Чужинець на чужій землі - Сторінка 95

Воно часто милує око, інколи наганяє тугу, — і ніколи не є чимось особливим. Цінність мають лише окремі місця — та й то завдяки суб'єктивній точці зору споглядача. Я ґрокаю, що Майк дотримується у своїй родині нудистських традицій. Чи схвалюю я це? Чи маю плакати? Ні те, ні інше. Мені до цього немає жодного діла.

— Прокляття, Джубале, тобі легко сидіти тут та прикидатися олімпійцем — перед тобою не стояв такий вибір. Я ніколи не бачив тебе без штанів поряд з гостями.

— Так само, як і я тебе. "Інші часи, інші традиції". Проте я ґрокаю, що тобою не керувала б скромність. Ти страждав від нездорового страху осоромитися — відома фобія, з довгою псевдогрецькою назвою, якою я не буду тебе обтяжувати.

— Маячня! Я просто не був впевнений, що це ввічливо.

— Маячня, — говорите ви, сер; але вам вже було відомо, що це було б ввічливо... Проте ви боялися, що можете виглядати по-дурному, — чи, можливо, остерігалися потрапити у пастку набутих рефлексів ввічливості. Але, здається, я ґрокаю, що в Майка була причина започаткувати такий родинний звичай. У нього завжди для всього є причини — попри те що деякі з них видаються мені дивними.

— О так. У нього є причини. Джилл мені розповіла.

Бен стояв у фойє, спиною до вітальні, і тримав руки на резинці трусів, кажучи собі — не дуже рішуче — зняти їх, коли чиїсь руки міцно обійняли його ззаду за талію.

— Бене, любий! Як же чудово, що ти тут!

Він озирнувся, потім обійняв Джилл і ненаситно поцілував її. Він був дуже радий, що не роздягся повністю. Вона вже не була "Матір'ю Євою": зараз Джилл вбралась в одну з тих довгих широких мантій жриць. Тим не менше він з радістю усвідомив, що тримає в обіймах живу, теплу дівчину, яка ледь вигиналася; її священне вбрання було не більшою перепоною, ніж тонка нічна сорочка, в той час як кінетичні і тактильні відчуття підказали йому, що під ними справжня Джилл.

— Оце так! — сказала вона, перериваючи поцілунок. — Я сумувала за тобою, старий ти негіднику. Ти є Бог.

— Ти є Бог, — визнав він. — Джилл, ти прекрасніша, ніж будь-коли.

— Так, — погодилася вона. — Це для тебе. Та ти навіть не уявляєш, як же мене схвилювало те, що ми зустрілися поглядами на виставі.

— "Виставі"?

— Джилл хотіла сказати, — вставила Патриція, — на закінченні служби, де вона була Всесвітньою Матір'ю, Mater Deum Magna. Дітлахи, я мушу поспішати.

— Ніколи не поспішай, солоденька Патті.

— Я не знаю поспіху — тому не буду поспішати. Бене, мені потрібно вкласти Солоденьку булочку в ліжечко й спуститися, щоб провести заняття. Тож поцілуй мене на ніч. Будь ласка!

Бен зрозумів, що цілує на ніч жінку, яка все ще повністю обвита величезною змією, і вирішив, що міг би це зробити, — але краще, скажімо, в лицарських обладунках. Та він намагався не звертати уваги на Солоденьку булочку і пестив Патті так, як вона заслуговувала, щоб її пестили.

Джилл поцілувала її й сказала:

— Перекажи Майку залишатися там, доки я не прийду. Дякую.

— Він би залишився у будь-якому разі. Добраніч, дітки, — вона, не поспішаючи, пішла.

— Хіба вона не мила?

— Звісно. Попри те що спочатку збила мене з пантелику.

