Чорнильне серце - Сторінка 63

– Я навіть ладна вдягти оцю ідіотську сукню!"

"Жінка одразу приверне увагу, Елінор! Сама бачила, там уночі на вулицях – жодної жінки. Лише вартові. Спитай ось у Фарида".

"Ні про що я в нього не питатиму! Чому він не вкрав такого костюма й мені? Я вдяглася б чоловіком!"

На це вони не знали, що відповісти.

"Елінор, прошу тебе, адже хтось має лишитися й тут і постерегти наші речі!"

"Наші речі?! Це ти про отой смердючий заплічних Вогнерукого?"

Вона розлючено копнула заплічника ногою. Ти ба, якими хитрунами уявили себе! Але ж не поміг і весь отой маскарад! Хто ж їх упізнав? Баста, Пласконіс чи отой кульгавий?

"На світанку ми будемо тут, Елінор. Разом із Меґі".

Брехло! Вона по голосу чула, що він і сам у це не вірив. Елінор перечепилася через коріння, схопилася руками за щось колюче й, схлипуючи, впала навколішки. Убивці! Убивці й палії! Що в неї спільного з цим набродом? Вона вже давно мала б здогадатися, ще тоді, як Мортимер раптом з'явився перед її порогом і попросив сховати книжку. Чому вона не сказала просто "Ні!"? Хіба вона не збагнула одразу, що від того сірникоїда нічого, крім прикрощів, не дочекаєшся?! Та це ж у нього на лобі було написано! Але книжка… Так, книжка! Перед книжкою вона, звісно, встояти не могла…

"Оту смердючку куницю вони з собою взяли, – подумала Елінор, випростуючись. – А мене ні. І ось наслідок: загинули. А скільки разів я казала: "Ходімо до поліції!" Але в Мортимера щоразу була та сама відповідь: "Ні, Елінор, як тільки в селі з’явиться хоч один поліцейський, Каприкорн десь подіне Меґі. А ніж у Бастиних руках спритніший за будь яку поліцію в світі, повір мені"". У такі хвилини вздовж перенісся в нього залягала ота невеличка зморщечка. Елінор знала Мортимера досить добре й розуміла, що та зморщечка означає.

Що ж їй тепер робити? Самій самісінькій…

"Не розпускай нюні! – подумки гримнула вона на себе. – Ти завше була сама, невже забула? Ану, поворуши мізками! Ти маєш допомогти дівчинці, хоч би там що сталося з її батьком. Ти маєш визволити її з цього тричі проклятого села! Крім тебе, вже нікому. Чи ти хочеш, щоб вона стала однією з отих зацькованих служниць, які не важаться навіть голову підвести й усе життя лише миють та варять для своїх бундючних панів? Ну, може, їй ще дозволять вряди годи почитувати вголос для Каприкорна, якщо той побажає. І коли вона підросте… А вона ж така чарівна!"

Елінор зробилося недобре.

– Мені теж потрібна рушниця! – прошепотіла вона. – Або ніж – великий, гострий ножака. Я проберуся з ним у Каприкорнів будинок. Хто мене в цій несосвітенній сукні впізнає?

Мортимер завжди гадав, що вона вміє лише книжки читати. Але вона ще доведе йому!

– Але як? – прошепотіла вона. – Мортимера немає, Елінор! Його вже немає, як і твоїх книжок.

Вона схлипнула – так гучно, що аж сама злякалася й затулила долонею рота. Під ногою в неї хруснула гілочка, а в одному з вікон у Каприкорновому селі погасло світло. Вона мала рацію. Світ жахливий, жорстокий, безжалісний, похмурий, як поганий сон. Жити в ньому – мука. Лише в книжках можна знайти співчуття, втіху, щастя й любов. Книжки люблять усіх, хто їх розгортає, вони дарують захисток і дружбу, не вимагаючи нічого навзамін, і ніколи нікого не полишають у самоті, навіть тих, хто з ними погано обходиться. "Любов, істина, краса, мудрість і втіха перед лицем смерті". Але хто це сказав? Хтось, як і вона, з бібліоманів. Елінор уже не могла пригадати його ім’я, але слова ці пам’ятала. Слова невмирущі… Поки хто небудь не надумає їх спалити. Та навіть тоді…

Вона простувала спотикаючись далі. З Каприкорнового села в ніч сочилося світло – бліде й каламутне, як розведене водою молоко. На автостоянці поміж машинами стояли, посхилявши один до одного голови, троє вбивць.

