Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 86

Повісьмо ції риштунки на дерево замість харциза, і як я залізу Сірому на хребтину й одірву ноги од землі, рушаймо в будь-які мандрівки, які вашій милості запахнуть і за-мануться, а щоб я перся добрі гони на батьківських — це вже зась.

— Добре єси сказав, Санчо,— обізвався Дон Кіхот,— хай мої риштунки висять яко трофей, а під ними чи десь поряд вирізьбимо на дереві такий самий напис, як на оружному трофеї Роландовому:

Лиш той візьме цю зброю.

Хто зважиться з Роландом стать до бою.

— Золотії слова,— зауважив Санчо,— і аби в дорозі нам не був потрібен Росинант, то його теж можна б підвісити.

— Ні,— мовив Дон Кіхот,— ні Росинанта, ні моїх риштунків підвішувати негоже, а то ще скажуть про мене: за хорошу службу та погана шана.

— Свята правда, вашець,— згодився Санчо.— Кажуть же мудрі люди, що не бий сідла за вину осла, а в тім, що сталося, винна ваша милость, тож і карайте себе самого, а не зривайте свою оскому ні на сих збагнітованих і закривавлених обладунках, ні на плохуті Росинан-тові, ні на моїх ніжних ногах і не вимагайте, щоб вони тюпали більше, ніж слід.

У таких речах і розмовах збіг у них цілий день, а зарівно і наступні чотири, і не сталося нічого, що б їхню подорож переп'яло. А на п'ятий день, впавши в якесь село, побачили вони, що біля заїзду тиснеться юрба: це було саме на храм. Коли Дон Кіхот наблизився до натовпу, якийсь пахар, піднісши голос, промовив:

— Ці два сеньйори допіру прибули, нікого тут не знають, хай хтось із них розв'яже нашу зваду.

— З дорогою душею,— одказав Дон Кіхот,— розв'яжу її справедливо, якщо тільки розберуся як слід.

— Тут таке діло, панунцю,— почав пахар,— один наш односілець — він у нас грубий і важить одинадцять каменів — викликав бігти навзаводи сусіду свого, а той важить лише п'ять. За умовою їм треба пробігти відстань сто ступнів, але з однаковим тягарем. Коли ж запитали у заводіяки, як ті тягарі врівноважити, він сказав: хай викликаний, [64]

який важить п'ять каменів, завдасть собі на плечі'шість каменів залізяччя. Тож вага худого і грубого зрівняється, і в того, і в того вийде по одинадцять каменів.

— Ні, так не годиться! — заволав Санчо, вихоплюючись поперед Дон Кіхота.— Всім відомо, що днями я був за губернаторя і за суддю, тож я й повинен розв'язати зваду й винести ухвалу.

— Тобі й карти до рук, друже Санчо,— промовив Дон Кіхот,— я зараз ні до чого не зугарен, у голові у мене якась завірюха.

Діставши дозвіл, Санчо обернувся до пахарів з річчю, а ті з'юрмились круг нього в чеканні на присуд і роти пороззявляли.

— Товариство, вимога грубого геть-то безглузда і несправедлива, бо викликаний на герць, як уже повелося і як усі знають, має право обібрати рід зброї, а отже, неприпустимо, щоб грубий обібрав таку зброю, яка наперед завадить і не дасть худому перемогти. Тому моя ухвала така: хай заводіяка грубий зчистить, зріже, зіскребе, скине, зніме, знесе будь-де на своєму тілі, де тільки йому заманеться і прибандюриться, і зменшить м'яса на шість каменів, по чому в нім зостанеться всього лишень п'ять каменів ваги, і він зрівняється зі своїм супротивником і кап-у-кап до нього підійде — ось тоді хай собі й біжать на рівних.

— Далебі,— заволав один ратай, вислухавши Санчів вирок,— цей пан глаголить, як святець, і розв'язує спори, як панотець! Але тут одна заковика: навряд щоб грубий захотів зрізати з себе навіть унцію м'яса, не то що шість каменів.

