Дерсу Узала - Сторінка 41

Дикі свині далеко втекти не могли. Вони зупинились і приготувалися до оборони. Удегейці обійшли їх і почали сходитися до центру. Це примусило тварин ки-# датися то в один, то в другий бік. Нарешті вони не витримали і помчали праворуч. З дивовижною спритністю удегейці вдарили їх списами. Одному кабанові спис улучив під самісіньку лопатку, другого було поранено в шию. Останній ринувся вперед. Молодий удегеєць намагався стримати його списом, та в цей час пролунав короткий сухий тріск. Кабан переламав древко іклами як лозинку. Мисливець втратив рівновагу і впав. Кабан метнувся до мене. Інстинктивно я підняв рушницю і вистрілив майже в упор. Випадково куля влучила в голову звірові. Аж тут я помітив, що удегеєць, у якого кабан зламав списа, сидів на снігу і затискав рукою на нозі рану, з якої сильно текла кров. Коли кабан встиг ударити його іклом, не помітив і сам потерпілий. Я перев'язав йому рану, а удегейці нашвидку влаштували бівуак і принесли дров. Один лишився з хворим, другий пішов по нарти, а решта знову вирушила па полювання.

Поранення мисливця не викликало на стійбищі тривоги: дружина сміялась і кепкувала з чоловіка. Такі випадки трапляються тут часто, на них ніхто не звертає уваги. На тілі кожного чоловіка завжди можна знайти сліди кабанячих іклів і пазурів ведмедя.

За день стрільці полагодили парти, жінки позашивали унти й одяг; аби людям було легше, я найняв двох чоловіків з партами і собаками проводжати нас до дальшого стійбища.

На другий день, 23 грудня, ми продовжували нашу путь.

Далі річка Бікін тече, як і раніше, на північний захід. Долина її то звужується до 200 метрів, то ширшає до трьох і більше кілометрів.

Тут, у горах, росте переважно хвойний будівельний ліс,

а внизу, в долині, мішаний, який складається з ясеня, тополі, в'яза, клена, дуба, липи та бархату.

Після Лаохозену Бікін приймає в себе з правого боку річки Сагде-ула, Кангату і Хабагоу, а з лівого — Чугу-лян*-куні, Давасігчі і Сагде-ге (по-китайському Сітціхе). З Давасігчі перевал веде знову на річку Арму, в середній її течії. Дві високі сопки на правому березі річки мають назву Ла-бей-лаза і Сифантай.

Біля гирла річки Давасігчі було удегейське стійбище з чотирьох юрт. Я сподівався змінити тут провідників і найняти інших, але всі чоловіки пішли на полювання і вдома лишилися жінки та діти. На мою радість, лаохо-зенські удегейці погодились іти з нами далі.

Після полудня ми проминули ще одне стійбйще — Кан-готу. Тут ми розпрощалися з маньчжуром Чіші-у. Я дав йому грошей і харчів.

Незадовго до смерку, трохи не доходячи до річки Хабагоу, ми побачили ще одну юрту і коло неї стали бівуаком. У юрті була молода жінка з двома малими дітьми; чоловік її теж пішов на полювання. Цього разу я залишився із стрільцями в наметі. Ввечері по мене прийшов Дерсу і сказав, що жінка просить мене завітати до неї в гості. Звичайно удегейські жінки дуже мовчазні. Вони дивляться похмуро, недовірливо, не розмовляють із сторонніми і часто зовсім не відповідають на запитання. Наша нова знайома, навпаки, була дуже привітна, трималася просто й невимушено. Вона розпитувала нас про кусун-ських тазів, про життя в місті, про залізницю і т. д. Після вечері я попросив її розміняти мені десять карбованців. Жінка почала тихенько про щось радитися з Дерсу, Віп відповідав їй і голосно сміявся. Потім я дізнався, що вопа не розуміється на грошах і питала його, чи я не обдурю її, якщо вона принесе гроші і я сам розмінюватиму їх. Почувши заспокійливу відповідь, ланка пішла в амбар і принесла звідти невелику берестяну коробочку, прикрашену орнаментом. У цій коробочці паперових грошей було карбованців сорок. Подаючи мені коробку, вона сказала, що її чоловік віддає перевагу срібним грошам, бо їх можна ховати в землі, а вона — тому що їх можна нашивати па одяг.

