Чужинець на чужій землі - Сторінка 33

Жарти про канібалів та місіонерів, мультфільми, казки, страшні історії, нескінченні дрібниці. Проте тут немає нічого спільного з інстинктом. Дурниці, синку: це не може бути інстинктом, тому що канібалізм — один з найпоширеніших людських звичаїв за всю історію, і він був присутній у кожній гілці людської раси. Твоїх предків, моїх предків, будь-кого іншого.

— Ваші предки — можливо. Не вплутуйте у це мене.

— Гм... Дюку, а ти не хочеш зізнатися в тім, що в твоїх жилах присутня й індіанська кров?

— Що? Так; десь восьма частина. В армії мене часто називали вождем. І що з того? Я не соромлюся цього: я цим пишаюся.

— Немає причин соромитися, — так само, як і пишатися, ось у чім справа. Але, якщо в обох нас у родинному дереві були присутні канібали, ти маєш усі шанси бути ближчим до них, аніж я, тому що...

— Тому що ви лисий стариган...

— Охолонь! Ти мав слухати; пам'ятаєш? Ритуальний канібалізм був дуже поширеним звичаєм серед аборигенних культур Америки; якщо не віриш мені, перевір. Окрім того, ми обидва, просто як жителі Північної Америки, з високою ймовірністю можемо мати стосунок до Конго — навіть якщо й не здогадуємося про це... Всі — навіть ти. Проте навіть якби ми й справді походили з північно-європейської сім'ї, мали сертифікат американського клубу "Кеннел" (а це — справжня дурниця, оскільки кількість випадків народження позашлюбних дітей значно більша, аніж це зазвичай визнають); якби так і справді було — то завдяки всьому цьому ми б точно знали, від яких саме канібалів ми походимо... Тому Що кожна гілка людської раси — без винятку — історично практикувала канібалізм. Дюку, це смішно — говорити про боротьбу з "інстинктом" тоді, як сотні мільйонів людських істот його практикували.

— Але... Добре, добре; я мав би подумати перед тим, як з вами сперечатися, Джубале; ви завжди можете поставити все догори дригом. Проте припускаю, що всі ми походимо від дикунів, які не знали нічого кращого (я не погоджуюся — я припускаю). Тож припустімо, що так і було. Що ж із того? Зараз ми всі — цивілізовані люди. Ну, принаймні я.

Джубал весело посміхнувся:

— Натякаєш, що я — ні? Синку, насправді попри умовний рефлекс, налаштований проти жування, наприклад, твоєї смаженої ніжки, попри набуті емоційні упередження і лише з суто практичних міркувань я вважаю, що наші заборони канібалізму — це прекрасна ідея... Саме тому, що ми не цивілізовані.

— Що?

— Це ж очевидно. Якби у нас не було родових заборон у цьому питанні — таких сильних, що ти й справді віриш, що це інстинкт — я міг би навести тут цілий список людей, до яких би не повернувся спиною. Принаймні з огляду на сучасні ціни на яловичину. Що скажеш?

Дюк незадоволено вишкірився:

— Можливо, у цьому щось є. Я не ризикнув би, наприклад, зі своєю колишньою мачухою. Вона до смерті ненавидить мене.

— Бачиш? А як щодо чудового сусіда на півдні, що зовсім не зважає на загорожі та худобу впродовж сезону полювання? Не хотів би я закладатися, що і ти, і я могли б опинитися у його холодильнику, якби у нас не було цих заборон. Але Майку я дійсно довіряю, тому що він — цивілізована людина.

— Що?

— Майк надзвичайно цивілізований, щоправда в марсіанському уявленні. Дюку, я не розумію марсіанської точки зору і, можливо, не зрозумію її ніколи. Але я достатньо багато говорив про це з Майком, щоб дізнатись, що марсіанська поведінка — це не просто про собаку, що їсть собаку... Чи марсіанина, який їсть марсіанина. Звичайно, вони їдять померлих — замість того щоб ховати їх, чи спалювати, чи віддавати хижакам. Але цей звичай — напрочуд давно сформований і глибоко релігійний. Марсіанина ніколи не схоплять і не з'їдять проти його волі. Насправді, як я з'ясував, ідея вбивства взагалі не є марсіанським концептом. Натомість марсіани помирають тоді, коли вирішують померти, обговоривши все та порадившись з друзями, після одержання згоди своїх предків-духів на те, щоб приєднатися до них. Вирішивши померти, він помирає — так само просто, як ти заплющуєш очі: без насилля, без затяжної хвороби, навіть без смертельної дози снодійного. Ось зараз він живий та здоровий, а вже через секунду — дух, що облишив мертве тіло. Потім — напевне, дещо пізніше (Майк завжди плутається у факторах часу) — його найближчі друзі з'їдають те, що більше ні на що не згодиться, щоб "ґрокнути" його, як сказав би Майк, і вшановують його благодіяння так, як ми розмазуємо гірчицю. Новий дух відвідує цю трапезу; це щось на кшталт бар-мицви[27] чи конфірмації[28], завдяки якій духи отримують статус Старійшини — тобто, наскільки я зрозумів, перетворюються на верховних державних діячів.

На Дюковому обличчі відбилася огида:

— Боже, що за забобонна маячня! Мій шлунок намагається вивернутись навиворіт.

— Хіба? А для Майка це — найурочистіша, до того ж радісна, релігійна церемонія.

Дюк гмикнув:

— Джубале, ви ж не вірите у всю цю маячню про привидів, правда? О, я знаю, що не вірите. Це просто канібалізм, вкупі із найгіршими забобонами.