— Хай краще зовсім не бігають,— зауважив інший,— худому нема чого надриватися, а грубому себе чикрижити; утопімо половину застави в вині і запросімо їмостей до доброї корчми, а піде дощ — хай на мій плащ.

— Дякую вам, панове,— одказав Дон Кіхот,— але я не можу затримуватись ані на хвилю: невеселі думи й осмутнії події змушують мене бути неґречним і поспішати.

На сім слові, підостроживши Росинанта, рушив далі, пахарі ж стояли й чудувалися як з його дивачної фігури, такої одмінної од усіх, так і з мудрості його пахолка, бо за такого вважали Санча. Один ратай гукнув:

— Якщо такий мудрий пахолок, то який же мусить бути його пан! Закладаюся, що як їдуть вони по науку до Саламанки, то в три мига пошиються в столичні алькальди. Учитися й учитися — ось що головне, а все інше трин-трава. Звісно, воно-то треба ще, щоб тобі підсобили і щоб тобі добре повелося; а там глядь, а.в тебе в руці жезл, а то й митра на голові.

Обночувалися пан і пахолок у чистім полі, під голим і відкритим небом, а на другий день рушили далі, аж це дивляться, а назустріч їм чоловік, пішаниця, з бесагами на карку і з дротиком, чи радше києм у руці, причандалом усіх гонців; підійшовши до Дон Кіхота ближче, він раптом придав ходи і, порвавшись майже бігом до рицаря, поцілував його в праве стегно, бо не дістав вище, а потім з радістю в голосі гукнув:

— Ах, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, як же зрадіє пан мій дук, коли овідається, що вашмосць повертається до нього в літошній палац. Адже він усе ще там із сеньйорою дукинею.

— Я вас не знаю, друже,— заявив Дон Кіхот,— і так і не знатиму, поки мені самі не скажете.

— Я, пане Дон Кіхоте,— одказав посланець,— Тосілос, льокай дука, мого пана, того самого, який не побажав з вашмосцю герцюватися через одруження з дочкою доньї Родрігес.

— На Бога! — гукнув Дон Кіхот.— Невже ви той, кого мої вороги чорнокнижники перечарували, як ви сказали, в льокая, аби уйняти мені честі звитяжця?

— Годі-бо вам, зацний пане,— мовив гонець,— не було тут ніяких чарощів чи злицювання: виїхав я на боїще льокаєм Тосілосом і таким самим льокаєм Тосілосом від'їхав. Оженитися я надумав без усякої драчі, так мені припала дівчина до мислі. Проте все вийшло інакше, ніж я сподівався. Тільки-но ваша милость виїхала за браму, як дук, мій пан, звелів одважити мені сотку київ за те, що я не виконав наказу, одержаного перед герцем, і все стало на тому, що дівчина постриглася ¦в черниці, донья Родрігес перебралася до Кастілії, а мене мій пан послав до Барселони з листом до віце-короля. Якщо вашмосць рачить викушати доброго, хоть і теплуватого винця, то я маю з собою тикву з міцним трунком і кілька грудочок трончанського сиру, здатного викликати й будити спрагу, якщо вона приспана.

— Запрошення охоче приймаю,— обізвався Санчо,— нема чого монятися, нумо, смикнемо, добрий Тосілосе, навкір і назло всім чорнокнижникам обох Індій.

— Тоді ти, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— найбільший обпияка та обжера на світі і найбільший невіголос на всім крузі земнім, бо ти ніяк не дошолопаєш, що гонець сей зачарований і що се ніби-Тосілос. Залишайся з ним і напихай свою кишку, а я рушу поволі вперед, поки ти мене наздоженеш.

Льокай зареготав, відкоркував тикву, вив'язав з торби сир і хліб, а потім вони засіли з Санчом на зеленій мураві і.любо-мирно спорожнили дотла сакви, і то так усмак, що навіть облизали пакета з листами через те, що сиром пахтів. Підживившись, сказав Тосілос Санчові:

— Твій пан, друже Санчо, неодмінно повинен бути божевільниік

— Як це повинен? — відрік Санчо.— Нікому він нічого не винен, він за все розплачується, тим паче, що монета його — щире божевілля. Я теє добре бачу і не раз, не два йому правив, але який хосен? А тепер і поготів: адже він геть із глузду скрутився потому, як його заломив лицар Місяця-Білозора.