Я хотів розміняти гроші на найдрібніші і, поклавши десять карбованців їй на коліна, почав відраховувати карбованці. Раптом я побачив на її очах сльози.

— В чому справа? — спитав я гольда.

— Вона каже,— відповів Дерсу,— що ти дав їй один папірець, а з коробки взяв десять.

Я сказав їй, щоб вона не турбувалася, бо я її не обдурю, і коли повернеться її чоловік, то побачить, що я зробив правильно. Але удегейка відповідала, що чоловік її теж не розуміється на грошах, і заливалася слізьми. Щоб заспокоїти жінку, я поклав карбованці в коробку, забрав свої гроші і подарував їй новенький срібний полти-ник. Тривога вмить зникла з її обличчя; крізь сльози вона всміхнулась, потім заходилася частувати нас чумизною кашею з риб'ячою ікрою і знову почала розпитувати про життя удегейців по той бік Сіхоте-Аліню.

Годині о дев'ятій вечора я вийшов з юрти і мимоволі звернув увагу на небо. Чи то від того, що повітря було особливо чисте, чи, може, з якихось інших причин, зорі тут видавалися більшими і яскравішими, і від цього на небі було світліше, ніж на землі. Обриси сусідніх гір і гострі верхівки ялин було видно чітко, ясно, зате внизу все потопало в пітьмі. Неясні, майже невловимі звуки наповнювали сонне повітря; шум од льоту нічного птаха, падіння снігу з гілки на гілку; шелест засохлої билинки, що її колихав легкий подув слабкого вітерцю — все це разом не могло порушити тиші, яка панувала в природі.

Я підійшов до намету. Стрільці давно вже спали. Я посидів трохи біля вогню, потім роззувся, пробрався на своє місце і відразу заснув.

На другий день ми пішли далі. В горах видніли чудові кедрові ліси, зате в долині хвойні дерева поступово зникали, натомість появлялися широколистяні породи, які люблять мулистий грунт і вдосталь вологи.

Тварини цих лісів дуже різноманітні. Тут водяться тигр, рись, дика кішка, білка, бурундук, ізюбр, козуля, кабарга, росомаха, соболь, тхір і летюча білка. Білогрудий ведмідь трапляється по нижній течії Бікіну тільки до річки Ха-багоу; вище — володіння бурого ведмедя. Коли буває врожай на кедрові горіхи, то кабани піднімаються до річки Бягаму, якщо ж кедрових горіхів уродить мало, тварини спускаються вниз, за скелі Сігонку-Гуляиі.

Бікін справедливо вважають однією з найбільш рибних річок у краї. Вгорі в ньому багато харіуса і ленка, по притоках в тінистих водах — коропа, минька і щуки, а внизу, ближче до гирла,— тайменя і сома. Кета піднімається майже до верхів'я.

Біля скель Сігонку стояли удегейці. Від них я дізнався, що на Бікіні когось шукають і що на пошуки зниклих виїжджав пристав, але сніг дуже глибокий, і тому він повернув назад. Я тоді ще не знав, що це стосувалося мене. Удегейці твердили, що далі е ще дві порожні юрти. В цьому покинутому стійбищі я вирішив у перший передсвятковий день влаштувати денний відпочинок.

— Де саме? — спитав я удегейців.

— Бей-сі-лаза-датані,— відповів один з них.

— Скільки верст? — поцікавився Захаров.

— Дві,— впевнено відповів удегеєць.

Я попросив його провести нас, на що він охоче погодився. Ми купили в них лосиного м'яса, риби, ведмежого сала і рушили далі. Пройшовши три кілометри, я спитав провідника, чи далеко до юрти.