— Я ґрокаю. Але знаю, що це не через її татуювання — чи змій. Вона спантеличила мене; вона збиває з пантелику всіх, тому що Патті ніколи не вагається: вона просто автоматично завжди робить правильні речі. Вона дуже схожа на Майка. Пат досягла найбільшого успіху з усіх нас й повинна бути верховною жрицею. Проте не приймає цього тому, що через татуювання їй було б важко виконувати свої обов'язки. Щонайменше вони відволікали б увагу — а Пат не хоче їх зводити.

— Хіба можливо звести таку кількість татуювань? Хіба що зняти з неї шкіру. Це б її вбило.

— Зовсім ні, любий. Майк може звести їх повністю, не залишивши ані сліду — і навіть не зробивши їй боляче. Повір мені, любий, — він зумів би. Але він ґрокає, що вона вважає, що ці татуювання належать не їй: вона просто їхній хранитель. А він ґрокає її рішення. Присядьмо. Доун прийде з вечерею для нас трьох за хвилину; я мушу поїсти, поки я тут, — бо не матиму такої змоги аж до завтра. Поганенький розклад як на позаштатну управительку вічності... Не знаю, чи ми сьогодні ще побачимось: так сталося, що ти приїхав у дуже насичений день. Розкажи мені, що думаєш про те, що побачив? Доун казала, що ти бачив ще й зовнішню службу.

— Так.

— І?

— Майк, — повільно промовив Кекстон, — без сумніву, досягнув успіху. Гадаю, тепер він міг би навіть продавати черевики зміям.

— Впевнена, що він зміг би... Але ніколи не став би — тому що це було б неправильно, адже насправді вони їм не потрібні. Що сталося, Бене? Я ґрокаю, що тебе щось непокоїть.

— Ні, — відповів він. — Нічого такого, щоб я міг би висловити. О, я не дуже розбираюся в церквах... Але я зовсім не проти них — і точно не проти цієї. Гадаю, що я просто ще не ґрокнув.

— Я запитаю тебе знову, за тиждень чи два. Не варто поспішати.

— Через тиждень мене тут не буде.

— У тебе є кілька колонок у запасі.

І це було не питання.

— Три свіжих. Проте мені не слід залишатися тут так довго.

— Я думала, ти залишишся... Ну що ж, передзвониш потім, пізніше, розповіси мені свої враження — можливо, з приводу Церкви. Тоді, напевне, ти ґрокнеш залишитися тут на більш тривалий час.

— Не думаю.

— Чекай на повноту. Тобі відомо, що це не церква?

— Ну, Патті говорила щось таке.

— Скажімо так: це не релігія. Це є церква — у юридичному й моральному значеннях; але думаю, що наше Гніздо — радше монастир. Та ми не намагаємося привести людей до Господа; це суперечить мові, цього навіть не можна сказати марсіанською. Ми не намагаємося врятувати душі — тому що їх не можна втратити. Ми не намагаємося змусити людей вірити — тому що те, що ми пропонуємо, — не віра, а істина, яку ми можемо перевірити, і ми не спонукаємо їх у це вірити. Істина для практичних цілей, для тут і зараз, істина така ж важлива, як прасувальна дошка, і така ж корисна, як паляниця хліба... Така практична, щоб зробити війну, голод, насилля і ненависть непотрібними, як... Як одяг тут, у Гнізді.

Проте спершу вони повинні вивчити марсіанську. Це єдина перепона — знайти людей, достатньо відвертих для того, щоб повірити в те, що вони бачать, — а потім важко працювати. Це ж важка робота — вивчення мови; і цього можна навчити. Композитор не може написати симфонію англійською... І, наприклад, П'яту симфонію Бетховена не можна висловити англійською.

Вона посміхнулася.

— Але Майк ніколи не поспішає. День за днем він відсіює сотні людей... Знаходить кілька десятків... А з них дуже мало тих, хто вливається у Гніздо, тих, котрих він продовжує навчати. Й одного дня Майк зрозуміє, що хтось із нас цілковито готовий для того, щоб вийти назовні й створити інші гнізда; а потім це почне рости, мов сніжна куля. Проте в цьому немає поспіху. Жоден з нас — навіть з тих, хто у Гнізді, — не є справді готовим. Правда ж, люба?

