Дерсу Узала - Сторінка 17

Коли тварина рухається по суші, передні і задні лапи її майже сходяться, і все тіло вигинається дугою вверх.

В Уссурійському краї видра поширена рівномірно і скрізь. Улюблене місце її — це річки, де багато риби, і, зокрема, такі місця, які не замерзають і де біля берегів є під льодом порожнечі. Помічено, що для відправлення природної потреби видра виходить із води завжди на те саме місце, навіть якщо їй доводиться пропливати чималу відстань. Тут у піску мисливці звичайно ставлять пастки. Знищивши рибу в якомусь одному районі, видра берегом перебирається вгору або вниз по річці. У неї чудово розвинене чуття орієнтування. В тих місцях, де річка робить петлю, видра перетинає півострів у найвужчо-му місці. Інколи видра перекочовує з однієї річки в іншу; тубільці вбивали їх у горах, далеко від річки. Ляклива, хитра, обережна, ця тварина любить робити свої' мисливські екскурсії місячної ночі і рідко показується вдень.

Видра, яку я спостерігав, тримала в зубах рибу і пливла до протилежного берега. За хвилину вона вилізла на мокрий камінь. Її мокре тіло блищало проти сонця. Зненацька вона оглянулась, побачила мене, кинула рибу і швидко пірнула у воду. Я умовив своїх супутників заховатися в кущах, сподіваючись, що тварина появиться знову, але видра не появлялась. Я вже хотів підвестися, коли раптом якась тінь майнула в повітрі і щось велике та громіздке опустилося на камінь. То був білохвостий орлан. Вхопивши рибу, він знову легко знявся в повітря. В цей час на воді з'явилась видра, але вже значно далі по річці. Вона, мабуть, виринула, щоб пабрати в легені повітря, і потім зникла зовсім.

Кілометри через три ми досягли гирла річки Такунчі і тут стали бівуаком. Чжан Бао і Дерсу взялися рубати дрова, а Чан Лін пішов ловити остенем рибу.

Похідний остень удегейців — це маленький гарпун з ременем. Носять його біля пояса і, коли треба, надівають на ратище. Звичайно рибу б'ють з берега, тихо підкравшись до неї. Після удару наконечник зіскакує з ратища, і риба тягне його за собою, але через те, що він прив'язаний до ременя, то й риба опиняється на прив'язі.

Чан Лін вправно володів остенем і вбив шість великих пестрюг, з яких вийшла чудова вечеря.

На другий день, 8 березня, ми розпрощалися з Таке-мою і пішли вгору по річці Такунчі. Ця річка завдовжки пойад сорок кілометрів тече по кривій з північного заходу на схід. Біля гирла її ширина сягає до 6 метрів, а глибина по руслу — від 1 до 1,2 метра. Вода в ній каламутна, з синім опаловим відтінком.

Такунчі —■ типова долина розмиву; біля гирла вона вузька, а чимдалі вгору стає ширша. Немовби поодинокі гостроверхі сопки із згладженими контурами і пологими схилами вказують на постійні денудаційні процеси.

Геологія Такунчі така: біля гирла річка підмиває високу терасу, основа якої' складається з красивих глинястих сланців з тонкими прошарками сірих пісковиків. Трохи вище, з правого боку, видно оголення дуже давніх конгломератів, які мають такий вигляд, наче вони побували у вогні. Далі, з лівого боку, іде акмуровидний граніт з плитняковою окремістю, а вище — знову глинясті сланці з дуже інтенсивною складчастістю.

Із приток Такунчі найцікавіші в середній течії дві малі безіменні з правого боку і одна велика (річка Талда) — з лівого. Перша веде до перевалу на Ілімо, друга — на річку Сакхому (Сяо-Кема) і третя — знову на річку Такему. Біля гирла кожної притоки є по одній мисливській фанзі.

До першої фанзи ми дійшли дуже швидко. Трохи відпочивши і напившись чаю з сухарями, ми рушили далі. Вся долина річки Такунчі, так само як і долина Такеми, вкрита густим хвойио-мішаиим лісом. Дуже розмите русло річки і завали бурелому вказують на те, що під час дощів на Такунчі бувають поводі.

Другу половину дороги ми пройшли легко, без ніяких пригод, діставшись до другої мисливської фанзи, розташувались у ній на ніч як удома.

Щось сталося з сонцем. Воно вже не так світило, як улітку, сходило пізніше і рано поспішало на спочинок. Трава на землі сохла і жовтіла. Листя на деревах теж почало блякнути. Перші відчували наближення зими виноград і клени. Вони прикрасилися в оранжеві, пурпурові і фіолетові барви.

Присмерком ми пішли з Дерсу полювати на ізюбрів. Вони вже стабуиились. Самці не хотіли битись і хоч відгукувались один до одного на заклик, однак трималися позаду стада і рогами відганяли самок од того місця, де міг з'явитися суперник.

Після вечері ми всі вмостилися на теплому кані. Дерсу почав розповідати про одну пригоду, Чжан Бао та Чан Лін сиділи біля нього і уважно слухали. З їхніх коротких вигуків я зрозумів, що гольд розповідав щось цікаве, але сон так здолав мене, що я зовсім не міг боротися з ним і заснув мов убитий.

9 вересня ми йшли далі до Сіхоте-Аліню. В хороших лісах завжди багато пернатих.. Крім звичайних для Уссурійської тайги жовн, горіхотворок, сойок, рябих дятлів, диких голубів, ворон, орлів і повзиків, тут, поблизу річки, на старих пожарищах, які вже позаростали листяним молодником, траплялися поодинці сивоголові дятли. Удегейці називають їх "земляними" дятлами, бо вони шукають собі їжу на землі, а не на деревах. Ці птахи щоразу, коли ми підходили, зчиняли несамовитий галас і намагалися скоріше сховатися в гущавині лісу.