Тосілос попросив розповісти, як же це сталося, але Санчо одказав, що незручно змушувати свого пана чекати, іншим разом, мовляв, як, може, спіткаються ще. І, стріпнувши крихти з одежі й бороди, він підвівся, сказав Тосілосу: "Бувай!" і, погнавши Сірого вперед, невдовзі прилучився до свого пана, який виглядав його в затінку дерева. [642]

РОЗДІЛ LXVII

Про те, як Дон Кіхот постановив пастушити і жити, поки мине річний реченець, по-сільському, а зарівно і про інші речі, направду втішні п хороші

Якщо був Дон Кіхот многодумний ще перед своєю поразкою, то після падіння того думу стало в нього, як шуму. Він виглядав, як уже сказано, Санча під деревом, а мислі, як принаджені медом мухи, опадали його й жалили: одні роїлися довкола Дульсінеїного одчарування, а інші довкола того життя, що його чекає в вимушеному зачині. Надійшов Санчо й почав хвалити гойність льокая Тосілоса.

— Невже, Санчо,— покликнув Дон Кіхот,— ти все ще думаєш, що він правдивий льокай? Либонь, у тебе з голови вилетіло, як ти сам же бачив Дульсінею, перекинуту й злицьовану в мужичку, а Рицаря Свічад у бакаляра Карраска, адже все теє справа рук моїх гонителів чорнокнижників. Краще скажи, чи не питався ти в чоловіка, якого звали Тосілосом, що прилучилося Альтісідорі: оплакувала вона розлуку зі мною чи вже занехаяла всі мрії про злуку, які вона плекала при мені?

— Ні, пане, я клопотався іншим, і мені ніколи було цікавитися дрібничками,— заперечив Санчо.— Достолиха, ваша милость, невже вам зараз до чужих думок, тим більше любовних?

— Зваж, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— одна річ — кохання, а друга — вдячність. Рицар може бути байдужим, але ніяк не може, сказати по щирості, бути невдячним. Альтісідора, ясно, закохалася в мене, подарувала мені, як ти пам'ятаєш, три намітки, плакала, коли я їхав; і без усякого сорома кляла мене, лаяла, лементувала прилюдно; все це ознаки того, що вона мене боготворила, бо гнів коханців звичайно виливається в клятьбі. Не міг я дати їй жадної надії, ані офірувати їй скарбів, бо всі мої сподіванки пов'язані з Дульсінеєю, скарби ж мандро-ваних рицарів, так само як скарби потерчат, то мана і піна; єдине, чим я можу Альтісідорі віддячити, це як я зберігатиму її в пам'яті, проте без ущербку для Дульсінеї, яку ти, Санчо, мабуть, зневажаєш, бо зволікаєш самобичування.й умертвіння плоті твоєї (хай би її вовки розшарпали!); ти, я бачу, прибережеш її червам на з'їдь, але не вконтентуєш бідолашної сеньйори.

— Сказати по щирості, пане,— обізвався Санчо,— я ніяк не второпаю, яку притику має хлоста моєї пані-старої до відчарування зачарованих? Адже це все одно що сказати: "Болить тобі голова? Нашмаруй мастю коліно". Я принаймні і побожусь, що ні в одній сторії про манд-рованих лицарів, які вашмосць читала, не трапляється відчарованого завдяки хлості. Ну та гаразд, відшмагаю себе, як мені закортить і як лучиться нагода.

— Дай Боже,— одрік Дон Кіхот,— хай окриє тебе ласкою небо, аби ти схаменувся і поміг моїй пані, адже вона пані і твоя, позаяк ти мій пахолок.

Так гомонячи, верстали вони путь, аж це доїхали до того місця, де їх ото бики потоптали.