Дерсу Узала - Сторінка 12

І. Мерзляковим пішли до гирла річки Білімбе. Море мало незвичайний вигляд: на два чи три кілометри од берега воно було брудно-жовте, і на всьому цьому просторі плавало багато бурелому. Здалеку видавалося, що то човни, вітрила, шаланди і т. д. Деякі дерева були ще із зеленим листям. Тільки-но змінився вітер, плавник знову погнало до берега. Море почало викидати назад усе зайве, все мертве і все, що було чуже його вільній і живій стихії.

Гирло річки Білімбе лежить біля гори Железняк (460 метрів), яка складається з кварцового порфіриту, прорізаного в різних місцях жилами глибинної зеленокам'яної породи, що дає під час руйнування вохристо-жовту жорству. Недалеко від гирла, з лівого боку річки, звисає невелика берегова тераса з основою із дрібнозернистого туфу, а з правого розкинулася заболочена низина. Раніше тут протікала річка Білімбе. Гирло її було на тому місці, де тепер річка Шакіра. З часом старе русло занесло піском, що викинув морський потік; тоді річка проклала собі вихід до моря біля гори Железняк.

У нижній течії річка Білімбе' під час маловоддя має завширшки двадцять п'ять метрів. Жовта брудна вода бігла сильною течією, і здавалося, наче і в морі ще тече Білімбе.

Продукти руйнування гори — дрібний пісок, випесений річкою, відкладається там, де течію прісної води послаблює морський прибій. Внаслідок цього біля гирла річки Білімбе утворилася смуга мілководдя — бар, яка, мов бар'єром, перетинає доступ до річки.

З 19 до 21 серпня ми простояли на місці. Стрільці по черзі ходили на полювання, і дуже вдало. Вони вбили козулю та двох кабанів, а Дерсу вбив оленя. З голінок і голінкових кісток ізюбра він вийняв кістковий жир, підігрів його трохи на вогні і вилив у баночку. Цим жиром змазують рушниці. Після кип'ятіння він лишається рідкий і не застигає на морозі.

Ввечері Дерсу почастував мене оленячим хвостом. Не знімаючи шкури, він настромив його на скіпочку і почав смажити над жаром. Хвіст оленя (по-китайському — лу-іба) — це мішечок, всередині якого проходить тонкий стрижень. Цей мішечок заповнено бурувато-білою масою, схожою за смаком чи то на мозок, чи на печінку. Китайці вважають оленячий хвіст гастрономічними ласощами.

Цілі дні я сидів у наметі, накреслював маршрути, робив . нотатки в щоденниках і писав листи. В перервах між цими заняттями ходив берегом моря і стежив за птахами.

Одного разу з боліт, зарослих очеретом, я вигнав очеретянку. Трохи відлетівши, вона зразу ж сіла в осоку, і потім хоч скільки я її шукав, знайти вже не міг. Тут же були й кулики середнього розміру, із загнутими вгору дзьобами, мабуть уліти; певно, вони вже почали перекочовувати на південь. Берегом моря, по піску, біля самісінької води, бігали граціозні кулички-побережники; вони теж готувалися до перельоту. В морі на воді сиділи качки-нурці, білі й сизі чайки. Біля гирла Білімбе в повітрі з блискавичною швидкістю гасали якісь темні довгокрилі пташечки, схожі на ластівок. Я насилу вбив одну. Виявилося, що то голкохвостий стриж. Коло берегових круч можна було побачити кам'яних дроздів з темно-бурим забарвленням та білими цяточками на спині. Цей колір теть зливався з барвами навколишнього середовища, і птахи спритно ховалися серед каміння.

У струмках, поміж кущами, в ямах з водою, що були поблизу річки, я побачив чирків-клоктунів 20.

Ці довірливі і спокійні качечки не боялись, коли ДО ІШХ підходила людина, і не летіли геть, а тільки трошки відпливали вбік, точнісінько так, як це роблять свійські качки.