– Перебалакуйтесь, перебалакуйтесь! – прошепотіла Елінор. – Похваляйтеся кров’ю на руках і зашкарублими серцями. Ви ще пошкодуєте, що вбили їх.

Що краще – пробратися в село вже зараз чи дочекатися світанку? І те, й те – божевілля. Вона там не встигне й вулиці перетнути…

Один із тих трьох оглянувсь, і на мить Елінор здалося, що він її помітив. Вона ступила назад, перечепилась і ледве встигла схопитися за гілку, як земля знову вислизнула в неї з під ніг. Цієї миті ззаду почулося шарудіння. Елінор навіть не мала часу озирнутися – чиясь рука враз затисла їй рота. Вона хотіла закричати, але чужа долоня так міцно тримала її вуста, що з них не вихопилося жодного звуку.

– Осьдечки ти! Знаєш, відколи я тебе шукаю?

Ні, не може бути! Досі вона була цілком певна, що цього голосу вже не почує повік.

– Даруй, але я знав, що ти спробуєш закричати. Ходімо!

Мортимер відняв руку від її рота й знаком показав іти за ним. Цієї хвилини Елінор не знала, чого їй дужче хотілося: кинутися йому на шию чи щосили зацідити в обличчя.

Аж коли Каприкорнове село вже майже сховалося за деревами, він став.

– Чому ти не лишилась у схованці? Вештаєшся тут у темряві… Невже не розумієш, як це небезпечно?

Ну, це вже занадто! Елінор усе ще не могла перевести дух, так швидко Мортимер тяг її за собою.

– Небезпечно?! – Вона була така люта, що розмовляти тихо просто не могла. – Це ти мені кажеш про небезпеку?! Я чула постріли й крики! Я думала, вас уже й живих немає! Думала, вже десь лежите, подірявлені кулями…

Мортимер провів долонею по обличчю.

– Таке скажеш! Та жоден із них навіть цілитися не вміє! – промовив він. – На щастя.

Він був такий спокійний, що Елінор хотілося взяти його за петельки й добряче струсонути.

– Он як?! А що з хлопчиною?

– Теж живий здоровий, тільки лоба трохи подряпало. Коли зчинилася стрілянина, куниця втекла від нього, й він подався за нею. Отоді його й зачепило рикошетом. Я лишив його там, у схованці нагорі.

– Куниця? Чи вам більше робити нічого, як ганятися за отією кусючою, смердючою куницею? А мені ця ніч коштувала десятьох років життя! – Елінор знов мало не зірвалася на крик, але відразу стишила голос і прошипіла: – Я нацупила на себе оцю жахливу сукню! Ви весь час стояли в мене перед очима, скалічені, закривавлені… А ти тут спокійнісінько витріщаєшся на мене! – накинулась на Мо. – Це просто чудо, що ви живі! Не треба було мені слухатися тебе. Нам треба було йти до поліції. Цього разу вони мають нам повірити, ми…

– Нам просто не пощастило, Елінор, – урвав її Мортимер. – Повір мені. Перед будинком на варті стояв, як на зло, отой Кокерель. Крім нього, мене там ніхто не впізнав би.

– А хто стоятиме там завтра? Може, Баста? Чи Пласконіс? Якщо тебе вб’ють, хіба це допоможе твоїй доньці?

Мортимер відвернувся від неї й промовив:

– Але ж мене не вбили! І я витягну Меґі звідти ще доти, як вона стане головною учасницею страти.

Коли вони прийшли до схованки, Фарид уже спав. Закривавлена хустка, якою Мортимер перев’язав йому голову, дуже нагадувала тюрбан, у якому хлопчина колись з'явився з за колони в Каприкорновій церкві.

