Дерсу Узала - Сторінка 14

Очі е — подивись нема. Такі люди в сопках живы не можу — швидко пропади.

Його дивувало не те, що Аринін і Сабітов помилилися. Це не біда! Але як вони, йдучи стежкою і бачачи, що на ній нема слідів, усе-таки йдуть уперед. Мало того, вони скинули застругану паличку. Він побачив, що сигнал збито не копитом мула, а ногою людини.

Однак розмовами діла не виправиш. Я взяв свою рушницю і двічі вистрілив у повітря. Через хвилину у відповідь десь далеко почувся постріл. Тоді я вистрілив що два рази. Після того ми розклали багаття і стали чекати. Через півгодини стрільці повернулися. Вони виправдувались тим, що Дерсу поставив такі маленькі сигнали, яких нелегко й помітити. Гольд не заперечував і не сварився. Він зрозумів: те, що ясно для нього, зовсім не ясно для інших.

Напившись чаю, ми знову рушили вперед. Відходячи, я велів Ариніну й Сабітову уважно дивитися під ноги, щоб не повторити помилки. Години через дві ми досягли того місця, де в Сакхому з правого боку впадає річка Угрюма.

Тут стежки знову розійшлися. Перша вела на перевал до річки Ілімо (притока Такеми), а другою нам треба було йти, щоб потрапити до початку річки Горілої. Дерсу зняв торбину і почав носити бурелом.

— Рано робити бівуак,— сказав я йому.— Ходімо далі.

— Моя дрова носи нема. Моя дорога закривай,— відповів він серйозно.

Тоді я зрозумів його. Стрільці закинули йому, що сигнали, які він залишає, непомітні. Тепер він вирішив зробити таку перепону, щоб вони уперлися в неї і зупинились. Мене це дуже розсмішило. Дерсу наносив на стежку багато бурелому, нарубав кущів, підрубав і зігнув сусідні дерева — словом, спорудив цілу барикаду. Завал цей вплинув. Натрапивши на нього, Сабітов і Аринін роздивились і пішли як слід.

Річка Угрюма біжить у широтному напрямі. Вузька долина її вкрита густим хвойно-мішапим лісом. Сліди руїнницької дії води помітно на кожному кроці. Дерева, що лежать на землі, занесені галькою і піском, становлять загати, поки яка-небудь нова велика повідь не перенесе їх в інше місце.

Дорогою ми кілька разів бачили козуль. Я стріляв і вбив одну. Смерком ми дійшли до верхів'я річки і стали бівуаком.

Увечері Дерсу особливим способом смажив козулятину. Він викопав яму, розміром 40 сантиметрів у кубі, і в ній розклав великий вогонь. Коли стінки ями досить прогрілися, жар з ями було вийнято. Потім гольд узяв шматок м'яса, загорнув його в листя підбілу і опустив у яму. Зверху накрив яму плоским каменем, на якому знову розклав великий вогонь на півтори години. Приготовлене у такий спосіб м'ясо було на диво смачне. У жодному першокласному ресторані. не зуміли б так його засмажити: зверху козулятина вкрилася червонувато-бурою плівкою, але всередині була соковита. Відтоді при кожній пагоді ми смажили м'ясо саме так.

Звідси на другий день стрільці Аринін і Сабітов з мулом повернули назад, а ми з Дерсу продовжували подорож далі.

У верхів'ї річка Угрюма поділяється на дві річки, які розходяться під кутом градусів тридцять. Ми пішли ліворуч і стали сходити на хребет, який тут описує велику дугу, охоплюючи з усіх боків початок річки Горілої (річка Угрюма огинає його із заходу). В цих горах беруть початок і інші річки. На захід тече річка Сяо-Кунчі (притока Та-кеми), на південь — одна з приток річки Білімбе, на південний схід — Конор. Якщо стояти обличчям проти течії Горілої, а спиною до моря, то вершини, що складають згаданий гірський хребет, будуть розташовані справа наліво в такому порядку: гора Голіаф (960), Туманна (970), Шпіц (940), ПІанц (1000), Дромадер (1060), Облачна (980) і Алмазна (900 метрів). Остання складається з великозернистого кварцового порфіру. Тут у жилах часто знаходили друзи гірського кришталю. Ця обставина, певно, й стала приводом для того, щоб гору назвали Алмазною.

На всіх навколишніх сопках немає, лісу — тут були пожежі, і він вигорів. Дощі геть змили землю і оголили старі осипи, серед яких де-не-де збереглися поодинокі скелі з дуже химерними обрисами. Одні з них схожі на людей, другі •— на колони, треті — па ковадла і т. д.

Ми з Дерсу пройшли вздовж по хребту. Зверху було видно далеко навкруги. На півдні в глибокому розпадку блискучою гадючкою звивалась якась річка; на заході в синяву туману підносилось високе пасмо Сіхоте-Аліню; на північ теж ішли гірські хребти; на схід вони йшли виступами, а далі за ними лежало темно-синє море.

Картина була велична і сувора.

Коли почало смеркати, ми трохи зійшли з гребеня хребта у напрямі річки Горілої. Після недавніх дощів струм-' ки були повні води. Дуже скоро ми знайшли зручне місце і розташувалися бівуаком високо над рівнем моря.

Зранку день був хмарний, але надвечір небо очистилось. Золотисто-рожеві промені призахідного сонця деякий час линули по схилах гір, сягаючи вище й вище. Потім вони залишили скелі і стали гратися з хмарами на небі. Нарешті зникло і це явище: вечірня заграва почала повільно завмирати. Дромадер, ПІанц і Алмазна гори чітко вирізнялися на світлому тлі неба і здавалися тепер ще сумнішими й вищими. В міру того, як зникало світло сонця на небі, по землі розливалось інше, блідо-голубе світло місяця. Тіні стали різкіші й темніші. Навколо впала велика роса. Ніч мала бути холодна, тож ми постаралися назбирати якнайбільше дров — їх тут не бракувало.