Увечері ми з Дерсу довго розмовляли про полювання, про звірів,ь про лісові пожежі і т. д. У нього були цікаві і тонкі спостереження. Так, за його словами, років двадцять тому дві зими підряд тигри йшли із заходу на схід. Помітив це не тільки він, а й інші мисливці. Всі тигрові сліди йшли в тому напрямі. Дерсу вважав, що це був масовий перехід тигрів із Сунгарійського краю в Сіхоте-Алінь. Потім він пригадав, що в 1886 році тут була велика пошесть на звіра. Влітку гинули плямисті олені, потім стали гинути ізюбри, а взимку — кабани.

Раніше я кілька разів пробував розпитати Дерсу, за яких обставин він убив тигра, але гольд уперто мовчав або намагався перевести розмову на іншу тему, але сьогодні мені пощастило випитати в нього, як усе трапилося.

Було це на річці Фудзіні в травні. Дерсу йшов долиною серед дубового рідколісся. З ним був невеличкий собачка. Спочатку він весело біг попереду, а потім чогось занепокоївся.

Не бачачи нічого підозріливого, Дерсу подумав, що собака боїться ведмежого сліду, і сміливо пішов далі.

Але пес не вгамовувався і тулився до нього так, що заважав іти. Виявилося — поблизу був тигр. Побачивши людину, хижак сховався за дерево. Зовсім випадково сталося так, що Дерсу прямував саме до того дерева.

Чим ближче підходила людина, тим ретельніше ховався тигр; він геть скрутився в клубок. Не помітивши небезпеки, Дерсу штовхнув собаку ногою, але в цей час тигр, скочивши великим стрибком убік, почав бити себе хвостом і люто ревти.

— Чого ревеш? — закричав йому Дерсу.— Моя тебе чіпай нема. Чого сердишся?

Тоді тигр відстрибнув ще на кілька кроків і зупинився, не перестаючи ревти. Гольд знову закричав йому, щоб ішов геть. Тигр зробив ще кілька стрибків і знову заревів.

Бачачи, що страшний звір не хоче відійти, Дерсу крикнув:

— Ну, гаразд! Тобі йти не хочу — моя стріляй, тоді винен не буду.

Він звів рушницю і почав цілитись, але в цей час тигр перестав ревти й повільно пішов на косогір у кущі. Треба було втриматися від пострілу, та Дерсу не зробив цього. В ту хвилину, коли тигр був наверху косогору, Дерсу спустив курок. Тигр кинувся у зарості. А Дерсу пішов далі. Днів через чотири гольд повертався тією ж дорогою. Проходячи повз косогір, він побачив на дереві трьох ворон, з яких одна чистила дзьоб об гілку.

"Невже я вбив тигра?!" — промайнуло йому в голові.

Перейшовши на другий бік косогору, він одразу ж натрапив на мертвого звіра. Весь бік у нього був у черв'яках. Дерсу дуже злякався. Адже тигр уже пішов собі, навіщо ж було стріляти. Дерсу втік. Відтоді думка, що він даремно вбив тигра, завжди непокоїла його. Вона переслідувала його скрізь. Йому здавалося, що рано чи пізно, а він поплатиться за це, навіть після смерті він має відповісти.

— Моя дуже тепер боїться,— закінчив Дерсу свою розповідь.— Раніше моя завжди один ходи, нічого бійся нема, а тепер чого-чого подивись — думай, слід подивись — думай, один тайга спи — думай...

Він замовк, зосереджено дивлячись на вогонь. Я відчув утому і пішов спати.

Днів через два вода в річці почала спадати і можна було спробувати переправитися на другий берег. Бурелом хоч і плив ще, але в море вже не попадав — застрявав на барі.

Наказ вирушати назавтра порадував моїх супутників. Усі почали метушитися, розбирати майно і складати його по місцях. Після бурі атмосфера урівноважилась, і в усій природі запанував спокій. Особливо тихими були вечори. Ночі стали прохолодними.

