Чужинець на чужій землі - Сторінка 29

Це коробка. Я не ґрокаю, чому її існування — неправильне.

— Гм... Я розумію. Здається, розумію. Припустимо, я підніму цю коробку і кину її у голову Джилл? Сильно кину — так, що це їй зашкодить?

Сміт відповів з легким смутком:

— Джубале, ти не зробиш цього з Джилл.

— Гм... Прокляття, так — думаю, що не зроблю. Джилл, кинеш коробку в мене? Гарно і сильно. Наслідки — щонайменше розбита голова, тобто якщо Майк не зможе захистити мене.

— Джубале, не думаю, що ця ідея краща за попередню.

— О, припини! Задля наукового інтересу... і Бена Кекстона.

— Але... — Раптом Джилл підстрибнула, схопила коробку і кинула її просто в голову Джубала.

Джубал мав намір стояти і прийняти її, але інстинкт та звичка перемогли, і він ухилився.

— Промазала, — сказав він, — але де коробка? — Джубал озирнувся. — Прокляття, я не бачив, як це сталось. Я маю на увазі — я дивився прямо на неї. — Він подивився на Сміта: — Майку, це те, що... Що трапилося, хлопче?

Людина з Марса тремтів і здавався дуже нещасним. Джилл поспішила до нього й обняла за плечі:

— Годі, годі! Все гаразд, любий! Ти зробив все чудово, — щоб це не було. Вона навіть не доторкнулася до Джубала. Просто зникла.

— Думаю, так і було, — погодився Джубал, оглядаючи кімнату і покусуючи пальця. — Анно, ти бачила?

— Так.

— Що ти бачила?

— Коробка не просто зникла. Процес не був миттєвим, а тривав якусь долю секунди. З цього місця, де я сиджу, було видно, що вона почала зморщуватися — дуже, дуже швидко, так, наче віддалялася звідси. Але коробка не покидала цієї кімнати — тому що я могла бачити її включно до моменту зникнення.

— Але куди вона поділася?

— Це все, про що я можу доповісти.

— Гм... Ми подивимося записи пізніше, але мене це переконало. Майку...

— Так, Джубале?

— Де зараз ця коробка?

— Коробка... — Сміт замовк. — У мене знову немає сів. Мені шкода.

— А мені ні — але я точно спантеличений. Послухай, синку, а ти можеш потягтися знову і витягти її? Принести коробку сюди знову?

— Перепрошую?

— Ти змусив її зникнути; а зараз поверни її назад.

— Як же я можу це зробити? Коробки немає.

Джубал здавався страшенно замисленим.

— Якщо цей спосіб колись стане популярним, нам потрібно буде переглянути правила щодо речових доказів. "У мене є маленький список... Вони ніколи не зникнуть"[24]. Джилл, знайдімо щось іще, що не стане смертельною зброєю; цього разу я широко розплющу очі. Майку, як близько ти маєш бути, щоб провернути цей трюк?

— Перепрошую?

— Який твій діапазон? Якби ти стояв у коридорі, а я — прямо біля вікна, чи, скажімо, у тридцяти футах, ти зміг би зупинити ту коробку до того, як вона мене вдарила?

Сміт здавався трохи здивованим.

— Так.

— Гм... Ось підійди-но сюди, до вікна. А зараз подивися вниз, на басейн. Припустімо, що Джилл і я стояли б на дальньому боці басейну, а ти стояв би тут, де ти зараз. Чи міг би ти зупинити коробку звідси?

— Так, Джубале.

— Що ж... Припустімо, що ми з Джилл внизу, на дорозі, біля воріт, за чверть милі звідси. Припустімо, що ми стояли б по цей бік ось тих кущів, що закривають ворота, де ти міг би чітко нас бачити. Чи це надто далеко?

Сміт довго вагався, а потім повільно заговорив.

— Джубале, це не відстань. Не бачення. Це знання.

