Чорнильне серце - Сторінка 58

– Мортолу, наприклад! Щоправда, вона стверджує, нібито я зробив її старішою і тепер вона рипить, мов розхитаний стілець. Але, на мою думку, якраз із нею я не дуже й напартачив. На щастя, Каприкорн теж так гадає.

– А молодих? – Питаючи, Меґі не дивилася ні на Даріуса, ні на Феноліо. – Чи доводилося тобі вичитувати молодих жінок?

– Ох, краще не нагадуй! – Даріус зітхнув. – Це було того самого дня, коли я вичитав Мортолу. Каприкорн оселився тоді трохи далі на північ, в одній покинутій, напіврозваленій садибі в горах. Дівчат в околицях майже не було. Я мешкав неподалік, у своєї сестри. Працював учителем, а на дозвіллі іноді читав уголос – у бібліотеках, у школах, на дитячих святах, а теплими літніми вечорами навіть де небудь на майдані чи в кав'ярні. Читати вголос я дуже любив… – Він перевів погляд на вікно, так наче звідти можна було зазирнути в ті щасливі, давно проминулі дні. – Баста звернув увагу на мене на якомусь сільському святі, де я також читав уголос – здається, то був "Доктор Дулітл". І раптом з’явився отой птах! Коли я повертався додому, Баста схопив мене за шкірку, мов бездомного собаку, і привів до Каприкорна. Спершу я мав вичитувати йому золото, як і твій батько. – Він невесело всміхнувся до Меґі. – Потім довелося вивести йому з книжки Мортолу, а тоді він наказав вичитувати служниць. Ох, це був просто жах! – Тремтячими пальцями Даріус посунув свої окуляри на чоло. – Мені було так страшно! Хіба за таких умов добре прочитаєш?! Я мав право робити три спроби. Ох, мені було їх так шкода, я навіть не можу про це говорити! – Він затулив обличчя кістлявими, як у старого діда, руками.

Меґі здалося, що Даріус схлипує, і хвилю вона вагалася, перше ніж ставити ще одне запитання. Та зрештою таки запитала:

– А ту служницю, яку вони називають Резою… – Здавалося, серце ось ось вискочить їй з грудей. – Її ти теж вичитав?

Даріус відвів долоні від обличчя.

– Так, вона вийшла з книжки випадково, там навіть не стояло її ім'я. Каприкорн вимагав, власне, якусь іншу жінку, а натомість перед нами раптом постала Реза, і я спершу подумав був: "Ну, цього разу в мене все вийшло як слід!" Вона була така вродлива: золотисті коси, в очах смуток… Але потім ми завважили, що вона не вміє розмовляти. Каприкорнові до цього було, звісно, байдуже, мені навіть здається, йому подобалося… – Даріус довго шукав щось у кишенях штанів і нарешті дістав зім’яту носову хустинку. – Колись у мене й справді краще виходило! – проказав, важко сопучи, він. – Але оцей постійний страх… Можна?

Невесело всміхнувшись, він узяв з кошика ще одну абрикосу й надкусив її. Потому втер рукавом губи, прокашлявся й звів погляд на Меґі. Його очі за товстими скельцями окулярів здавалися навдивовижу великими.

– На цьому… е е… святі, яке замислив Каприкорн, – провадив він, опустивши погляд і збентежено водячи пальцем по краю стола, – тобі, як ти вже, мабуть, і знаєш, доведеться читати вголос із "Чорнильного серця". Книжка до останньої хвилини зберігатиметься в надійному місці. Де саме – знає лише Каприкорн. Тому ти побачиш її вже на самому… гм… дійстві. А щоб іще раз випробувати твої здібності, ми маємо почитати, як того хоче Каприкорн, іншу книжку. На щастя, в цьому селі лишилося ще кілька книжок, не багато, правда, але мені доручено принаймні вибрати котрусь із них. – Він знов підвів голову й нишком усміхнувся до Меґі. – На щастя, цього разу мені не довелося шукати там золота чи чогось такого. Каприкорн просто хоче переконатись у твоєму вмінні, тож я… – він посунув до неї через стіл невеличку книжечку, – вибрав ось цю.