На другий день, коли я прокинувся, сонце було вже високо. Мої супутники напилися чаю і чекали тільки на мене. Я швидко зібрав свою постіль, взяв у кишеню шматок хліба і, поки солдати в'ючили мулів, пішов разом з Дерсу, Чжан Бао та О. І. Мерзляковим до річки Білімбе.

Собаки в ту ж мить перепливли на другий берег, але, побачивши, що ми не переходимо, повернули назад. Треба було поціукати броду. З того і з другого боку тягдись обмілини. Одна з них була вище по течії, а друга — нижче. Очевидно, брід ішов навскіс. Вода в річці була ще досить висока і текла швидко. Припустімо, що коні і люди могли б перепливти, але як перетягнути вантажі? Лишався тільки один спосіб — зробити пліт і переправитися на ньому. Ця робота забрала у нас майже весь день. Годині о сьомій вечора ми закінчили переправу, дуже втомившись і промокнувши. Мули, налякані в час поводі, спочатку не хотіли йти у воду. Дяков переплив з одним, і тоді решта без усяких вагань пішли позаду. На другому березі височіла велика тераса. Тут ми й зупинились.

Коли на заході погасли останні відблиски вечірньої зорі і все навколо потонуло в нічній пітьмі, ми спостерігали дуже цікаве явище в галузі електрометеорології: свічення моря і водночас виключну яскравість Чумацького Шляху. Море було тихе. Ніде жодного сплеску. І вся широченна поверхня води якось тьмяно світилась. Інколи раптом разом спалахувало все море, наче блискавка пробігала по всьому океану. Спалахи ці зникали в одному місці, з'являлися в іншому і згасали десь на обрії. На небі було так багато зірок, що воно здавалось одною суцільною туманністю. З усієї цієї маси особливо виразно виділявся Чумацький Шлях. Чи тут мала значення прозорість повітря, чи справді існував якийсь зв'язок між цими двома явищами,— боюся сказати. Ми довго не лягали спати і милувались то небом, то морем. Уранці вартові сказали мені, що море світилося цілу ніч і перестало тільки перед світанком.

Розділ сьомий

ЕКСКУРСІЯ НА СЯО-КЕМУ

Малі річки, що течуть у море.— Кістки оленів.— Комета.— Що таке сонце? — Річка Конор.— Старовіри.— Негода.— Річка Сакхома.— Непорозуміння з умовними знаками.— Річка Угрюма.— Смаоїсення м'яса в землі.— Гори у верхів'ї річки Горілої.— Зорі.— Забобони дикуна і освіченої людини.— Червоні вовки.— Повернення.

Двадцять четвертого серпня ми попрощалися з річкою Білімбе і пішли вздовж берега моря. Продовженням берегового хребта, що відокремлює річки Фату й Бейцу (притоки Саихобе) від моря, буде гора Вузлова. Далі, па північ за нею, в море впадають малі річки Кольгатео (но-удегей-ському Куалігаса), Хаома (Хома), Сюрігчі (Сюліксі), Гіці-роза, Вестигні, Ойоиктого (по-китайському Куандал і по-удегейському Нуанда), Ада, Чуркан (по-китайському Чаан-уоза і по-удегейському Анкуга) і Конор. На цій відстані в. оголеннях па березі моря трапляються слюдисті сланці, вапнякові і глинисті пісковики, забарвлені окисом заліза, далі вапняки, сланцева глина, мелафі-ри, базальти й андезити. Гора Железняк падає до моря крутими скелями, біля підніжжя яких іде вузька смуга прибою, яка місцями зовсім зникає. Коли море хвилюється, йти тут зовсім не можна. Біля річки Кольгатео є скеля, дивно схожа на голову людини. Удегейці називають її Надані, тобто "Кам'яна людина".