Дерсу Узала - Сторінка 42

Тигр.— Світанок.— Переслідування звіра.— Сліди.— Повернення на бівуак.— Росомахи,

Уранці я відпустив обох провідників. Тут стався досить дивний випадок. Я дав кожному з них по десять карбованців: одному цілу десятку, а другому по п'ять карбованців.

Перший образився. Я гадав, що він незадоволений платнею, і вказав на його товариша, який явно виявляв задоволення. Виявляється, удегеєць образився, що я дав йому один папірець, а товаришеві два. Я забув, що вони не розуміються на грошах. Бажаючи заспокоїти чоловіка, я дав йому один карбованець і три троячки. Тоді образився той, що одержав гроші по п'ять карбованців.

Щоб їх помирити, довелося обом дати папірці однакової вартості. Треба було бачити, які задоволені вони пішли додому!

Після денного відпочинку в усіх був чудовий настрій: люди йшли бадьоро і весело.

Від удегейців я дізнався, що гроза із снігом, яку ми спостерігали 26 грудня на річці Иахтоху, була в той же час і на Бікіні. Перший сніг випав тут 11 грудня, коли річка тільки-но почала замерзати. Лід, вкритий снігом, уже не товщав. Навпаки, там, де сніг здуло вітром, річка промерзла глибоко. Ось чому місцеві річки замерзають нерівномірно. Товщина льоду може бути від 1 до 70 сантиметрів. Отже, якщо сніг випав рано, по річці треба ходити обережно, весь час пробуючи лід палицею. В цьому випадку лижі незамінні. Якщо лід витримує удари палиці, можна йти вільно, без лиж. Стрільці недовірливо сприйняли слова удегейців і сміливо ступили на лід, та після одного-двох купань упевнилися, що такі поради зневажати не можна.

За день ми пройшли кілометрів вісімнадцять і розбили бівуак біля річки Катетабауні.

Тут стояли три юрти і одна фанза, що звалася Сідун-гоу45. В ній жило два старих чоловіки: один — таза, другий — китаєць-соболятник. Господарі фанзочки були дуже гостинні і всіляко намагалися нам догодити.

Мені дуже хотілося зійти на Хорський перевал. Я став розпитувати про дорогу. Таза Кітенбу (так звали нашого нового знайомого) погодився бути провідником. Йому, напевно, було близько шістдесяти років. Волосся уже торкнулася сивина і обличчя поорали зморшки. Зовні він ніяк не відрізнявся од китайців. Тільки його власні слова підтверджували, що він — людина місцева. Кітенбу розповідав, що раніше жив на Уссурі, але перекочував на річку Бікін і живе тут уже понад десять років.

Кітенбу зразу ж почав збиратися. Він узяв полатану ковдру, козину шкуру і стару, багато разів ремонтовану берданку; я взяв чайник, записну книжку та спальний мішок, а Дерсу — полотнище намету, люльку і харчі.

Крім нас трьох, у загоні було ще дві живі істоти: моя

Альпа і сіренький гостромордий з нашорошеними вухами пес Кади, якого взяв таза.

Кате-Табань (Катетабауні) — маленька гірська річка, що біжить долиною, вузенькою поблизу гирла і трохи ширшою у напрямі верхів'я. Навколишні гори вкриті старим хвойно-мішаним лісом.

Зранку стояла гарна погода. Ми сподівалися, що до вечора встигнемо дійти до мисливської фанзи по той бік вододілу. Однак нашим мріям не судилося здійснитися. Після полудня небо почало вкриватися шаруватими хмарами; навколо сонця появились кола, і здійнявся вітер. Я хотів уже повернути назад, але Дерсу заспокоїв мене, сказавши, що пурги не буде, буде тільки сильний вітер, який завтра вщухне. Так воно й сталося. Годині о четвертій після полудня сонце сховалося чи то в хмарах, чи в тумані. Повітря сповнилося сухою сніжною курявою.