Лежачи біля багаття, я милувався зорями. Дерсу сидів проти мене, прислухаючись до нічних звуків. Він розумів ці звуки, розумів, що бурмоче струмок і цро що шепочеться вітер із сухою травою.

З одного боку його освітлювало червоне світло багаття, з другого — бліді промені місяця, і здавалося, що поруч, притиснувшись один до одного, сиділо два чоловіки — червоний і голубий.

Ми розмовляли. Говорили про небо, про місяць, про зорі. Мені цікаво було довідатись, як пояснює всі небесні явища людина, що провела все життя серед природи і мала розум, не заповнений книжними аксіомами.

Виявилося, Дерсу ніколи не замислювався над тим, що таке небо, зорі. Пояснював він усе на диво просто. Зірка — зірка і є; місяць — кожен його бачив, отже і змальовувати нічого; небо — синіше вдень, темніше вночі і похмуре в сльоту. Дерсу здивувався, що я розпитую його про речі, добре відомі кожній дитині.

— Кругом люди розумій. Хіба тобі, капітане, подивись нема? — в свою чергу питав він мене.

Я так захопився спостереженням зоряного неба, що зовсім забув, де я. Раптом голос Дерсу вивів мене з стану задумливості.

— Подивись, капітане,— сказав він,— це маленька уїкта (зоря).

Я довго не міг второпати, на яке світило він показує, та нарешті, коли він пояснив, збагнув, що Дерсу мав на думці Полярну зорю.

— Це найголовніший люди,— вів далі гольд.— Його завжди одне місце стоїть, а кругом нього всі уїкта ходять.

В цей час яскрава падаюча зірка черкнула по небу.

— Що це таке, Дерсу? Як ти гадаєш? — спитав я.

— Одна уїкта впала.

Я думав, що він зв'яже це явище з народженням чи смертю людини, надасть йому релігійного забарвлення. Нічого схожого. Явище звичайне: упала одна зірка.

— Китайські люди кажуть,— додав він,— там, де впала зірка, треба шукати женьшень.

Для освіченаї людини це явище складне: осколок астероїда, що випадково ввійшов у сферу земного притягання, нагрівся від тертя об повітря, горить завдяки кисню повітря, метеорне залізо, космічний пил... Падіння їх на землю протягом багатьох віків мало впливати на об'єм, вагу і щільність землі, а всяка найменша зміна в цьому напрямі спричиняє зміну в її русі і позначається на русі інших планет і т. д.

Я отямився від своїх думок. Багаття погасало. Дерсу сидів, схиливши голову на груди, і думав. Я підкинув дров у вогонь і почав лаштуватися на ніч.

Вранці ми прокинулися від холоду. Роса, що впала звечора на землю, замерзла і перетворилася на іній. Зігрівшись чаєм, ми наділи свої торбинки і почали сходити до річки Горілої. Її долина ширша, ніж долина річки Сакхо-ми, і має чітко виявлений характер розмиву. Друга її характерна риса — це те, що тут немає лісів, їх здебільшого знищили пожежі. Всі схили гір, повернені до річки Горілої, геть вкриті осипами, на яких ростуть трава та кущі, і завалені буреломом. Річка ця — з порогами. Довжина її долини в чотирнадцять кілометрів, ширина біля гирла чотири — шість і глибина не більше 0,6—0,9 метра.

Чим нижче ми спускалися, тим багатоводніший ставав струмок. З обох боків у нього впадали такі ж струмки, і незабаром наш струмок став досить великою гірською річкою. Вода з .шумом бігла по камінню, але цей шум такий одноманітний, що забуваєш про нього, і здається, наче в долині зовсім тихо.

Пробиратися крізь зарості горілого лісу завжди важко. Голі, без кори, стовбури дерев з гострими сучками безладно лежать на землі. В густій траві їх не видно, тому часто спотикаєшся і падаєш. Після дня дороги по такому горілому бурелому ноги у коней завжди поранені, у людей одежа подерта, а обличчя і руки подряпані до крові. Знаючи з досвіду, що згарища краще обійти, навіть витративши на це більше часу, ми зійшли в струмок і пішли по гальці.

Раптом за поворотом річки я побачив якусь тварину, схожу на собаку, тільки більшу. Широка голова, невеликі кудлаті стоячі вуха, притуплена морда, суха будова і довгий пушистий хвіст свідчили, що це червоний вовк, або шакалоподібний дикий собака. Колір вовка справді був червоний, темний на спині і світлий на животі. Тварина хлебтала воду. Коли ми вийшли на гальку, вона перестала пити і великими стрибками подалася до лісу. Слідом за нею із прибережних кущів вибігло ще два вовки, з яких один був такої ж масті, як і перший, а другий темніший. Ще кілька вовків майнуло повз нас у кущах. Я стріляв і поранив одного. У цей час надійшов Дерсу. Довідавшись в чому справа, він пішов у зарості й почав щось шукати. Хвилини за дві, почувши його оклик, я попрямував у ту сторону. Гольд стояв біля здоровенного кедра і махав мені рукою. Підійшовши до нього, я побачив на землі велику пляму крові і де-не-де жмутки оленячої шерсті. Дерсу розказав, що червоні вовки завжди гасають по тайзі зграями і полюють на кіз гуртом, причому одні виконують роль загонщиків, а інші влаштовують засідку. Нападаючи на тварину, вони роздирають її на шматки, лишаючи на місці, як і цього разу, тільки плями крові і жмутки шерсті.