Бен підняв очі, чомусь наляканий останніми словами Джилл, — а потім дуже здивувався, коли побачив жінку, яка нахилилася до нього зі спини, щоб запропонувати тарілку; жінку, в якій із запізненням впізнав ще одну верховну жрицю — Доун. Так, це вона. Його здивування не применшував той факт, що вона була одягнена так само, як і Патриція, — за винятком татуювань.

Проте Доун не здивувалася. Вона посміхнулася і сказала:

— Твоя вечеря, мій брате Бен. Ти є Бог.

— Гм... Ти є Бог. Дякую, — він знову здивувався, коли вона нахилилася й поцілувала його, а потім принесла тарілки для себе та Джилл, сіла поруч з іншого боку й почала їсти. Він подумав, що коли він і не Бог, то у Доун були всі риси, які асоціювалися з богинею; і йому радше було шкода, що вона не сіла навпроти, бо він не міг потайки розглядати її.

— Ні, — погодилася Доун, жуючи, — ми ще не готові, Джилл. Але очікування наповниться.

— Такі справи, Бене, — продовжила Джилл. — Наприклад, я зараз рідко їм. Але Майк їсть раз на двадцять чотири години... І не їстиме доти, доки не виникне потреба. Ти приїхав у дуже насичений день, тому що та група переходить на Восьме Коло. Потім, коли Майк закінчить церемонію, він їстиме як порося — і це підтримуватиме його сили так довго, як йому знадобиться. Окрім того, ми з Доун стомилися... Хіба ні, люба?

— Точно — стомилися. Та я — не надто сильно, Джилліан. Дозволь мені провести цю службу. А ти тим часом зможеш побути з Беном. Передай мені ту мантію.

— Ти збожеволіла, о здогадлива маленька голівонько, о моя любове, о Мамо Спанк[83]. Бене, вона працює вже майже так само довго, як і Майк. Ми обоє можемо працювати так довго, — але їмо лише тоді, коли голодні. І інколи нам потрібно спати. А з приводу мантій, Доун, — це було останнє зникнення мантій у Сьомому Храмі. Я маю на увазі, потрібно сказати Патті, що слід замовити ще партію чи дві.

— Вже замовила.

— Мені слід було б знати. Ось ця, здається, завузька, — Джилл посовалася в ній, що значно більше стурбувало Бена, ніж ідеальна й неприкрита шкіра Доун. — Доун, ми набираємо вагу?

— Думаю, що так, трохи. Це не має значення.

— Це допомагає, хочеш сказати. Ти була дуже худа. Бене, ти помітив, чи не так, що у нас з Доун однакова фігура? Зріст, об'єм грудей, талії, стегон, вага, — все... Я вже не кажу про колір. Ми були майже однакові, коли познайомилися... А потім, за допомогою Майка, зрівняли наші параметри — і втримуємо їх такими і досі. Навіть обличчя стали більш схожими між собою, — хоча ми цього й не планували. Так сталося тому, що ми робили те саме; думали про ті самі речі. Встань і дозволь Бенові оглянути на нас, люба.

Доун відставила свою тарілку вбік і підвелася, ставши так, щоб особливо сильно нагадати Бенові Джилл, — більше, ніж можна було б завдяки лише подібності їх фігур. Потім він зрозумів, що саме у цій позі Джилл була, коли вперше стояла оголеною, як Матір Єва.

Отримавши запрошення дивитися, він це й робив. Джилл з повним ротом пробурчала:

— Бачиш, Бене? Це я.

Доун їй посміхнулася:

— Гостра межа відмінностей, Джилліан.

— Пфф. Ти теж це так само контролюєш. Мені вже майже шкода, що наші обличчя ніколи не стануть однаковими. Бене, це дуже зручно для нас — бути такими схожими. Повинно бути дві верховні жриці; саме тому ми обидві можемо проводити служби з Майком.