— Гм... Погляньмо, чи я зможу це ґрокнути. Чи ґрокнути хоча б частину цього... Отже: не важливо, як далеко чи близько розташована ця річ. Ти можеш навіть не бачити, що відбувається. Але коли ти знаєш, що відбувається щось погане, то можеш простягнути руку і зупинити це. Вірно?

Сміт здавався трішки занепокоєним.

— Майже. Але я ще не так давно вийшов із гнізда. Щоб знати, мені потрібно бачити. Але Старійшинам не потрібні очі, щоб знати. Вони знають. Вони ґрокають. Вони діють. Вибач.

— Я не знаю, за що ти вибачаєшся, синку, — різко сказав Джубал. — Вищий Міністр миру поставив би на тебе гриф "Надсекретно" ще десять хвилин тому.

— Перепрошую?

— Не звертай уваги. Те, що ти робиш, у цій місцевості надзвичайно добре. — Джубал повернувся за свій стіл, замислено озирнувся і підняв важку металеву попільничку: — Джилл, цього разу не поціль мені в обличчя: ця річ має гострі кути. Добре, Майку; зараз ти вийдеш у коридор.

— Джубале... Брате мій... Будь ласка, не треба!

— У чім проблема, синку? Ти чудово все зробив кілька хвилин тому. Я хочу ще однієї демонстрації, але цього разу триматиму очі широко розплющеними.

— Джубале...

— Так, Джилл?

— Думаю, що я ґрокнула, що так непокоїть Майка.

— Що ж, тоді скажи мені — бо я ні.

— Ми провели експеримент, де я хотіла зашкодити тобі, кинувши у тебе ту коробку. Але ми обидва його водні брати; тому Майка засмучує той факт, що я хоча б намагалася зашкодити тобі. Думаю, у цій ситуації є щось дуже немарсіанське. Це ставить перед Майком вибір. Розділена вірність.

Гаршоу хмикнув:

— Можливо, це має дослідити Комітет з немарсіанської діяльності?

— Джубале, я не жартую.

— Я теж: вже дуже скоро нам знадобиться такий комітет. Мені цікаво, як почувається корова місіс О'Лірі після того, як перекинула лампу[25]? Все правильно, Джилл. Присядь, і я розпочну експеримент.

Гаршоу віддав попільничку Майку:

— Відчуй, наскільки вона важка, синку, — і поглянь на ось ті гострі кути.

Сміт обережно її оглянув. Гаршоу продовжив:

— Я збираюся підкинути її вгору, просто до стелі; коли вона падатиме, дозволю їй вдарити мене по голові.

Майк витріщився на нього:

— Мій брате... Ти відділяєшся від тіла?

— Що? Ні, ні! Вона мене не вб'є, і я не хочу помирати. Проте поріже і вдарить, якщо ти її не зупиниш. Почали!

Гаршоу підкинув попільничку високо вгору, за дюйм до високої стелі, очима стежачи за нею так, як футболіст чекає, щоб віддати пас головою. Він зосередився на спостереженні — поки одна частина його мозку намагалася сіпнути головою в останній момент замість того, щоб отримати жахливу рану на голові (а він точно отримав би огидні рани), а інша (маленька) частинка його розуму цинічно підказувала, що він ніколи не уникне цього удару. Джубалу ця його друга частинка ніколи не подобалася, але уникнути її було неможливо.

Попільничка злетіла вгору і зупинилася там.

Гаршоу дивився на неї з відчуттям, ніби він застряг в одному кадрі рухомої картинки. Через якусь хвилю Джубал згадав, Що людині слід дихати, бо відчув, як це йому потрібно. Не відриваючи погляду від попільнички, він пробурчав:

— Анно, що ти бачиш?

Вона спокійно відповіла:

— Те, що попільничка у п'яти дюймах від стелі. І я не бачу нічого, що б притримувало її. — Потім вона додала менш Упевнено: — Джубале, думаю, що це саме те, що я бачу... Але якщо камери не покажуть те ж саме, я зніму свою мантію і порву ліцензію.

— Гм... Джилл?

— Вона висить. Просто висить.

Джубал зітхнув, пішов до свого крісла і важко сів, як і раніше, втупившись у бунтівну попільничку.