Меґі схилилася над книжечкою й прочитала:

– "Ганс Крістіан Андерсен. Казки". – Потому підвела очі на Даріуса. – Це дуже гарні казки.

– Так! – видихнув він. – Невеселі, але дуже, дуже гарні. – Він простяг руку через стіл і розгорнув книжку перед Меґі в тому місці, де пожовклі сторінки були закладені довгими травинками. – Спершу мій вибір упав на свою улюблену казку – про соловейка. Ти її, мабуть, знаєш?

Меґі кивнула головою.

– Атож. Але феї, яку ти вичитала вчора, так погано сидіти в горняті, куди її посадив Баста… – провадив Даріус. – Отож я й подумав: може, краще спробувати з олов’яним солдатиком?

Олов’яний солдатик… Меґі мовчала. Хоробрий олов’яний солдатик у паперовому кораблику… Вона уявила собі, як він раптом постане біля кошика з фруктами.

– Ні! – мовила вона. – Ні! Я вже сказала Каприкорнові. Нічого я йому не вичитуватиму, анічогісінько! Навіть для проби. Просто перекажи йому, що в мене вже нічого не виходить. Що я й намагалась, але з книжки нічого не з'явилося.

Даріус співчутливо подивився на неї й промовив:

– Я залюбки так йому й сказав би! Їй бо. Але ота Сорока… – Він затулив собі долонею рота, немовби його застукали зненацька. – Ох, вибачаюсь, я хотів сказати, звичайно, економка, пані Мортола… Читати тобі доведеться перед нею. Я лише вибрав текст.

Сорока… В уяві Меґі відразу виросла її постать, оті пташині очиці… "А що, як я прикушу собі язика? – подумала дівчинка. – Боляче боляче?" Кілька разів вона вже ненароком робила це, а одного разу язик так розпух, що вони з Мо два дні спілкувалися лише на мигах. Шукаючи підтримки, Меґі звела очі на Феноліо.

– Погоджуйся! – сказав він на її подив. – Читай перед старою, але постав одну умову: щоб олов’яного солдатика лишили тобі. Розкажи їй яку небудь баєчку! Буцімто смертельно нудьгуєш і хочеш із ним погратися. А тоді ще зажадай кілька аркушів паперу й олівця. Скажи, нібито хочеш помалювати. Зрозуміла? Якщо вона на це згодиться, то далі побачимо.

Меґі нічого не зрозуміла, та не встигла вона поцікавитися, що Феноліо збирався робити, як двері відчинились і до кімнати ввійшла Сорока.

Даріус, побачивши її, так поквапно підхопився на ноги, що скинув зі столу тарілку Меґі.

– Ой, вибач, будь ласка, вибач! – пробурмотів, затинаючись, він, збираючи кістлявими пальцями на підлозі скалки. Останньою він так глибоко врізав собі великого пальця, що на дерев’яну долівку закрапала кров.

– Та вставай уже, йолопе! – гримнула на нього Мортола. – Чи показав ти їй книжку, з якої вона має читати?

Даріус мовчки кивнув головою, скрушно поглядаючи на врізаного пальця.

– Тоді вшивайся! Можеш допомогти жінкам на кухні. Там треба патрати курей.

Даріус з огидою скривив міну, проте вклонився і зник за дверима, встигнувши ще кинути на Меґі співчутливий погляд.

– Гаразд! – мовила Сорока й нетерпляче кивнула головою дівчинці. – Читай. Та старайся мені!

І Меґі вичитала олов’яного солдатика. Враження було таке, немовби він просто впав зі стелі. "І солдатик полетів з третього поверху сторч головою вниз. Це був жахливий політ! Він летів догори ногою й увіткнувся шоломом та багнетом поміж каміння бруківки".

Сорока, випередивши Меґі, схопила його й заходилася розглядати, мов розмальовану дерев’яну паличку. А він зирив на неї переляканими очима.

Потому вона сховала його до кишені грубо плетеної вовняної кофти.

– А можна, я залишу його собі? – пробелькотіла Меґі, коли Сорока вже стояла на порозі.