Вітер дув нам назустріч і, мов ножем, різав обличчя. Коли почало сутеніти, ми саме дісталися вододілу. Тут Дерсу зупинився і почав про щось радитися із старим тазою. Підійшовши до них, я дізнався, що старий таза трохи збився з дороги.

Побоюючись заблудити, вони вирішили заночувати просто неба.

— Капітане,— звернувся до мене Дерсу,— сьогодні наша фан-за знайти нема, треба бівуак роби.

— Добре,— погодився я,— давайте вибирати місце.

Обидва мої супутники ще погомоніли трохи і, відійшовши вбік кроків двадцять, почали знімати торби.

Місце для бівуаку вибрали не дуже вдало. Це була плоска сідловина, поросла густим лісом. Осторонь неї тягнувся довгий відріг, який кінчався невеликою конічною сопкою. Обабіч сідловини темніли густі зарості кедрівника і ще якісь кущі з неопалим сухим листям. Ми навмисне зайшли в гущавину, щоб сховатись од вітру, і розташувалися коло величезного кедра висотою, напевне, метрів двадцять.

Дерсу взяв сокиру і пішов по дрова, старий таза почав різати хвою для підстилки, а я заходився розкладати багаття.

Тільки пів на сьому ми закінчили бівуачні роботи і дуже втомилися. Коли спалахнув вогонь, на бівуаку зразу стало затишно. Тепер можна було перевзутись, обсушитись і подумати про вечерю. За півгодини ми пили чай і розмовляли про погоду.

Моя Альпа не мала такої теплої шуби, яка була в Кади. Вона змерзла і, втомлена дорогою, сиділа коло вогню, примруживши очі, і, здавалося, дрімала. Кади, що змалку звик до злигоднів, мало звертав увагу на знегоди похідного життя. Згорнувшись калачиком, він ліг осторонь і зразу заснув. Сніг запорошив його геть усього. Інколи собака вставав, щоб обтруситись, потім, потоптавшись трохи на місці, лягав на другий бік і, уткнувши ніс у живіт, намагався зігріти себе диханням.

Дерсу завжди жалів Альпу і щоразу, перш ніж роззутися, робив для неї підстилку з ялинового віття та сухої трави. Якщо поблизу не було ні того, ні другого, він-оддавав їй свою куртку, і Альпа розуміла це. На привалах вона розшукувала Дерсу, плигала коло нього, торкала його лапами і всіляко намагалася привернути до себе увагу. І тільки-но Дерсу брав сокиру, вона заспокоювалась і терпляче дожидала, коли він повернеться з оберемком ялинового віття.

Самі ми були втомлені не менше за собак, і тому зразу після чаю, підклавши дров у багаття, почали лаштуватися на ніч.

Розташувалися ми коло вогшо кожен окремо. З підвітряної сторони ліг я, Дерсу примостився збоку.

Він улаштував собі щось на зразок намету, а на плечі иа кинув шинелю. Старий таза ліг біля підніжжя кедра, накрившись ковдрою. Він узявся сторожити бівуак і всю ніч підтримувати вогонь. Нарубавши ялинового гілля, я розіслав на ньому свій мішок. З одного боку мене захищав од вітру сушняк, а з другого — грів вогонь.

У великому лісі під час негоди завжди моторошно. Так і здається, що саме те дерево, під яким спиш, упаде і роздавить тебе. Незважаючи на втому, я довго не міг заснути.

Хтось так розлютив вітер, що віп, мов скажений звір, кидався на все, що траплялося йому на дорозі. Найбільше діставалося деревам. Це була справжня боротьба лісових велетнів з ошаленілою повітряною стихією. Вітер налітав поривами, рвав, потім тікав геть і жалібно вив осторонь. Здавалося, що ми попали в самісіньку середину велетенського вихору. Вітер описував велике коло, повертався на наш бівуак Т кидався на кедр, намагаючись будь-що звалити його на землю. Але це не вдавалося.