— Що ж, зараз я б такого не сказав. Я визнаю, що, на мою думку, цих марсіанських Старійшин трохи важче сприйняти на віру, — але Майк говорить про них так само буквально, як ми — про минулу середу. І наостанок: Дюку, до якої церкви ти належиш?

Дюк відповів; Джубал кивнув і продовжив:

— Я так і думав; у Канзасі більшість належать до твоєї чи до іншої церкви, і вони до такої міри подібні між собою, що потрібно уважно оглянути вивіску, щоб побачити різницю. Скажи мені, як ти почувався, коли брав участь у символічному канібалізмі, який відіграє першочергову роль у ритуалах твоєї церкви?

Дюк витріщився на нього.

— Що, чорт забирай, ви маєте на увазі?

Джубал замислено примружився:

— Чи ти був узагалі прихожанином церкви? Чи тебе дитиною просто відправили у недільну школу?

— Що? Та я точно прихожанин. Вся моя родина. Я досі... Навіть якщо я рідко туди ходжу.

— Я подумав — неможливо, щоб ти цього не знав. Проте, очевидно, ти знаєш, про що я говорю, — особливо якщо зосередишся і подумаєш.

Несподівано Джубал підвівся.

— Але я не належу до твоєї церкви, — як і до Майкової, — тож не збираюся сперечатися про невловну різницю між однією формою ритуального канібалізму та другою. Дюку, в мене термінова робота; я більше не можу витрачати час, намагаючись вибити з тебе зайві упередження. Ти йдеш? Якщо так — то я думаю, що мені краще супроводжувати тебе, щоб переконатись у твоїй безпеці. Чи ти хочеш залишитися? Залишайся та поводь себе як слід. Я маю на увазі — їж за одним столом разом з усіма нами, канібалами.

Дюк гмикнув.

— Вважайте, що я залишаюся.

— Вирішуй сам. Тому що з цього моменту й надалі я вмиваю руки і знімаю з себе будь-яку відповідальність за твою безпеку. Ти бачив ті плівки і знаєш достатньо, щоб вдарити капелюхом об землю; ти зрозумів, що ця людина, марсіанин, який живе з нами, може бути непередбачуваним та небезпечним.

Дюк кивнув.

— Я зрозумів. Я не такий тупий, як ви думаєте, Джубале. Та я все одно не дозволю Майку вижити мене з цього місця.

І додав:

— Ви кажете, що він небезпечний... І я сам бачив, до якої міри, якщо злякається. Однак я не збираюся лякати його. А дещиця ризику мені завжди подобалась, хоча це й цілковита дурість.

— Гм... Чорт, я досі вважаю, що ти недооцінюєш його, Дюку. Поглянь сюди. Якщо ти справді відчуєш до нього приязнь, то краще, що ти можеш зробити, — це запропонувати йому склянку води. Розділи з ним воду. Зрозумів? Стань його водним братом.

— Гм... Я подумаю про це.

— Але, Дюку, якщо ти це зробиш — тоді не обманюй його. Якщо Майк прийме твою пропозицію водного братерства, він почне ставитись до тебе надзвичайно серйозно. Він цілковито довіриться тобі — не має значення, у чому саме. Тож не роби цього, якщо тільки справді не захочеш повірити йому та захищати його. Причому незалежно від того, як саме йтимуть справи. Або все, або нічого.

— Я зрозумів. Тому й сказав, що подумаю.

— Добре. Але не думай надто довго... Бо я бачу, що ситуація погіршиться, причому вже дуже скоро.

Розділ 14

Згідно з записами у щоденнику Лемюеля Гуллівера, викладеними у його "Мандрах до деяких віддалених країн світу", у віддалених землях Лапути жодна важлива особа не слухала і не говорила без допомоги прислужника, якого лапутською називали "клайменоле", чи, у грубому перекладі англійською, "ляскальником". Усі його обов'язки полягали у тому, щоб ляскати свого хазяїна по вустах та вухах висушеним міхуром кожного разу, коли, на думку прислужника, його господар повинен був щось сказати чи почути.

Без схвалення ляскальника неможливо було привернути увагу жодного високопоставленого лапутянина.

Земляни здебільшого вважають щоденник Гуллівера збіркою побрехеньок, вигаданих похмурим священиком. Може, воно й так, — але, без сумніву, за наших днів система "ляскальників" широко розповсюдилась по планеті Земля. І, схоже, вона так давно поширювалася, удосконалювалася та примножувалася, що навіть лапутяни не впізнали б тепер у ній нічого, окрім ідеї.

Раніше, у простіші часи, головний обов'язок будь-якого земного правителя полягав в особистому прийомі громадян, тож навіть найсмиренніший з них міг постати перед ним і без жодних посередників вимагати розгляду своєї справи. Залишки цього примітивного суверенітету зберігалися на Землі ще довго після того, як королів поменшало і влада їхня ослабла. Кожен англієць тривалий час мав право увійти до спальні своєї королеви — хоча про це було відомо небагатьом і ніхто ним не користувався. Успішні політичні керівники у деяких містах аж до XX століття зберігали суди відкритими, розчиняли навстіж двері своїх кабінетів і вислуховували кожного робітника чи волоцюгу, які до них приходили.

Сам закон так і не скасували: його зберегли у статтях I-й та ІХ-й "Поправок до Конституції Сполучених Штатів Америки", внаслідок чого він був умовним для більшості людей — навіть попри те, що основний документ майже витіснили фактичні норми Статей Світової Федерації.

Проте у той час, коли "Чемпіон", корабель Федерації, повернувся з Марса на Землю, "система ляскальників" розвивалася вже більше століття, тому стала надзвичайно заплутаною, адже включала значну кількість працівників, яких наймали лише задля виконання її ритуалів.