Чужинець на чужій землі - Сторінка 117

Адже цей натовп, ймовірно, з часом подвоїться. Джубалу спало на думку, що йому можуть не дозволити спати самому... Але він не дуже-то й сперечався. Приємно мати тепле тіло поряд з собою в ліжку — навіть якщо в твої наміри не входять якісь особливі дії. О Господи, він уже забув, як це приємно! Зближення...

— Не всі. Тім відвезе нас, потім поверне автобус й поїде ненадовго у Техас. Шкіпера, Беатріс та Свена ми збираємося висадити у Нью-Джерсі.

Сем підвів погляд від столу.

— Ми з Рут збираємося повернутися до дітей. А Саул їде з нами.

— Може, спершу зупинитеся у мене? На день чи два?

— Що ж, можливо. Я поговорю про це з Рут.

— Бос, — вставив Дюк, — як скоро ми зможемо наповнити басейн?

— Ну, ми ніколи не наповнювали його раніше, ніж у квітні... Але з новими нагрівачами, гадаю, що можемо зробити це будь-коли.

Джубал продовжив:

— Та все одно у нас погана погода — ще вчора лежав сніг.

— Бос, дозволь дати тобі підказку. Ця банда може пройти крізь сніговий замет висотою з жирафа і не помітити цього — лише задля того, щоб поплавати. Крім того, існують й дешевші способи не дати воді замерзнути, аніж ті великі масляні нагрівачі.

— Джубале!

— Так, Рут.

— Ми зупинимося в тебе на день — а можливо, і трохи довше. Діти пробачать мені; хай там як, а я не горю бажанням виконувати материнські обов'язки без Патті, яка їх навчає. Джубале, ти ніколи по-справжньому мене не знатимеш, доки не побачиш, як моє волосся плаває довкола мене у воді — я тоді схожа на місіс Роби-Що-Тобі-Хочеться.

— Вважай, я призначив тобі побачення. Скажіть, а де Квадратноголовий і Датчанин? Беатрікс теж іще ніколи в мене не була... Вони не могли поїхати так скоро.

— Я перекажу їм, бос.

— Патті, чи можуть твої змії трохи побути у чистому, теплому підвалі? Доки я не зможу придумати щось краще? Звичайно ж, я не маю на увазі Солоденьку булочку, — вона ж людина. Проте не думаю, що кобрам слід повзати будинком.

— Звісно, Джубале.

— Ну... — Джубал роззирнувся. — Доун, вмієш стенографувати?

— Їй це не потрібно, — вставила Анна, — так само, як і мені.

— Розумію. Мені слід було б знати краще. Ти вмієш користуватись друкарською машинкою?

— Я навчуся, якщо ти хочеш, — відповіла Доун.

— Вважай, що ти вже знайшла роботу, — аж поки десь не відкриється вакансія верховної жриці. Джилл, ми нікого не забули?

— Ні, бос. За винятком усіх тих, хто вже поїхав, — але може завітати до тебе у будь-який час. А вони так і зроблять.

— Я припускав такий варіант. Гніздо номер два, — завжди до їх та до ваших послуг.

Він підійшов до плити й приєднався до Дюка; пильно глянув на каструлю, в якій той щось помішував. У ній було трохи м'ясного бульйону.

— Гм... Майк?

— Ага, — Дюк набрав трохи у ложку і скуштував. — Трохи бракує солі.

— Так. Майку завжди було потрібно трохи приправ.

Джубал взяв ложку й скуштував бульйон. Дюк мав рацію; смак був солодкий, і слід було додати сіль.

— Але ґрокнемо його таким, як він є. Хто залишився, щоб розділити?

— Лише ти. Тоні залишив мене тут з чіткими інструкціями: помішувати вручну, додавати воду, якщо знадобиться, — і чекати на тебе. Не дай йому підгоріти.

— Тоді принеси кілька чашок. Ми розділимо й ґрокнемо разом.

— Добре, бос.

Дві чашки припливли й опустилися поряд з каструлею.

