Дерсу Узала - Сторінка 18

Вже багато років, як він уподобав річку Такунчі і оселився тут. Жив Лі Цунбін сам-один. Інколи хтось із тубільців заходив до нього випадково, і сам він раз чи два на рік спускався до гирла Такеми. Старий згадав свою матір, дитинство, сад, будинок на березі річки.

Нарешті він замовк, схилив голову на груди і глибоко замислився.

Я озирнувся. Біля вогню ми сиділи вдвох. Дерсу і Чжан Бао пішли по дрова.

Ніч мала бути холодна. По небу, всіяному зорями, широкою смугою простягся Чумацький Шлях. Різкий холодний вітер дув з північного, заходу. Я змерз і пішов у фанзу, а китаєць лишився сидіти коло вогню.

Я помітив, що Дерсу проходив повз старого навшпипь-ки, розмовляв пошепки і взагалі намагався^ не гомоніти.

Час од часу я визирав у двері і бачив китайця, що сидів на тому ж місці, в тій же позі. Полум'я багаття освітлювало його старече обличчя. По ньому стрибали червоні і чорні тіні. При цьому освітленні він скидався на виходця з того світу, залізну людину, розжарену до червоного. Китаєць так поринув у свої думки, що, здавалося, зовсім забув про нас.

Про що він думав? Мабуть, про свою молодість, про те, що міг би влаштувати своє життя інакше, про рідних, про кохану жінку, про свій вік, проведений у тайзі, в самотині...

Пізно ввечері я визирнув у вікно. Вітер роздмухував погасле багаття. На мить спалахувало тьмяне полум'я, освітлюючи сухорляву постать старого.

Він сидів на тому ж місці, підперши голову руками, дивився на жарини і згадував далеке минуле. Я хотів було гукнути його, але чомусь не наважився.

Нарешті, закінчивши свою роботу, я згорнув зошит і хотів лягти спати, але згадав китайця і вийшов із фан-зи. Од багаття зосталося лише кілька жарин. Вітер рвав їх і розносив по землі іскри. А китаєць сидів на пні так само, як і годину тому, напружено про щось думаючи.

Я сказав Дерсу, щоб він покликав його у фанзу.

— Не треба, капітане,— тихенько відповів мені гольд, підкреслюючи слово "не треба", і додав, що коли людина пригадує своє життя, її не треба турбувати.

Я зрозумів, що в цей час турбувати людину справді не можна, повернувся у фанзу і ліг на кап.

Вітер тоскно завивав у комині і шарудів сухою травою на даху. Знадвору щось шкрябало по стіні,— мабуть, гойдалася суха гілка куща чи дерева, що росло поблизу. Заколисуваний цими звуками, я солодко заснув.

Вранці, коли я прокинувся, сонце було вже високо. Я швиденько одягнувся і вийшов із фанзи.

Навколо все біліло від інею. Вода в калюжах замерзла. Під тонким льодом було видно повітряні бульбашки. Суха жовто-бура трава іскрилась такими яскравими блискітками, що боляче було на неї дивитися. Сучки дерев, каміння і втоптана земля на стежці вкрилися холодним матовим нальотом.

Роздивившись навколо, я помітив, що всі речі, які ще вчора валялися біля фанзи в безладді, тепер було прибрано і складено під навіс. Біля вогню, про щось тихенько розмовляючи, сиділи Чжан Бао, Дерсу і Чан Лін.

— А де старий? — запитав я.

Чжан Бао показав мені рукою на ліс. Аж тепер я побачив край галявини маленьку кумирню, складену з накатника і вкриту кедровою корою. Біля неї, стоячи навколішках, молився китаєць. Я не хотів йому заважати і пішов до струмка умитись. Хвилин через п'ятнадцять китаєць повернувся у фанзу і почав упаковувати свою торбину.

— Куди він збирається? — спитав я своїх супутників.

