Чорнильне серце - Сторінка 60

"Прошу тебе! – додав подумки. – Прожени мій страх. Він стискає мені груди. Перенеси нас куди небудь, до якогось не такого похмурого місця!"

Реза це вміла. Вона знала безкінечно багато історій, але ніколи не казала йому, звідки. Та він здогадувався про це, звісно, й сам. Вогнерукий добре знав, хто читав колись їй ті історії, й одразу впізнав її, вперше побачивши в Каприкорновому будинку. Адже Чарівновустий не раз показував йому її знімок.

Реза дістала зі своїх бездонних кишень клаптик паперу. У неї були там не лише свічки та камінчики. Вогнерукий завжди носив із собою що небудь для того, щоб розпалити вогонь, а Реза – папір і олівець, цю свою, як вона сама її називала, дерев’яну мову. Недогарок свічки, недогризок олівця, заяложений клаптик паперу – такі речі в Каприкорнових людей, схоже, не викликали підозри, і їх у неї не відбирали.

Розповідаючи одну зі своїх історій, Реза інколи писала тільки половину речення, завершувати його мав сам Вогнерукий. Так справа посувалася швидше, а сама історія іноді набувала несподіваних поворотів. Проте цього разу Реза не хотіла розповідати нічого, хоч послухати що небудь Вогнерукому було потрібно, як ніколи.

"Хто ця дівчинка?" – написала Реза.

Ну, звісно, Меґі. Чи, може, збрехати їй? А чом би й ні? Але він не збрехав, сам не знаючи чому.

– Це донька Чарівновустого.

"Скільки їй років?"

– Здається, дванадцять.

Відповідь задовольнила Резу. Він побачив це по її очах. То були очі Меґі. Хіба що трохи стомлені.

– Який із себе Чарівноустий? Здається, ти про це вже якось питала. Таких рубців, як у мене, в нього немає.

Він спробував усміхнутись, та Реза лишалась серйозною. Полум’я свічки кидало на її обличчя мерехтливі відблиски. "Його обличчя ти знаєш краще, ніж моє, – подумав Вогнерукий. – Але про це я тобі не скажу. Він забрав у мене цілий світ, то чом би мені не забрати в нього жінку?"

Вона підвелася й трохи піднесла руку над головою.

– Так, він високий. Вищий за мене й вищий за тебе.

Що завадило йому збрехати?

– Так, чуб у нього темний, але зараз я не хочу розмовляти про нього! – Вогнерукий сам чув, що голос у нього роздратований. – Прошу тебе! – Він узяв її за руку й знов посадив поруч. – Краще розкажи мені яку небудь історію. Свічка скоро догорить, а ліхтаря, якого нам лишив Баста, стає тільки для того, щоб розгледіти оці кляті саркофаги, але не для того, щоб читати слова.

Вона замислено звела на нього погляд – так, немовби хотіла вгадати його думки, побачити слова, яких він не промовив. Але Вогнерукий умів робити своє обличчя непроникним куди краще, ніж Чарівновустий, і в такі хвилини воно ставало щитом, за яким його серце ховалося від надто допитливих очей. Яке діло чужим людям до його серця?!

Реза знов схилилася над папером і почала писати:

"Нагостри вуха й слухай уважно, любий мій хлопчику, бо так воно було, так воно сталося й так тривало, коли приборкані тварини були ще дикі. Собака був дикий, і дикий був кінь, і дика була корова, й вівця, й свиня – всі вони були такі дикі, якими їх лишень можна собі уявити, і вони дико блукали в просторих диких лісах. Та найдикіша з поміж усіх диких тварин була дика кішка. Никала вона, де їй заманеться, і домівка її була повсюди". Реза завжди знала, яка історія йому саме потрібна. У цьому світі вона була чужа, як і він. Просто не вкладалося в голові, що вона належить Чарівновустому.

Фаридова розповідь

– Гаразд, – мовив Цоф. – То я вам так скажу: якщо хто небудь гадає, що має кращий план, то нехай ним поділиться.

Мітель де Ларрабейті. Боррібли 2. У лабіринті спіралі

Коли Фарид повернувся, Чарівновустий уже очікував на нього. Елінор спала під деревом, обличчя в неї розпашілося від полудневої спеки, а Чарівновустий стояв на тому самому місці, де Фарид його й залишив. Коли він побачив, як хлопчина підіймається схилом, на обличчі в нього проступила полегкість.