— Майк програв парі, — він завжди присягався, що переживе мене й приготує з мене страву на святковий стіл у День Подяки. Чи, можливо, жарт з мене, — тому що я побився об заклад, а тепер не можу забрати виграш.

— Ти виграв лише через непорозуміння. Розділи це на дві частини.

Дюк так і зробив. Джубал підняв свою чашку.

— Розділімо!

— Станьмо ще ближчими.

Вони повільно пили бульйон, розтягували його, насолоджувалися смаком, вшановували, пестили та ґрокали свого благодійника. Джубал несподівано для себе усвідомив, що, попри те, що він був переповнений емоціями, це було спокійне щастя, яке не несло сліз. Яким же приємним та сором'язливим хлопчаком був його син, коли він вперше його побачив... Він так хотів подобатися, був такий наївний у своїх маленьких помилках, — і яким же гордим і сильним він став, не втративши при цьому своєї янгольської невинності. Я нарешті ґрокнув тебе, синку, — і не підведу тебе!

Патті залишила для нього обід; Джубал сів й взявся до їжі, голодний, наче від сніданку минуло кілька днів. Сем говорив:

— Я розказував Саулу, що ґрокнув, що немає потреби змінювати плани. Ми продовжимо свою справу. Якщо ти маєш правильний товар, твій бізнес зростатиме навіть попри те, що засновник відійшов.

— Я не згоден, — заперечив Саул. — Ви з Рут заснуєте один храм, а ми — інший. Але нам знадобиться час, щоб накопичити капітал. Це тобі не відкрити магазин на розі вулиці; потрібні сцена та обладнання. А це означає гроші. Я вже не говорю про такі речі, як оплата року чи двох перебування на Марсі для Стінкі та Мар'ям... А це просто необхідно.

— Все правильно! Хто ж сперечається? Ми чекаємо на повноту... І рушаємо вперед.

Несподівано заговорив Джубал:

— Гроші — це не проблема.

— Як так, Джубале?

— Як юрист я не повинен це казати... Але як водний брат я роблю те, що ґрокаю як правильне. Секунду... Анно.

— Так, бос.

— Купи те місце. Те, де вони забили Майка. А краще десь п'ятдесят футів навколо нього.

— Бос, це місце — це громадська паркова дорога. У радіусі п'ятдесяти футів ми відріжемо частину громадської дороги та фрагмент землі готелю.

— Не сперечайся.

— Я не сперечаюся, а вказую факти.

— Вибач. Вони продаватимуться. Вони змінять маршрут дороги. Прокляття, якщо їм правильно заламати руки, вони подарують цю землю, — а заламувати буде сам Джо Дуглас, я так гадаю. І Джо Дуглас забере з моргу те, що лишилося, коли ці упирі з ним покінчили, і ми поховаємо його прямо на тому ж місці, скажімо, через рік... З риданнями всього міста, і копи, які не захистили його сьогодні, стоятимуть там у почесному караулі. Що поставити на могилі? "Каріатиду, що впала"? Ні, Майк був достатньо сильний для свого каменю. "Русалонька" — це було б краще, але її не зрозуміють. Можливо, портретну скульптуру самого Майка, коли він сказав їм: "Подивіться на мене. Я — людський син". Якщо цього не сфотографував Дюк, фото дадуть "Нові Світові...". І, можливо, знайдеться хтось з братів із іскоркою Родена в душі, які зможуть зробити все правильно — і нічого не зіпсувати.

— Ми поховаємо його просто неба, — продовжив Джубал, — і не закопуватимемо у землю, і дозволимо хробакам та лагідним дощам ґрокнути його. Я ґрокаю, що Майк би цього хотів. Анно, щойно ми дістанемося дому, я хочу поговорити з Джо Дугласом.

— Так, бос. Ми ґрокаємо з тобою.

