Дерсу Узала - Сторінка 16

Тут багато скель, що від дії води набрали химерних обрисів. Деякі з них схожі на ворота, інші — на допотопних тварин з маленькими головами, на фігурні стовпи і т. д. Вони тягнуться два чи три кілометри. Потім долина знову ширшає. Під час дощів тут завжди скупчується багато води. Тоді річка виходить з берегів і затоплює весь ліс.

У долині Такеми ростуть могутні незаймані ліси — їх ще ні разу не торкалася рука людини. Здавалося, природа нарочито вибрала ці місця, щоб показати, якою може бути продуктивна сила землі.

Кедр, тополя, клен, вільха, черемха Максимовича, шипшина, горобина бузинолиста, амурський барбарис і чортове дерево, обплутані виноградом, актинідіями і лимонником, створюють тут такі непрохідні хащі, що пробратися через них можна тільки з ножем у руці, докладаючи великих зусиль і ризикуючи лишити свою одежу в кущах.

Ми йшли досить гамірно. Дерсу щось розповідав,

Чжан Бао і Чан Лін сміялися. Раптом Лісовик зупинився, підібгав хвоста, зігнувся і, прищуливши вуха, злякано почав озиратися навкруги. Пропустивши повз себе людей, він тихенько поплентав ззаду. Причина його страху незабаром з'ясувалася. Попереду на мулистому грунті було видно відбитки тигрових лап. Звір щойно бродив тут, але почув наші голоси і заховався в заростях. В цей час моя Альпа, що розумілася лише на пернатій дичині, відстала трохи і потім кинулась наздоганяти нас. Почувши, що ззаду хтось біжить, Лісовик завищав, рвонув уперед і так ударив під ноги Дер-су, що повалив його на землю. Ми теж спочатку злякались і приготувалися до оборони. Дерсу підвівся і сказав, звертаючись до Лісовика:

— Ні, тобі разом з людьми ходи не можу. Моя тобі товариш нема. З таким собакою разом ходи — скоро пропади.

На кінець своєї фрази він плюнув у сторону собаки. І справді, з таким собакою дуже небезпечно ходити на полювання. Він може приманити звіра і в той час, коли мисливець цілитиме з рушниці, збити його з ніг.

Годині о четвертій чи п'ятій після полудня ми стали бівуаком. Торби наші були важкі, тому всі дуже потомилися. Навколо було багато трави і сухостою для дров. Щоб не запалити лісу, ми розмістилися на гальці біля річки.

Надходила осінь. Смеркало вже раніше, ночі стали довші, почала випадати велика роса. Це природа оплакувала весну, коли все було молоде і тішилося життям.

Увечері я пішов трохи походити по галечниковій обмілині. Дійшовши до її кінця, сів на пень, якого прибила вода, і задивився на річку.

Ніч була ясна. Один берег річки був освітлений, другий — у затінку. При місячному світлі листя дерев здавалося посрібленим, стовбури білясто-голубими, а тіні чорними. Кущі шелюги низько схилилися над водою, наче вони хотіли щось сховати біля своїх берегів. Навколо було тихо, безгучно, тільки річка ледь шуміла па перекатах.

Раптом до мого вуха долинуло шарудіння. Воно йшло з кущів. Я пригадав зустріч з тигром і трохи злякався, хоча з досвіду знав, що шарудіння ще не означає небезпеку. Часто-густо причиною його є яка-небудь дрібна тварина, як-от миша чи жаба. Я опанував себе і лишився на місці. За хвилину шарудіння повторилося, потім затріщали гілки і на обмілину вийшов олень. Він підійшов до річки, жадібно шив воду. Я не міг ворухнутись і хвилини дві милувався чудовою твариною. В цей час наші собаки зачули звіра і загавкали. Ізюбр стрепенувся, риссю вибіг із річки, поклавши роги на спину, стрибнув на берег і зник у лісі. Я встав з пня і повернувся на бівуак.

