Чорнильне серце - Сторінка 62

В її сон не проник жоден павучок. Меґі була вдома, вона це усвідомлювала, хоч її кімната мала вигляд тієї, в якій вони мешкали в будинку Елінор. Були тут і Мо, і мама. Вона скидалася на Елінор, проте Меґі розуміла: це та сама жінка, яка в Каприкорновій церкві висіла в сіті поряд із Вогнеруким. У сні усвідомлюєш багато чого, а насамперед те, що вірити своїм очам не можна. Меґі хотіла була сісти поруч із матір’ю на старій канапі поміж батькових книжкових полиць, коли це хтось тихенько покликав: "Меґі! – Потім ще раз і ще: – Меґі! Меґі!" Вона вирішила не відгукуватись, їй хотілося, щоб цей сон ніколи не закінчувався, але голос немилосердно кликав її знов і знов. Меґі знала цей голос. Вона неохоче розплющила очі.

Біля ліжка стояв Феноліо – пальці в чорнилі, чорному, як ніч за непричиненим вікном.

– Що таке? Я хочу спати.

І Меґі повернулася до нього спиною. Їй хотілося назад у той сон. Може, він ще десь тут, десь під її опущеними повіками. Може, до її вій ще пристало, мов золотий пилок, трохи щастя. Адже в казках після сну іноді щось таке лишається…

Олов’яний солдатик також спав, похиливши голову на груди.

– Я завершив! – прошепотів Феноліо, хоча з за дверей виразно долинало хропіння вартового.

На столі в миготливому світлі недогарка лежав тоненький стосик списаних аркушів.

Меґі сіла й позіхнула.

– Треба спробувати що небудь зробити ще сьогодні вночі! – шепотів Феноліо. – Побачимо, чи можна твоїм голосом і моїми словами змінювати історії. Ми спробуємо відіслати нашого солдатика назад. – Він квапно схопив зі столу списані аркуші й поклав дівчинці на коліна. – Погано, що починати доведеться з історії, яку написав не я, але що вдієш? Утрачати нам немає чого.

– Відіслати назад? Але я не хочу! – сказала приголомшена Меґі. – Він загине! Хлопчик кине його в кахельну грубу, й він розтопиться. А танцівниця згорить. "І обернулася танцівниця на чорний попіл, і зосталися від неї лише блискітки".

– Та ні ж бо! – Феноліо нетерпляче потицяв пальцем в аркуші у неї на колінах. – Я написав йому нову історію, зі щасливою кінцівкою. Саме в цьому й полягала ідея твого батька – змінювати історії. Він хотів лише забрати назад твою матір: переписати "Чорнильне серце" так, щоб книжка віддала її сама. Та якщо ця ідея таки спрацює, Меґі… Якщо пощастить змінити вже надруковану історію, дописавши кілька рядків, то можна буде змінювати в ній усе: і те, хто в неї входитиме, й хто з неї виходитиме, і як вона завершуватиметься, і кого зробити щасливим, а кого нещасним. Розумієш? Це всього на всього спроба, Меґі! Та якщо олов’яний солдатик зникне, то ми, повір, зможемо змінити й "Чорнильне серце"! Як саме – про це я маю ще поміркувати, а поки що читай, прошу тебе! – Він дістав з під подушки ліхтарика й подав його Меґі.

Повагавшись, вона присвітила на першу, густо списану сторінку. Губи в неї враз потерпли.

– Тепер ця історія завершується справді щасливо? – Меґі облизала язиком губи й перевела погляд на сонного олов’яного солдатика. Їй навіть здалося, що він тихенько похропує.

– Ну, звісно! – нетерпляче кивнув головою Феноліо. – Я написав таку щасливу, таку солоденьку кінцівку, що аж із душі верне. Він переїздить із танцівницею до замку, і вони безтурботно живуть там довіку. І не розтоплюються серця, не згоряє папір… Лише кохання й щастя!

– Твій почерк важко читати.

– Як?! Я старався. Дуже старався!

– А я кажу, важко!

Старий зітхнув.

– Ну, гаразд, – мовила Меґі. – Спробую.

"Кожна кожнісінька літера має величезне значення! – сказала вона собі. – Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом…" І Меґі почала читати.

Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затнулася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика – поки Феноліо торкнув її за лікоть.

– Він зник! – шепнув старий. – Меґі, він зник!

І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.

Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй стало аж боляче.

– Ти справжня мала чарівниця! – прошепотів він. – Але і я своє діло знаю, еге ж? – Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.

– Удвох ми влаштуємо Каприкорнові неприємний сюрприз! – прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. – Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?

Меґі не зводила погляду з того місця, де доти сидів олов’яний солдатик. Їй бракувало його.

– Ні! – муркнула вона. – Дружина з квітів? А хто вона?

– Це дуже давня історія. Я тобі коротко переповім її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.

– Чому?

– Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.

– Блодьювед! – Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. – Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?

– Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.

– Гарна історія! Сумна й гарна! – промурмотіла Меґі.

Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.

– Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, – промовила Меґі. – Але що спільного з нею в Каприкорна?

– Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів – чудових, свіжесеньких слів! – ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! – Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.

– І що ж саме він має вчинити?

Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.

– Над цим я ще працюю, – сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. – Ось тут. На це потрібен час.

Надворі почулися голоси – чоловічі. Долинали вони десь із за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги – хтось, спотикаючись, прудко втікав, – потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.

– Гей, обережно там! – прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.

І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо – може, хоч він що небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…

– Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, – заспокоїв її старий. – Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. – І обережно відвів її од вікна.

Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.

Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.

– Напиши, що він убиває Каприкорна! – прошепотіла дівчинка. – Зроби так, щоб Привид убив його! – Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.

Феноліо потер чоло й пробурмотів:

– Що ж, доведеться таки це зробити, правда ж?

Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. "Мертва тиша", – спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.

– А що, коли Привид не послухається й тебе? – запитала вона. – Як ота жінка з квіток. Що тоді?

– Про це, – неквапно промовив Феноліо, – поки що нам краще не думати.

Сама самісінька

– Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! – приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.

Джон P. Р. Толкін. Гобіт

Почувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.

– О Господи, о Господи, вони їх схопили! – голосила вона, микаючись потемки туди сюди й шукаючи оту безглузду сукню, яку їй поцупив Фарид.

Було так темно, що Елінор майже не бачила власних ніг.

– Доходилися! Доходилися! – раз у раз шепотіла жінка. – Чого ж було не взяти з собою мене, бовдури кляті?! Я постояла б на варті, я б нічого не проґавила!

Та коли Елінор нарешті знайшла сукню й тремтячими руками натягла через голову на себе, то раптом уклякла на місці. Довкола залягла тиша. Мертва тиша!

"Вони їх пристрелили! – почула вона внутрішній голос. – Того ж і така тиша. Вони вже мертві. Мертві мертвісінькі. Лежать, сходячи кров’ю, на тому майдані, перед тим будинком. Обидва… О Господи! Що ж тепер робити? – Вона схлипнула. – Ні, Елінор, не смій плакати! Ще чого! Іди їх шукати, та не барися!"

Спотикаючись, Елінор подалася, куди очі бачать. Чи ж туди вона біжить?

"Тобі з нами не можна, Елінор!" – Це сказав Мортимер.

У вбранні, яке для нього вкрав Фарид, його не можна було впізнати, – ну точнісінько один із Каприкорнових посіпак. Але ж саме для того, зрештою, і влаштовували той маскарад. Фарид навіть поцупив Мортимерові рушницю.

"Чому не можна? – запитала вона.