— Тепер щодо всього іншого... — він розповів їм про заповіт Майка. — Тож ви бачите, що кожен з вас — щонайменше, мільйонер. Точніше я сказати не можу, бо останнім часом не оцінював його майно... Але знаю, що навіть після вирахування податків це буде більше, ніж один мільйон. І жодних конкурентів... Ґрокаю, що ви витратите їх на потреби храму та подібні речі, — але вам ніщо не заважає купувати яхти, якщо ви цього забажаєте. О, так! Джо Дуглас залишається менеджером для усіх спадкоємців, його платня залишається такою ж... Але я ґрокаю, що Джо довго не протягне, — а після цього управління ляже на плечі Бена Кекстона. Бене?

Кекстон знизав плечима.

— Не від мого імені. Я ґрокаю, що найму якогось справжнього бізнесмена, на ім'я Саул.

— Домовились. Але з цим доведеться трохи зачекати. Але ніхто не насмілиться оскаржити цей заповіт; Майк подбав про це, ось побачите. Як скоро ми можемо звідси виїхати? Рахунок оплатили?

— Джубале, — м'яко сказав Бен, — ми власники цього готелю.

Через певний час вони вже вилетіли звідти. Без жодних проблем з боку поліції — місто заспокоїлося так само швидко, як розбурхалося напередодні. Джубал сів попереду, поряд зі Стінкі Махмудом, і розслабився. Він відчував, що він не втомлений, не нещасний — і навіть не наляканий тим, що повертається до свого лігвиська. Він обговорював з Махмудом його плани полетіти на Марс, щоб покращити знання мови. Джубал із задоволенням дізнався, що Махмуд планує закінчувати роботу над словником, яку оцінив у рік, включно з перевіркою точності написання фонем.

Джубал насуплено сказав:

— Припускаю, що мені доведеться вивчити цей надокучливий матеріал, — лише для того, щоб зрозуміти, про що ж базікають навколо мене.

— Як ти ґрокаєш, брате.

— Але я не погоджуся на призначені уроки та регулярні шкільні заняття! Я працюватиму так, як мені буде зручно. Я так завжди робив.

Махмуд певний час помовчав.

— Джубале, ми використовували уроки та розклади у Храмі тому, що мали справу з групами. Але дехто відвідував індивідуальні заняття.

— Саме це мені й потрібно.

— Анна, наприклад, зайшла значно далі, ніж здається. З її абсолютною пам'яттю вона вивчила марсіанську одразу ж, пов'язуючись у взаєморозумінні з Майком.

— Що ж, у мене немає такої пам'яті. І Майк тепер теж недоступний.

— Так, — але є Анна. І, якщо ти не опиратимешся, Доун може поєднати тебе у взаєморозумінні з Анною, якщо ти їй це дозволиш. І це вже не знадобиться під час другого уроку; далі Анна зможе впоратися з цим сама. І ти почнеш думати марсіанською вже за кілька календарних днів. Ну, трохи довше за суб'єктивним часом, — але кому до цього яке діло? — Махмуд скоса глянув на нього. — Тобі сподобається розминка.

Джубал роздратовано пробурчав:

— Ти гидючий, злий, розпусний араб, а крім цього, ти вкрав одну з моїх кращих секретарок.

— За що я вічно перед тобою в боргу. Але ти не втратив її назавжди; вона теж даватиме тобі уроки. Навіть наполягатиме на цьому.

— Тепер йди, знайди собі інше місце. Я хочу подумати.

Трохи пізніше він вигукнув:

— Сюди!

До нього підійшла Дорказ і сіла поруч; диктофон був напоготові.

Він глянув на неї перед тим, як розпочати роботу.

— Дитинко, ти виглядаєш навіть щасливішою, ніж завжди. Сяєш.

Дорказ мрійливо промовила:

— Я вирішила, що назву його Денніс[100].

Джубал кивнув.

— Підходить. Чудово пасує.

Значення дійсно підходило, навіть якщо вона заплуталася з батьківством, подумав він.

— Настрій робочий?

— О, так! Самопочуття чудове.

— Починай. Стереоп'єса. Схематичний конспект. Робота назва: "Марсіанин на ім'я Сміт". Початок: збільшені зображення Марса, слайд-шоу архівних світлин; потім — наближення, зйомка декорації, схожої на приблизне місце посадки "Посланниці".