Увечері ми ще довго сиділи біля вогню і розмовляли про полювання.

На другий день всі повставали рано; перші вранішні промені засталд нас уже в дорозі.

Тепер річка повернула на захід. В цих місцях її ширина становить 60—80 метрів, а глибина — 1,5—2 метри. Річка Такема в прибережному районі вважається найбурхливі-шою. І справді, середня швидкість її течії з 4 вимірів — 10 кілометрів на годину.

В долині Такеми добрі ліси, тому збереглись і звірі. Тут можна побачити всіх представників чотириногих, починаючи з білки і кінчаючи тигром. Зокрема багато ізюбрів. Скрізь по дорозі нам траплялися китайські мисливські курені і соболині пастки.

Ми. йшли весь час лівим берегом звіриною стежкою. Таких стежок тут чимало. Вони ледь протоптані і часто губляться в кущах. Чотириногі ідуть ними вільно, а людині просуватися важко. Треба бути дуже спритним, щоб з вантажем за плечима стрибати з каменя на камінь і видиратися по крутому — понад 40 градусів — схилу.

Ми йшли і йшли вперед, а здалеку щораз виразніше долинав якийсь шум". Чан Лін сказав нам, що це пороги. На річці Такемі їх шість. Найбільший — біля річки Та-кунчі, а менші — поблизу річищ Охотхе і Чандінгоузу. Тут ми мали переправитися на другий берег Такеми.

Перейти вбрід глибоку і швидку річку не так просто. Якщо вода низька, то це легко, але якщо вода сягає пояса, то переходити її треба дуже обережно.

Я вже казав, що відмінною рисою тутешніх річок є низька температура води, тому переходити вбрід треба одягнутим. Голе тіло мерзне, особливо голінки, крім того, треба йти по прямій лінії і зовсім не проти води, а навскоси, по течії. Ні в якому разі не слід повертатися до течії обличчям або спиною, бо вода зіб'є з ніг. Щоб вода не знесла з наміченої дороги, треба міцно триматися на ногах, а це можна зробити тільки при умові, що ноги будуть взуті. Для більшої стійкості люди надівають на себе торби і навіть накладають у них каміння. Разом з тим торби становлять і небезпеку. Якщо людина впаде у воду, вантаж не дасть змоги підвестися, про плавання тоді годі й думати.

Вирішено було йти всім зразу: коли хто знесилиться — його підтримають інші. Попереду пішов Чан Лін, за ним Чжан Бао, мене поставили посередині, а Дерсу замикав похід. Собаки попливли поряд, але течія віднесла їх убік. Коли ми входили у воду, вони вже обтрушувались на тому березі.

З перших же кроків я відчув, що коли б не торба за плечима й міцна палиця в руках, я не подужав би течії. Вода мчала швидко, в голові мені запаморочилось, я похитнувся і мало не впав, але міцною рукою мене підтримав Чжан Бао. В цю мить я палицею збив у себе з голови кашкета; про нього ніколи було думати. Через хвилину я отямився і пішов далі. Незабаром я помітив, іцо йти стало легше. Ще кілька кроків, і ми вийшли на мілководдя. Із зітхання, яке вирвалось у моїх супутників, я зрозумів, що нам справді загрожувала серйозна небезпека.

Вийшовши на берег, я почав швидко одягатись, але Чан Лін сказав, що сьогодні далі ми не підемо, а заночуємо тут.