– Ця подряпина тільки вигляд має такий страшний, – прошепотів Мо. – Але якби я його не стримав, він, повір, пробіг би за тою куницею півсела. І якби нас не впізнали, то він, певна річ, і в церкву пробрався б шукати Вогнерукого.

Елінор лише кивнула головою й загорнулася в ковдру. Ніч була тиха, й за інших обставин її назвали б, звичайно, мирною.

– Як вам пощастило втекти? – запитала Елінор.

Мортимер сів поруч із хлопчиною. Аж тепер вона помітила в нього за плечима рушницю, яку йому вкрав Фарид. Мо скинув її й поклав поряд у траву.

– Та вони не довго за нами й гналися, – відповів він. – А навіщо? Вони ж бо знають, що ми повернемось. Їм треба лише зачекати.

"Але тоді Елінор буде з вами!" – заприсягла вона собі. Ще раз зазнати того, що їй, всіма покинутій і забутій, довелося зазнати минулої ночі, вона не хотіла.

– І що ви збираєтеся тепер робити? – промовила Елінор.

– Фарид пропонує влаштувати пожежу. Досі я вважав, що це надто небезпечно, але часу в нас лишається обмаль.

– Пожежу? – Елінор здалося, що це слово обпекло їй язика. Відколи її книжки обернулися на попіл, вона, побачивши сірника, відразу впадала в паніку.

– Вогнерукий дечого навчив хлопчину. Крім того, влаштувати пожежу може й дурень заплішений. І якщо ми підпалимо Каприкорнів будинок…

– Чи ти з глузду з’їхав? А якщо вогонь перекинеться на ці пагорби?

Мо похнюпив голову й погладив цівку рушниці.

– Розумію, – мовив він. – Але іншої ради не бачу. Пожежа викличе метушню, Каприкорнові люди кинуться гасити вогонь, і в тому гармидері я спробую дістатися до Меґі. А Фарид подбає про Вогнерукого.

– Це ж божевілля! – Тепер Елінор уже не стрималася й перейшла на крик.

Фарид щось промурмотів уві сні, неспокійно мацнув рукою пов’язку на голові й перекинувся на другий бік.

Мо поправив на ньому ковдру, знову прихилився до дерева й промовив:

– І все ж ми так і зробимо, Елінор. Повір мені, я стільки думав передумав, що просто всі мізки собі висушив, і мені вже здавалося, що я страчаю розум. Але іншої ради немає. А якщо не поможе й це, то я підпалю ще й оту його кляту церкву! Я розтоплю все його золото, пущу за вогнем і оберну на попіл усе його чортове село! Але доньку свою я визволю!

Елінор нічого не сказала. Вона просто лягла і вдала, ніби спить, хоча насправді не могла зімкнути очей. Уже коли почало світати, вона умовила Мортимера лишити на варті її, а самому хоч трохи поспати. Заснув він швидко. Щойно його дихання стало спокійним і рівним, Елінор скинула безглузду сукню, одягла свої речі, причесала розкуйовджені коси й написала Мортимерові записку: "Поїхала по допомогу. Близько полудня буду тут. Прошу тебе, до мого повернення нічого не роби. Елінор".

Потім уклала записку в його напіврозтулену долоню, щоб він знайшов її відразу, щойно прокинеться. Проходячи повз Фарида, побачила, що куниця повернулася. Вона згорнулась клубочком під боком у хлопчини й, коли Елінор схилилася над ним поправити пов’язку, зиркнула на неї чорними очицями, не кидаючи лизати собі лапки. От уже неприємна мала бестія! Елінор вона ніколи не подобалась, а ось Фарид прив’язався до неї, мов до собаки. Жінка зітхнула й випросталась.

– Наглядай за цими двома, чуєш?! – прошепотіла вона й вирушила в дорогу.

Її машина все ще стояла під деревами – там, де вона її й лишила. Схованка виявилася непоганою: гілля так густо спадало до землі, що Елінор і сама спершу проскочила потрібне місце.