Дерсу Узала - Сторінка 43

Якась інша сила перемагала вітер і примушувала його заспокоїтись. Та, судячи з того, як гойдалися старі кедри, видно було, що там, угорі, ще не все гаразд.

Я не хотів ждати чаю. Підтягнув свій мішок ближче до вогню, заліз у нього і знову заснув. Мені здалося, що я спав дуже довго. Раптом щось важке впало мені на груди, я почув скавучання собаки й несамовитий крик Дерсу:

— Скоріше!

Я швидко скинув з себе відлогу хутряного мішка. Сніг і сухе листя вдарили мені в обличчя. І в ту ж мить я побачив, як якась довга тінь ковзнула навскоси до лісу. На грудях у мене лежала Альпа.

• Багаття майже зовсім погасло. В ньому тліли тільки дві головешки. Вітер роздмухував вугілля і розкидав іскри по снігу. Дерсу сидів на землі, впершись ногами в сніг. Лівою рукою він тримався за груди і, здавалося, хотів угамувати калатання серця. Старий таза лежав долілиць і не ворушився.

Якийсь час я не міг зрозуміти, що сталося і що мені треба робити. Насилу зігнав з себе собаку, виліз з мішка і підійшов до Дерсу.

— Що сталося? — спитав я його, торсаючи за плече.

— Амба, Амба! — злякано закричав гольд.— Амба зовсім наша бівуак ходи. Один собака таскай!

Тут тільки я помітив, що немає Кади.

Дерсу підвівся із землі і почав розпалювати багаття. Тільки-но спалахнув вогонь, таза опам'ятався; він злякано озирався навкруги і скидався на божевільного. Іншим часом він здався б смішним.

Цього разу найбільше самовладання зберіг я. Це тому, що я спав і не бачив того, що тут діялося. Та невдовзі ми помінялися ролями: коли Дерсу заспокоївся, злякався я. Хто поручиться, що тигр знову не прийде на бівуак, не кинеться на людину? Як усе це сталося і чому ніхто не стріляв?

, Виявилося, що перший прокинувся Дерсу: його розбудили собаки. Вони весь час стрибали то на один, то на другий бік багаття. Рятуючись од тигра, Альпа плигнула просто на голову Дерсу. Гольд спросоння штовхнув її і в цей час зовсім близько від себе побачив тигра. Страшний звір схопив тазівського собаку і повільно, не кваплячись, ніби розуміючи, що йому ніхто перешкодити не зможе, потягнув у ліс. Злякана Альпа кинулася через вогонь і попала мені на груди. Саме в цей час я й почув крик Дерсу.

Інстинктивно я схопив рушницю, але не знав, куди стріляти.

Раптом у заростях позаду мене почувся шурхіт.

— Тут! — сказав пошепки таза, показуючи рукою праворуч од кедра.

— Ні, тут,— відповів Дерсу, показуючи у протилежний бік.

Шурхіт повторився, але цього разу з обох боків одночасно. Вітер гуляв по деревах і заважав слухати. Часом мені здавалося, ніби я справді чую тріск гілля і навіть бачу самого звіра, та незабаром виявлялося, що то бурелом або молодий ялинник.

Нас оточувала така гущавина, крізь яку і вдень нічого не можна було роздивитись.

— Дерсу,— сказав я гольдові,— лізь на дерево. Тобі згори добре буде видно.

— Ні,— відповів він,— моя не можу. Моя старий люди: тепер дерево ходи — зовсім розумій нема.

Старий таза теж відмовився лізти на дерево. Тоді я вирішив вилізти на кедр. Його стовбур був рівний, гладенький і з підвітряного боку запорошений снігом. Насилу видерся метрів на три. Скоро у мене заклякли руки, довелося злазити.

— Не треба,— сказав Дерсу, поглядаючи на небо.— Незабаром ніч кінчай.

Він узяв гвинтівку і вистрілив у повітря. Саме в цей час налетів сильний вітер. Звук пострілу загубився десь поблизу.