На березі були сліди багаття. Попіл, вугілля та обгорілі головешки — ось усе, що я помітив, але Дерсу побачив більше. Насамперед він зауважив, що вогонь горів на тому самому місці багато разів. Виходить, тут був постійний брід через річку. Потім Дерсу сказав, що останній раз, три дні тому, біля вогню ночувала людина. .Це був старий китаєць, він цілу ніч не спав, а ранком не наважився переходити річку і повернув назад. Те, що тут ночувала одна людина, можна було визначити по сліду на піску; що вона не спала, видно було з того, що вона не лаштувала постелі біля вогшо; що це був мисливець, Дерсу зрозумів, побачивши дерев'яну паличку із зазубринками, яку завжди використовують для пасток на дрібних чотириногих; що це був китаєць, він дізнався з покинутих улів та із способу влаштовувати бівуак. Все це було зрозуміло. Але як Дерсу дізнався, що ця людина була стара? Не знаходячи розгадки, я попросив, аби він пояснив.

— Як тобі стільки років в сопках ходи, розумій нема? — в свою чергу спитав мене Дерсу.

І віп підняв із землі ули. Вони були старі, багато разів лагоджені, діряві. Для мене було ясно тільки те, що вони вже непридатні, тому китаєць покинув їх і пішов назад.

— Невже розумій нема? — дивувався Дерсу.— Молода людина спочатку протопче носок, а стара неодмінно протопче п'ятку.

Як це просто! Справді, досить тільки, придивитись, як ходить молода людина і стара, щоб побачити: молодий ходить легко, майже на носках, а старий ставить ногу на всю ступню і більше натискує на п'яту. Поки ми з Дерсу оглядали залишений бівуак, Чжан Бао і Чан Лін розклали вогонь і поставили намет.

Трохи обсушившись, я пішов униз по річці, сподіваючись найти кашкета. Течією могло прибити його де-небудь біля берега. Так я проходив до сутінків, але кашкета не знайшов, тож довелося зав'язати голову хустиною. В цьому своєрідному уборі я й мандрував далі.

Коли я повертався, на землю вже спала ніч. Сходив місяць, і за сопками, по той бік річки, стало видніше. На гребені гори ліс вирізнявся так чітко, що можна було розгледіти кожне дерево. При цьому освітленні тіні в лісі здавалися глибокими ямами, а вогонь — червонішим, ніж вігі є насправді. Десь осторонь заревів ізюбр, але мляво, і, не дотягнувши до кінця, обірвав останні ноти. Відповіді йому не було. Над річкою з'явився туман. Він стелився над водою і набирав дивних обрисів. Мені не хотілося йти на бівуак. Я сів на березі і довго стежив, як місячні промені гралися з нічними тінями. Чжан Бао і Дерсу, стурбовані моєю відсутністю, почали голосно гукати мене. Хвилин через п'ятнадцять я був разом з ними.

Розділ дев'ятий ЛІ ЦУНБІН

Видра.— Остень удегейців.— Долина Такунчі.— Лісові птахи.— Самотня фанза.— Старий китаєць.— Маленька послуга.— Історія одного 'життя.— Тяжкі спогади.— Сповідь.— Душевний переворот.— Рішення і прощання.— Амулет.

На світанку ми знялися з бівуаку і пішли правим берегом Такеми. Річка знов завернула на північ. Між її притоками Хумо, Сяо-Кунчі і Такунчі від гір у долину висуваються відроги, які ближче до річки переходять у високі річкові тераси з масивною основою, що складається з кварцового порфіру і вітрофірового ліпариту. У тих місцях, де відроги перетинають річку, утворилися пороги; останній поріг — це справжній водоспад. Грізно ревучи, вода мчить у вузький прохід і з піною б'ється об каміння. Біля самісінького порога виникла глибока вимоїна. Тут вода тече тихо і при сонячному освітленні має смарагдовий колір. Я б довго милувався порогом, коли б мою увагу не було відвернуто в інший бік.

Недалеко від нас на спокійній воді раптом з'явився якийсь предмет. Це була видра, яку селяни в Росії звуть "порешнею". Вона має довге тіло (1 метр 20 см), довгий хвіст (40 см) і короткі ноги, круглу голову з виразними чорними очима, темно-буру лискучу шерсть на спині та з боків і сріблясто-сіру на нижньому боці шиї і на животі.