Тоді Чжан Бао сказав мені, що старий вирішив повернутися на батьківщину, помиритися з братом, якщо той живий, і там кінчити свої дні.

Упакувавши торбину, старий зняв з лівої руки дерев'яний браслет і, подаючи йоЛ) мені, мовив:

— Візьми, капітане, бережи, вій принесе тобі щастя!

Я подякував йому за подарунок і тут же надів браслет на руку.

Після цього старий вклонився на всі чотири сторони і почав прощатися з сопками, з фанзою і з струмком, який заспокоював його спрагу.

Біля фанзи росли дві модрини. Під ними стояла малень-ла лавочка. Лі Цунбін звернувся до модрин із зворушливою промовою. Він сказав, що посадив їх власними руками і вони виросли великими деревами. Тут багато років він відпочивав на лавочці в години вечірньої прохолоди і ось тепер має розлучитися з ними назавжди. Старий заплакав і знову низько вклонився.

Потім він попрощався з моїми супутниками. Вони в свою чергу вклонилися йому до землі, допомогли надіти торбину, дали в руки ціпок і пішли провести його до узлісся.

Край галявини ста*рий озирнувся і ще раз подивився на місце, де стільки років провів у самотині. Побачивши мене, він махнув рукою, я відповів йому тим же і відчув на своїй руці браслет.

Коли повернулися Дерсу, Чжан Бао та Чан Лін, ми зібрали торби і рушили своєю дорогою. Дійшовши до узлісся, я так само, як і старий, озирнувся.

Наче щось обірвалось! Ця галявина і ця фанзочка, які ще вчора видавалися мені такими затишними, зразу стали чужими, порожніми.

Покинутий дім! Душа зникла, лишився тільки труп!

Розділ десятий СТРАШНА ЗНАХІДКА

Пологий схил Сіхоте-Аліню.— Верхів'я річки Арму.— Кістяки.— Місячне світлове явище.— Тянь-чін-лаза.— Сіхоте-Алінь.— Кедровий сланець.

Від фанзочки одразу почався підйом на Сіхоте-Алінь, спершу пологий, а далі чимраз крутіший. На східному схилі хребта росте хвойно-мішаний ліс; головну частину його становлять кедр, ялина, смерека, модрина, клен і береза з волохатою жовтою корою. Трав'яна рослинність складається з папороті, чемериці, конвалій, царського скіпетра, трилисника, заячого квасця і різних дрібних осок.

Підйом на гребінь Сіхоте-Аліню був таких крутий, що довелося хапатися руками за каміння і корені дерев. Висота перевалу, за показаннями анероїда,— 875 метрів над рівнем моря. На західному схилі хребта рослинність одноманітніша, ніж на східному. Різниця в характері лісів дуже разюча. Я сподівався побачити на верховині Сіхоте-Аліню гольці. Нічого схожого: переді мною була підвищена рівнина — мовби плоскогір'я,— вкрита рідкою мохуватою модриною, зовсім без підлісся. Ніде ні кущів, ні трави — скрізь тільки мох. Щоб добути шматок гірської породи, довелося копатись глибоко в моху. В^яті зразки виявилися кварцовим порфіром і ліпаритом.

Я зібрав тут гербарій. У ньому були дерен канадський (він стелеться по моху) з розеткою з шести листочків і червоними ягодами; канадська веснівка, що має два серцеподібні, яскраво блискучі соковиті листки; особливий вид плауна.