— Недалеко,— відповів він.

Однак ми пройшли ще чотири кілометри, а стійбище, як зачароване, відходило од нас все далі й далі. Пора було ставати на бівуак, але не хотілося копатися в снігу і ночувати по сусідству з юртами. На всі запитання, чи далеко ще, удегеєць відповідав коротко:

— Близько.

За кожним вигином річки я сподівався побачити юрту, проте поворот минав за поворотом, мис за мисом, а стійбища ніде не було видно. Так пройшли ми ще кілометрів вісім. Раптом мені спало на думку спитати провідника, скільки ще верст лишилося до Бей-сі-лаза-датані.

— Сім,— відповів той так само впевнено.

Стрільці сіли і почали лаятись. Виявилося, що паш провідник не мав ніякісінького уявлення про версти. Про це удегейця ніколи не треба питати. Вони міряють відстань часом: півдня дороги, один день, дві доби і т. д.

Тоді я подав сигнал зупинитись. Удегеєць твердив, що юрти зовсім близько, та ніхто йому вже по вірив: Стрільці взялися спішно розгрібати сніг, носити дрова і ставити памети. Ми дуже запізпилися: глибокі сутінки застали нас за роботою. А проте бівуак вийшов дуже зручний.

Увечері я почастував своїх супутників шоколадом і ромом. Потім розповів їм про життя в Стародавньому Римі, про Колізей і гладіаторів, які своїми стражданнями звеселяли розбещену аристократію.

Стрільці слухали мене уважно.

Я показав їм сузір'я на небі. Вдень, при сонячному світлі, ми бачимо тільки землю, а вночі — весь світ. Ніби блискучий світловий пил було розсипано по всьому небосхилу. Від таких сяючих зірок, здавалося, на землю линув спокій, і тому в природі все було таке врочисте й тихе.

Наступний день ми простояли на місці.

Виїжджаючи з міста Владивостока, я взяв з собою ялинкові прикраси: хлопавки, позолочені горіхи, підсвічники із затискачами, золотий доіц, парафінові свічки, фігурні пряники й інші подарунки: срібну чарку, складений ніж у перламутровій оправі, янтарний мундштук і т. д. Все це я ховав у колекційних ящиках і беріг для свята.

Біля нашого намету росла невелика ялинка. Ми прикрасили її бонбоньєрками і крижаними бурульками.

Вдень на річці влаштували ігри. До застромленого у лід кілка прив'язали дві вірьовки, кінці прикріпили до поясів двох чоловіків і зав'язали їм очі. Одному в руки дали дзвоника, а другому — джгут з рушника. Суть гри полягала в тому, що один мав дзвонити в дзвоник і тікати, а другий — підкрадатися на звук та бити дзвонаря джгутом. Гра ця захопила всіх. Тубільці сміялись і качалися по землі так, що я серйозно став побоюватись за їхнє здоров'я. Коли стемніло, я велів запалити бенгальські вогні. Вечір був ясний і тихий.

Під час розиграшу подарунків Дерсу виграв люльку — це було якраз доречно. Потім роздали ласощі. Всі були задоволені і веселі. Пісні стрільців линули далеко по річці, будили тишу лісових звірів.

Опівночі стрільці пішли в намети і, лежачи на сухій траві, розповідали анекдоти, сипали дотепами і сміялись. Помалу голоси їх почали затихати, репліки було чути рідше й рідше. Туртигія пробував поновити розмову, але йому вже ніхто не відповідав.

Незабаром дружне хропіння сповістило про те, що всі заснули.

Розділ двадцять другий НАПАД ТИГРА

Розмін грошей.— Замерзання річки.— Таза Кітенбу.— Річка Катетабауні.— Перевал на Хор.— Негода.— Бівуак у снігу.— Дерсу й Альпа.— Буря.— Кабани.— Тривожна ніч.—.