

– Тільки ховай їх так, щоб вона не знайшла! – коротко відказав Феноліо й підштовхнув Басту до дверей.

– Але якщо твоє заклинання не подіє, старий, – пробурчав Баста, перше ніж причинити за собою двері, – то я розмалюю твою пику, як отому бруднорукому!

І подався геть. А Феноліо, задоволено всміхаючись, прихилився до замкнених дверей.

– Але ж воно не подіє! – прошепотіла Меґі.

– То й що? Три дні – це таки цілих три дні! – відповів Феноліо, знов сідаючи за стіл. – А я сподіваюся, що нам усі три й не знадобляться. Адже ми хочемо зірвати їм страту вже завтра ввечері, чи не так?

До самого вечора він або дивився непритомним поглядом перед себе, або захоплено щось строчив на папері. Усе більше й більше білих аркушів укривав його розгонистий, поквапний почерк.

Меґі йому не заважала. Вона сиділа з олов'яним солдатиком край вікна, дивилась на пагорби й намагалася вгадати, де в тій гущавині з гілля та листя ховається Мо. Олов’яний солдатик сидів поруч, виставивши ногу, що не згиналася, і зляканими очима позирав на чужий йому світ. Може, він думав про паперову танцівницю, в яку був по вуха закоханий, а може, й зовсім ні про що не думав. Бо не казав нічого.

Розбуркані серед ночі

Щодня перед обідом слуги приносили й квіти. Цілі гори цвіту дуба, дроку й гадючника, квіток найкращих і найрозкішніших, які тільки можна було знайти в полі й у лісі.

Еванґеліна Волтон. Чотири гілочки мабіногїї

Надворі вже давно стемніло, а Феноліо все писав і писав. Під столом валялися пожмакані й порвані аркуші. Їх тут було багато більше, ніж тих, які він відкладав убік – обережно обережно, так ніби літери могли поскочуватися чи посповзати з паперу. Коли служниця – невеличка, худенька дівчина – принесла їм вечерю, Феноліо сховав відкладені аркуші під ковдру. Баста цього вечора не приходив. Мабуть, був дуже заклопотаний: розтикував по закутках цидулки із заклинаннями Феноліо.

Спати Меґі лягла аж тоді, коли темрява за вікном зробилася геть чорна і пагорби злилися з небом. Вікна вона не причинила.

– На добраніч! – прошепотіла дівчинка в темряву, так наче Мо міг її почути.

Потому взяла олов’яного солдатика й вибралася на своє ліжко. Солдатика посадила біля подушки.

– Повір, тобі поталанило більше, ніж Дінь Дінь, – прошепотіла вона. – Баста лишив її собі, бо гадає, нібито феї приносять щастя. А знаєш що? Якщо ми коли небудь виберемося звідси, я виріжу тобі таку саму танцівницю, як у твоїй казці, обіцяю!

Але солдатик нічого не сказав і на це. Лише дивився на неї сумними очима, а потім кивнув головою – ледве ледве помітно. "Може, й він утратив голос? – подумала Меґі. – Чи й зовсім не вмів розмовляти?" Губи в нього й справді мали такий вигляд, неначе він ніколи їх і не розтуляв. "Якби я мала тут книжку, – міркувала далі Меґі, – то перевірила або спробувала б вичитати йому оту танцівницю". Але книжка була в Сороки. Вона звеліла забрати в Меґі й решту книжок.

Олов’яний солдатик прихилився до стіни й заплющив очі. "Ні, танцівниця лише розіб’є йому серце!" – подумала Меґі, вже засинаючи. Останнє, що вона чула, була ручка Феноліо. Вона все бігала на папері, від літери до літери, прудко, мов ткацький човник, який з чорних ниток сплітає візерунок із численними відтінками…

Цієї ночі чудовиська Меґі не снилися.