Ми розклали великий вогонь і почали гріти чай. Альпа тулилася то до мене, то до Дерсу, при найменшому шумі здригалась і злякано озиралася на всі боки.

Хвилин сорок ми ще сиділи біля вогню і ділилися враженнями.

Нарешті почало світати. Повітря наповнилося неясними тьмяними тінями, зорі почали гаснути, ніби вони ховалися кудись у глиб неба. Ще трохи часу — і на сході запалала криваво-червона заграва. Вітер швидко стихав, а мороз — дужчав. Тоді Дерсу і Кітенбу пішли до кущів. По слідах вони встановили, що повз нас пройшло дев'ять кабанів і що тигр був великий і старий. Він довго ходив коло бівуаку і тільки тоді напав на собак, коли багаття зовсім погасло. ■ / *

Я запропонував Дерсу лишити речі в таборі і піти по тигровому сліду. Я думав, гольд відмовиться, і був здивований, дізнавшись, що Дерсу згоден одняти у тигра собаку.

Старий став казати про те, що тигр має в тайзі досить їжі і йому заборонено нападати на людину. Цей тигр вистежував кабанів, але по дорозі побачив людей, натрапив на наш бівуак і вкрав собаку.

— Такий Амба можна стріляй, гріха нема,— закінчив він свою довгу розповідь.

Поївши нашвидку холодного м'яса і напившись гарячого чаю, ми наділи лижі і пішли по слідах тигра.

Розгодинилося. Вікові ялини і кедри втратили своє біле вбрання, зате на землі в багатьох місцях намело великі кучугури. По них пробігали сонячні промені, і від цього в лісі було ясно, святково.

Від нашого бівуаку сліди тигра привели нас до сушняку. Вони йшли під бурелом.

— Не поспішай, капітане,— сказав мені Дерсу.— Просто ходи не треба; треба навколо ходи, добре подивись.

Ми почали обходити бурелом.

— Виїхали! — раптом закричав Дерсу і швидко повернув по новому сліду.

Тут ясно було видно, що тигр довго сидів на одному місці. Під ним підтанув сніг. Собаку він поклав перед собою і слухав, чи немає погоні. Потім поніс його далі.

Так минуло ще три години.

Тигр ішов не просто, а вибирав такі місця, де менше спігу, густіші зарості та більше бурелому. В одному місці звір виліз на повалене дерево і довго стояв на ньому, але раптом чогось злякався, стрибнув на землю і кілька метрів повз на животі. Час од часу він зупинявся і прислухався: коли ми підходили, тигр тікав спершу стрибками, а далі риссю, ходою.

Нарешті Дерсу зупинився і почав радитися з старим тазою. На його думку, треба було вертати назад, бо тигр не був поранений, сніг не досить глибокий і переслідування було марним гаянням часу.

Мені здавалося дивним і зовсім не зрозумілим; чому тигр не їсть собаку, а тягне його з собою. Мовби у відповідь па мої думки, Дерсу сказав, що це не тигр, а тигриця і що у неї є тигренята; саме їм вона й несе собаку. До свого лігва звір пас не поведе, а водитиме по сопках, поки ми пе відчепимося. З цими доказами не можна було не погодитися.

Коли було вирішено повернутися на бівуак, Дерсу глянув туди, куди пішов тигр, і закричав:

— Амба! Твоя обличчя нема! Ти злодій, гірше собаки. Моя тебе не боїться. Другий раз тебе подивись — стріляй.

Після цього він закурив люльку і протоптаною лижнею рушив назад.

Вже недалеко від бівуаку я пішов уперед, а таза і Дерсу відстали. Я піднявся на перевал, і мені здалося, що хтось од нашого бівуаку кинувся під гору. За хвилину ми підходили до табору.

Всі наші речі було розкидано і подерто. Від мого спального мішка лишилося саме шмаття. Сліди на снігу свідчили, що такий розгром учинили дві росомахи. Саме їх, напевне, я бачив, коли підходив до бівуаку.