В іншому місці я побачив у траві дроздів з червоним черевцем. Почувши шурхіт наших кроків, вони раптом усі разом злітали в повітря і сідали на гілки найближчих дерев, щебечучи так, немов обмінювалися думками про те, що трапилося. По кущах нишпорили маленькі цікаві пташечки із смугастою спиною і білою голівкою. Це були ластівки-мухоловки. Коли зникнуть комахи, вони теж повинні відлетіти в теплі краї. Цей час уже був близько. Недаремно мухоловки почали збиратись у табунці, Над осипами кружляли два яструби. Піскухи були для них ласою приманкою. Та ці гризуни дуже обережні. Далеко від нір вони не відходили і при найменшій ознаці небезпеки швидко ховались у камінні. Але, вміло маневруючи, пернаті хижаки не лишалися без здобичі.

За роботою непомітно промайнув день. Сонце вже готувалося йти на спочинок. Золотаві промені його глибоко пронизували ліс і надавали йому особливої привабливості.

Ми прискорили ходу.

Маленька, ледь помітна стежечка, що правила нам за провідну нитку, весь час петляла: вона переходила то на один берег річки, то на другий. Долина ставала дедалі вужча і раптом зразу поширшала. Рельєф набув незрозумілого, розпливчатого характеру. Це було верхів'я річки Такунчі. Тут три струмки збігалися в одне місце. Я зрозумів, що стою біля підніжжя Сіхоте-Аліню.

Відроги хребта були так розмиті і прорізані гірськими джерелами, що здавалося, ніби то окремі сопки. Далі за ними видно було гребінь вододілу; наче високою стіною облямував він початок Такунчі. Природа мовби хотіла чітко відокремити тут прибережний район од басейну річки Іману. В тому місці, де з'єднувалися три струмки, була невелика галявина, і на ній стояла маленька фанза, вкрита корою і сухою травою.

Біля фанзи ми застали самотнього старого китайця. Коли ми вийшли з кущів, він одразу хотів утекти. Але, видно, самолюбство, похилий вік і звичай гостинності примусили його лишитися. Старий розгубився і не знав, що діяти.

Тоді вже переслідували браконьєрів і виселяли їх за межі краю. Китаєць, мабуть, думав, що його зараз же арештують і відправлять у затоку Ольга під конвоєм. Від хвилювання він сів па пень і довго не міг заспокоїтися. Старий важко й поривчасто дихав, обличчя його вкрилося потом.

Тим часом сонце заховалося за гори. Чарівне світло в лісі погасло; навколо стало похмуро і прохолодно.

Місце, де стояла фанзочка, видалося мені таким затишним, що я вирішив тут заночувати.

Дерсу і Чжан Бао вітали дідуся по-своєму, а потім взялися розпалювати вогнище та варити вечерю. Я сів осторонь і довго розглядав китайця.

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, з чор-пими помутнілими очима і довгою рідкою сивою бородою. Жилава шия, темне зморшкувате обличчя і трохи загострений ніс робили його схожим на мумію. Він був у старій, уже давно вицвілій, грубо полатаній сорочці з синьої даби, підперезаній таким самим старим шарфом, до якого збоку були прив'язані мисливський ніж, лопаточка, щоб викопувати женьшень, і торбинка для кременя та кресала. На ногах сині штани і низеньке саморобне взуття із шкіри лося з ремінними перетяжками, а на голові звичайна ганчірка, почорніла від кіптяви та бруду.

Старий китаєць не був схожий на звичайних робітни-ків-китайців. Ці руки з довгими пальцями, цей профіль та ніс з горбочком і якийсь особливий відбиток на обличчі свідчили про те, що він попав у тайгу випадково.

"Мабуть, збіглий політичний",— подумав я.

Майнула думка, що причина його страху — це я. Мені стало ніяково. В цей час Аринін приніс мені кварту чаю і дві грудочки цукру. Я встав, підійшов до китайця і подав усе це йому. Старий так розгубився, що випустив кварту па землю і розлив чай. Руки в нього затремтіли, на очах виступили сльози. Він опустився на коліна і вигукнув здавленим голосом:

— Тау-се-ба, та-лай-я! (Спасибі, капітане!)

Я підвів його і сказав:

— Бупа, бе-хай-па, латурл! (Нічого не бійся, діду!)

Всі ми взялися до свого діла. Я заходився креслити денний маршрут, а Дерсу і Чжан Бао почали варити вечерю. Потроху старий заспокоївся. Після чаю, сидячи коло багаття, я почав розпитувати, як він попав на Такунчі.

Китаєць розповів, що звати його' Лі Цунбін, йому сімдесят чотири роки, родом він із Таньцзіна і походить з багатої китайської родини. Ще замолоду посварився з сім'єю. Молодший брат страшно скривдив його. До цього була причетна жінка. Батько став на сторону брата. Тоді вій покинув батьківський дім і пішов на Сунгарі, а звідти цере-брався в Уссурійський край і оселився на річці Даубіхе. Згодом, коли на Даубіхе прийшли руські переселенці, він перебрався на річку Улахе, далі жив на річках Судзухе, Пхусуне та Вай-Фудзі— і, нарешті дістався до річки Такеми, де й прожив безвиїзно тридцять чотири роки. Раніше він був мисливцем. Першу рушницю мав гнотову, за неї вій заплатив тридцять добірних соболів. Потім шукав дорогий корінь женьшень. На старість він уже не міг полювати і став звіроловом. Це й спонукало його осісти на одному місці, подалі від людей.