— Майку, — сказав він, — що пішло не так? Чому вона не зникла так само, як напередодні — коробка?

— Але ж, Джубале, — виправдовуючись, сказав Майк, — ти сказав — "зупинити її". Ти не сказав — "змусити її зникнути". Коли я змусив зникнути коробку, ти захотів, щоб вона знову була тут. Я щось зробив не так?

— О, ні: ти все зробив абсолютно правильно. Я все забуваю, що ти завжди розумієш все буквально.

Гаршоу згадав зовсім не літературні вирази, звичні в роки його молодості, і наполегливо нагадав собі ніколи — ніколи! — не використовувати жодного з них поряд із Майклом Валентином Смітом. Бо якщо він скаже цьому хлопцеві впасти замертво чи щезнути, то — зараз Гаршоу був у цьому цілковито впевнений — Майк відразу ж дослівно виконає його вказівку.

— Я радий, — розсудливо сказав Сміт. — Вибач, що не можу знову повернути коробку. Я двічі прошу вибачення, що змарнував так багато їжі. Але я не знав, як допомогти. Тоді була потреба. Або я так ґрокнув.

— Що? Яку їжу?

Джилл поспішно сказала:

— Він говорить про тих двох чоловіків, Джубале. Берквіста і того копа з ним, — якщо він був копом, — Джонсона.

— О, так. — Гаршоу думав над тим, що він, хоча б підсвідомо, досі має немарсіанські уявлення про їжу. — Майку, я не буду засмучуватися через марнування "їжі". Вони напевно були б жорсткі та несмачні. Сумніваюся, що ревізор пропустив би їх. Дійсно, — додав він, згадуючи Конвенцію Федерації про "людятину", — я впевнений, що їх би забракували як непридатних для їжі. Тож не переймайся. Крім того, як ти й сказав, у цьому тоді була потреба. Ти ґрокнув повноту і діяв правильно.

— Мені стало значно спокійніше, — відповів Майк з помітним полегшенням у голосі. — Лише Старійшини завжди можуть бути впевнені у правильності дій на точці перетину кривих... І я повинен багато вчитися, щоб вивчити це, і сильно рости, щоб зрости до того, щоб змогти приєднатися до Старійшин. Джубале, я можу її поворушити? Бо я втомився.

— Ти хочеш примусити її зникнути зараз? Вперед.

— Але зараз я не можу.

— Що? Чому ні?

— Твоя голова більше не під нею. Я не ґрокаю неправильності в її існуванні там, де вона зараз є.

— О, добре. То зруш її. — Гаршоу спостерігав за попільничкою, очікуючи, що вона знову зависне над його головою і це знову створить неправильність. Замість цього попільничка повільно, поступово опускалася — аж доки не опинилася майже над поверхнею столу. Потім вона трохи повисіла над порожньою поверхнею — і безшумно приземлилася.

— Дякую, Джубале, — сказав Сміт.

— Що? Дякую тобі, синку! — Джубал підняв попільничку і з цікавістю її оглянув. Вона була не холодна і не гаряча; У пальцях не виникало поколювання. Це була огидна, надмірно прикрашена, банальна і брудна попільничка, — все така ж, як і п'ятьма хвилинами раніше. — Так, дякую тобі. За найнеймовірніший досвід, який я отримав, відколи найняв дівчат підняти мене на горище. — Він підвів погляд: — Анно, ти ж навчалася у Рейні.

— Так.

— Ти раніше бачила левітацію?

Вона злегка завагалася:

— Я бачила те, що називають телекінезом з кубиками. Але я не математик, тому не можу стверджувати, що те, що я бачила, було телекінезом.

— Чорт забирай, ти б не підтвердила навіть, що у хмарний день зійшло сонце.

— Як би я могла? Хтось міг би забезпечити штучне світло з-над надхмарного атмосферного шару. Один з моїх однокласників, ймовірно, міг піднімати предмети масою приблизно з паперову скріпку — але він мусив перед тим випити хоча б три чарки.