Зібравши те, що можна було, ми швидко спустилися з перевалу і пішли назад до бівуаку.

Іти під гору було легко, бо стара лижня хоч була запорошена снігом, проте міцно занастилась. Ми не йшли, а бігли і надвечір приєдналися до свого загону,

Розділ двадцять третій КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ

Річка Бікін у нижній течії.— Ночівля в покинутому житлі.— "Брудна" вода.— Місцевість Сігоу.— Новий рік. Прийом у китай-. ців.— Зустріч з Мерзляковим.— Олон.— Порочне населення.— Та-бандо.— Річка Алчан.— Залізнична станція.

Двадцять дев'ятого грудня ми вирушили в дальший похід униз по річці Бікіну, яка тут тече точно на захід. Чим нижче, тим більше розгалужується річка на протоки. Коли вмієш ними користуватись, то можна значно скоротити шлях.

На островах між протоками, в місцевостях Хойтун і Мітахеза, ми зустрічаємо тубільців, які народилися від шлюбу китайців з удегейськими жінками. Це ті самі "чжагу-бай"46 (по-китайському "кровозмішення"), що й у прибережному районі на річках Тадушу, Тетюхе і Санхобе. Вони живуть у фанзах китайського типу, ловлять рибу, полюють і вирощують городину. Землю ці люди обробляють недавно — на їхніх городах збереглися пеньки, яких вони ще не встигли викорчувати.

Річку Бікін вважають найбільш лісистою. Лісом вкрито все — гори, долини, острови. Нескінченна тайга тягнеться в усі боки на сотні кілометрів. Не дивно, що в цих місцях у басейні Уссурі чи не найбільше звірини.

Біля гори Бомидінза, па правому березі Бікіну, ми знайшли одну порожню удегейську юрту. Оглянувши її, Дер-су визначив, чому люди покинули житло,— чорт заважав їм жити і робив усяку шкоду: хтось помер, хтось зламав ногу, приходив тигр і душив собак. Ми скористалися цією юртою і дуже зручно розташувалися в ній на ночівлю.

Стрільці пішли по дрова, а Дерсу знову заходився димом виганяти чорта з юрти. Я взяв рушницю і пішов униз по річці на розвідку.

Зранку погода хмурилась, а тепер було зовсім тихо і йшов лапатий мокрий сніг.

Величезні кедри, ніби велетні, стояли нерухомі і мовчазні.

Вечірні сутінки, лапатий сніг, що ліниво падав з неба, похмурий, мовчазний ліс — усе це разом створювало безмежно тоскну картину.

Повз мене тихо пролетіла сова, зляканий заєць кинувся в кущі, і сова відразу повернула в той бік. Я посидів трохи на вершині і пішов назад. За кілька хвилин підходив до юрти. З її відтулин у покрівлі клубами виривався дим з іскрами, з чого я зробив висновок, що мої супутники розташувались і варили вечерю.

За чаєм почали знову розповідати про привиди та злих духів.

Захаров усе допитувався, який чорт у гольдів. Дерсу сказав, що чорт не має постійного вигляду і часто міняє "сорочку", а на "запитання, чи б'ється чорт з добрим богом Ендурі, гольд дуже серйозно відповів:

— Не знаю! Моя ніколи цього не бачив.

Після чаю, коли всі полягали, я ще з годину працював, упорядковував свій щоденник, а потім теж ліг спати,

ЗО грудня наш загін підійшов до місцевості Тугулу. Населення тут складається з "кровозмішаних" тубільців. Що ближче ми підходили до Уссурі, то все частіше бачили китайців і все рідше удегейців.

У цих місцях Бікін приймає в себе такі маленькі річки: Амба, Фунзілаза47, Уголікоколі, Рохоло і Тугулу. З височин у цьому районі треба відзначити з правого боку гранітні сопки: Фунзілаза, Рохоло, Джара-Хонконі, місцевість Ванзікамі, а з лівого — Вамбабоза з вершинами Амбань, Уголі і Лансогой із скелею Банга, що складається з мелафі-ру.