– Ми чули постріли! – вигукнув він назустріч Фаридові. – Я вже думав, ми тебе живого не побачимо.

– Вартові стріляли в котів, – відповів Фарид і стомлено опустився на траву.

Йому було ніяково через те, що Чарівновустий за нього тривожився. Хлопчина не звик, щоб про нього так дбали. "Чому так довго? Де ти вештався?" – такими словами його зазвичай зустрічали, коли він звідкись повертався. Навіть у Вогнерукого обличчя завжди було замкнене, неприступне, мов наглухо зачинені двері. А в Чарівновустого все було написано на обличчі: тривога, радість, гіркота, біль, любов. Навіть коли він намагався свої почуття приховати. Ось і тепер було видно, як цей чоловік намагається стриматись від запитання, що крутилося в нього на язиці, відколи він побачив Фарида.

– З твоєю донькою все гаразд, – сказав Фарид. – І твою записку вона одержала, хоч її й замкнули на горішньому поверсі в Каприкорновому будинку. Але Ґвін чудово вміє лазити, навіть краще, ніж Вогнерукий, а це щось та означає!

Він почув, як Чарівновустий з полегкістю зітхнув – так, ніби з плечей йому камінь спав.

– Я навіть відповідь приніс. – Фарид випустив із заплічника Ґвіна, притримав його за хвіст і відв’язав від нашийника записку Меґі.

Чарівновустий розгортав папірця так обережно, наче боявся постирати пальцями літери.

– Папір форзацний, – пробурмотів він. – Певно, вирвала з якоїсь книжки.

– Що вона пише?

– Хіба ти не пробував читати?

Фарид заперечливо похитав головою й дістав з кишені штанів окраєць хліба. Ґвін заслужив винагороду. Але тваринка зникла. Мабуть, чкурнула кудись відсипатися після безсонного дня.

– Ти не вмієш читати, чи не так?

– Не вмію.

– А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. – Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. – О Боже! – пробурмотів він. – Ще й це!

– Що таке?

Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого.

– Меґі також уміє! – Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку.

Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві.

– Я вже знаю, там про це тільки й балачок… Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен.

Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало.

– Це правда, – буркнув він. – Тепер вони її нізащо не відпустять.

Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску.

– Що вона ще пише?

– Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. – Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові.

– Так, про це я теж чув. – Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. – Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові?

Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує.

– Можеш спокійно сказати мені правду! Ката, еге ж? Чоловіка, який добре вміє відтинати голови.

Чарівновустий мовчав, так ніби нічого й не чув.

– Я таке вже бачив, – промовив Фарид. – Отож можеш розповідати мені відверто. Якщо кат добре тримає в руках меча, все відбувається досить швидко.

Якусь хвилю Чарівновустий ошелешено дивився на хлопця, нарешті похитав головою й промовив:

– То не кат. Принаймні не такий, що з мечем. То взагалі не людина.

– Не людина? – Фарид зблід.

Чарівновустий хитнув головою. Якийсь час він не міг промовити й слова. Нарешті глухо сказав:

– Його називають Привидом. Не пригадую вже, якими словами того Привида описано в книжці, пам'ятаю тільки, що я уявляв його істотою з розпеченого попелу – гарячою, сірою і без обличчя.

Фарид не зводив з Чарівновустого погляду. На мить він навіть пошкодував, що спитав про Привида.

– Ті чорні куртки… Вони всі такі раді… дочекатися не можуть страти, – розповідав він, затинаючись, далі. – Ходять там такі задоволені… І жінку теж хочуть стратити – ту, з якою бачився Вогнерукий. За те, що вона намагалася знайти для нього книжку.

Розповідаючи, Фарид босою ногою колупав землю. Вогнерукий спробував був навчити його взуватися – через змій, однак у черевиках хлопчина почувався так, ніби йому хтось стискав у кулаку пальці ніг, і зрештою він ті черевики спалив.

– Яку жінку? Одну з Каприкорнових служниць? – Чарівновустий звів на Фарида запитливий погляд.

Той кивнув головою й почухав босу ступню. Її всю покусали мурашки.

– Вона не розмовляє – німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий.

Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи… Носити любовні листи випадало й Фаридові – ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю – так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше…

Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки – білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе.

– Уже завтра… – пробурмотів Чарівновустий. – Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорнового будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них…

– А я тобі приніс. – Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. – Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню.

Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся.

– Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі?

Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші – плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався.

– Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, – сказав він.