Лісовий велетень тільки супився і згорда похитувався. Я згадав пургу біля озера Ханка і снігову бурю під час переходу через Сіхоте-Алінь. Я чув, як таза підкладав дрова у вогонь і як гугоніло полум'я, роздмухуване вітром. Потім все переплуталось, і я задрімав. Близько півночі прокинувся. Дерсу і Кітенбу не спали. По тону голосів я догадався, що вони чимсь стривожені.

"Мабуть, кедр дуже хитається і може впасти",— майнуло у мене в голові.

Я швидко скинув з голови відлогу спального мішка і спитав, що сталося.

— Нічого, нічого, капітане,— відповів Дерсу; але я помітив, що говорив він нещиро. Йому просто не хотілося мене турбувати.

На бівуаку багаття горіло яскравим полум'ям. Дерсу сидів коло вогню і, закривши рукою обличчя, поправляв дрова, згортаючи жар докупи; старий Кітенбу гладив свого собаку; Альпа сиділа поряд мене і тремтіла, певно, від холоду.

Здавалося, що всі злі духи зібрались і виючи та плачучи гасали по тайзі один за одним. Вони ніби хотіли порушити порядок, даний природі, і знову створити на землі хаос. Чулися то несамовитий плач і стогін, то дикий регіт і виття; раптом на якусь мить западала тиша, і тоді можна було розібрати, що діється поблизу. Але вже з цих перерв було видно, що вітер незабаром ущухне.

Дрова в багатті горіли яскраво. Чорні тіні і червоні бліки рухалися по землі, змінюючи одне одного: вони то віддалялися від багаття, то наближалися до нього впритул і стрибали по кущах та снігових заметах.

— Нічого, капітане,— сказав мені знову Дерсу.— Твоя можна спи. Наша так, сам говори.

Я не примусив себе довго просити, вкрився з головою і заснув. Приблизно за півгодини я знову прокинувся. Мене розбудили голоси.

"Щось негаразд",— подумав я і виліз із мішка.

Буря потроху вщухла. На небі подекуди з'явилися зорі. Кожен порив вітру сипав на землю сухий сніг, який так шумів, наче то був пісок. Біля вогню я побачив своїх приятелів. Таза стояв і до чогось прислухався. Дерсу, закривши долонею світло від багаття, вдивлявся у темряву ночі. Собаки теж не спали; вони трималися близько коло вогню, пробували лягти, але зразу схоплювались і переходили па інше місце. Тварини щось відчували і дивилися туди, куди були спрямовані погляди Дерсу і старого тази.

Вітер сильно роздмухував вогонь, кидав тисячі іскор угору, крутив ними в повітрі і ніс кудись у глибінь лісу.

— В чому справа, Дерсу? — спитав я гольда.

— Кабани ходи,— відповів він.

— Ну, то що ж?

Кабани в лісі — це так природно: тварини йшли, наткнулися на наш бівуак і тепер голосно виявляють своє незадоволення.

Дерсу зробив рукою досадливий жест і сказав:

— Як тобі стільки тайга ходи — розумій нема!.. Взимку вночі кабани ходи не хочу.

Звідти, куди дивилися Дерсу і Кітенбу, лунав тріск розламуваних гілок і характерне чихания диких свиней.

Трохи не доходячи до нашого бівуаку, кабани спустилися з сідловини і обійшли конічну сопку збоку.

Я розім'явся, спати вже не хотілось.

— А чому ці кабани ідуть уночі? — спитав я Дерсу.

— Його даремно ходити нема,— відповів він.— Його інші люди ганяй.

Я подумав було, що він каже про удегейців, і в думці здивувався, як уночі вони ходять по тайзі на % лижах. Але згадав, що Дерсу "людьми" називав не тільки людей, і зразу все збагнув: кабанів переслідував тигр. Отже, хижак був десь поблизу.

В природі потроху встановлювався лад.