Відпочивши трохи на перевалі, ми пішли далі. Я вирішив перетнути плато і спуститися до води на другому його боці. Та скільки ми не йшли, кінця його не було видно. Перед нами лежала пустинна болотиста рівнина, вкрита чахлим лісом. Хоча б одна сопка, хоч би який-небудь пагорок чи заглибина! Я думав, що ми попали на плоскогір'я, і не знав — ідемо ми вздовж чи перетинаємо його по най-коротшій лінії. Раптом почувся шум води. Це ще більше мене здивувало. Незабаром усе з'ясувалося: західні схили Сіхоте-Аліню в цих місцях такі пологі, що пониження їх зовсім не помітне для ока. Перед нами була річка Арму — найбільша права притока Іману, що впадає в нього в середній течії. Я подивився на барометр. Стрілка показувала 697 міліметрів; це, після приведення до рівня моря, давало абсолютну висоту 770 метрів. Отже, з вершини ми спустилися всього на 105 метрів, що в середньому на один кілометр становить 10 метрів. Виявилося, що рівень води в річці на західному боці Сіхоте-Аліню на 225 метрів вищий, ніж на східному.

У верхів'ях річка Арму складається з двох однакових річок. Ми дійшли саме до того місця, де вони зливаються. Чан Лін виміряв кожну з них двома днями дороги.

Порадившись з ним, я вирішив піти по лівій річці (найближчій до Сіхоте-Алішо), потім піднятися на вододілі, пройти трохи по хребту і вийти до початку річки Такеми. Тут річка Арму має до 6 метрів ширини і близько 45 сантиметрів глибини. Вода в ній червонуватого кольору і не така холодна, як у швидких гірських річках. Русло Арму завалено буреломом; це й зрозуміло: течія в річці порівняно тиха, дерево лежить там, де воно впало.

Біля річки ліс значно густіший. Тут росте вільха, біла береза, ялина і смерека; особливо багато модрини. Це в повному' розумінні слова тайга: дика, пустинна і непривітна. Все живе її уникає; ніде не видно звіриних слідів, і за дві доби ми не бачили жодного птаха. Така тайга впливає на психіку людей, що було помітно і на моїх супутниках. Вони йшли мовчки, майже не розмовляли між собою.

Як звичайно, близько третьої години після полудня ми почали вибирати місце для бівуаку. Дерсу та Чжан Бао чогось одійшли праворуч, а я, Чан Лін і Аринін пішли берегом річки. Раптом ми почули позаду себе вигуки: Дерсу кликав нас. Ми зараз же вернулись. Пробираючись через хащі, я побачив маленьку галявину, на якій щось біліло. Коло цих предметів стояли Дерсу, Чжан Бао і уважно їх розглядали. Спочатку я подумав, що то купини, але по

обличчях своїх супутників зрозумів, що це було щось важливіше. Підійшовши ближче, я побачив людські черепи. їх було шість; тут же валялися й інші кістки.

Шість кістяків! Як загинули ці люди? Сувора тайга зберігає такі таємниці!

Дерсу довго розглядав кістки і щось говорив з Чжаи Бао. На його думку, цих людей не вбито, бо на жодному з черепів нема проломів. Вони вмерли і не від хвороби. Від хвороб люди гинуть не всі зразу, а поодинці: один умирає, інші плетуються далі. Дерсу почав оглядати стовбури дерев. По осмалинах на корі він визначив час останньої пожежі. Це було два роки тому. На кістках теж були сліди вогню — певно, в той час, коли вогонь ішов лісом, трупи були вже кістяками. Вогонь спалив рештки одягу. Проте мали ж зостатися такі предмети, які не горять і по яких можна встановити національність померлих. Дерсу і Чжан Бао почали копатись у моху і незабаром знайшли залізний казанок, сокиру, іржавий ніж, шило, ручку якого було зроблено з рушничної гільзи, кресало, люльку, бляшану баночку і срібний перстень. З цих речей Дерсу дізнався, що загиблі були корейці-золотошукачі. Вони, мабуть, хотіли пробратися на берег моря, але заблудили в тайзі і загинули від голоду.

А порятунок був близько: один перехід — і вони б опинились у фапзі самітпика-китайця, де ми провели минулу ніч.

Дерева, що оточують галявину, ці безмовні свідки смерті шістьох

чоловік, мовчазно стояли і тепер. Тайга видалася мені ще похмурішою.

Наче змовившись, ми всі разом зняли з себе торби.