Феноліо став позаду дівчинки, немовби підстраховуючи її, але Сорока своїми застиглими пташиними очицями дивилася тільки на Меґі.

– Адже вам… вам він не потрібен, – провадила, затинаючись, Меґі. – А мені так нудно… Прошу вас!

На обличчі в Сороки не ворухнулася жодна рисочка.

– Спершу я покажу його Каприкорнові, і, якщо він дозволить, дістанеш його назад! – кинула вона й зникла за дверима.

– Папір! – вигукнув Феноліо. – Ти забула про папір і олівець!

– Вибач! – прошепотіла Меґі.

Ні, вона не забула, просто в неї не стало духу просити в Сороки і ще про щось. Серце їй і так мало не вискакувало з грудей.

– Ну, добре, тоді доведеться роздобути їх якось інакше, – пробурмотів Феноліо. – Питання лише в тому – як?

Меґі ступила до вікна, притислася чолом до шибки й поглянула вниз, у садок, де кілька Каприкорнових служниць підв’язували помідори. "Що сказав би Мо, якби довідався, що і я це вмію?" – подумала вона. – "І кого ж ти вичитала, доцю? Бідолашну Дінь Дінь і непохитного олов’яного солдатика?"

– Так, – буркнула Меґі, малюючи на шибці невидиме "М". Бідолашна фея, бідолашний олов’яний солдатик, бідолашний Вогнерукий і… Вона знову згадала про ту жінку – жінку, в якої потемніли коси. – Реза… – прошепотіла дівчинка. – Тереза.

Так звали її маму.

Меґі вже хотіла була відвернутися од вікна, та раптом краєм ока помітила, як по той бік на карнизі щось промайнуло. Якась невеличка пухнаста мордочка. Меґі злякано відступила назад. Хіба пацюки лазять по стінах? А чого ж, буває. Але це не пацюк. Носик у мордочки надто кирпатий. Меґі хутко підійшла знов до вікна.

Ґвін!

Куниця сиділа на вузенькому карнизі й сонними вічками позирала на Меґі.

– Баста! – пробурмотів Феноліо в неї за спиною. – Атож, папір роздобуде Баста. Непогана ідея!

Меґі відчинила вікно – обережно обережно, щоб Ґвін не злякавсь і не зірвався, чого доброго, вниз. З такої висоти навіть куниця поламає собі всі кістки, якщо впаде на бруківку у дворі. Меґі повільно вистромила руку з вікна й погладила по спинці Ґвіна. Пальці в неї тремтіли. Потім дівчинка швидко, поки він не встиг учепитися зубками їй у руку, схопила його за шкірку, затягла до кімнати й стривожено виглянула вниз. Та служниці нічого не помітили. Вони пололи, не розгинаючись, і на палючому сонці сукні в них були мокрі від поту.

Під нашийником у Ґвіна стриміла записка – сто разів згорнена, брудна, прив’язана стрічкою.

– Навіщо ти відчинила вікно? Надворі ще спекотніше, ніж тут! Ми… – Феноліо змовк, не доказавши, й ошелешено втупився у тваринку на плечі в Меґі.

Дівчинка поквапно приставила пальця до губів. Потім притисла Ґвіна, що неспокійно вовтузився, до грудей і дістала з під нашийника записку. Куниця загрозливо цявкнула й спробувала вкусити дівчинку за палець. Ґвін не любив, коли його надто довго тримали на руках. Він кусав за це навіть Вогнерукого.

– Це в тебе що – пацюк? – Феноліо ступив ближче.

Меґі відпустила куницю, і та відразу скочила назад на підвіконня.

– Куниця?! – вражено вигукнув Феноліо. – Звідки вона тут узялася?

Меґі злякано поглянула на двері, але вартовий, схоже, нічого не почув. Феноліо затис собі долонею рота й розглядав Ґвіна з таким подивом, що Меґі мало не розсміялася.

– У неї ріжки! – прошепотів Феноліо.

– Ну, звісно! Адже ти сам придумав таким Ґвіна! – прошепотіла Меґі у відповідь.

Ґвін усе ще сидів на підвіконні й невдоволено мружився на сонце.