Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 87
- Мігель де Сервантес -Впізнав його Дон Кіхот і мовив Санчові: [643]
— Ось та луговина, де зуспілися ми з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію — задум сей і свіжий, і дотепний. І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овошем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих.
— Далебі,— признався Санчо,— таке життя мені до шмиги, та й не лише мені — побачать нас бакаляр Самсон Карраско і цилюрник майстер Ніколас, то й собі до нас пристануть і пошиються в пастухи, а там, гляди, і сам панотець приб'ється до нашого куреня, адже він веселун і такий потішник.
— Авжеж,— погодився Дон Кіхот,— бакаляр Самсон Карраско, як він уступить до нашої пастушої громади, а таки вступить, може назватися пастухом Самсонієм або ж пастухом Каррасконом. Цилюрник Ніколас може назватися Нікулосом, як старий Боскан назвався Немо-росом. Ось тільки не знаю, яке ймення придумати пароху — Панот-чіні, Єгомостіо, а втім, як похідне від його сану, йому можна дати прізвисько пастуха Парохіандро. А от прибрати імена пастушкам, в яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім'я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя.
— Зватиму її лише Терезуля,— заявив Санчо,— бо вона в мене нівроку гладка гладуля, адже її звати Тереза. Мало того: я співатиму їй у віршах і тим доведу, що в мене душа до чужого м'яса не ласа. Панотцеві, щоб на гріх не підкушати, теж негоже заводити пастушку, а щодо бакаляра — вольному воля, а скаженому рай.
— Боже поможи! — гукнув Дон Кіхот.— Та й славно ж ми заживемо з тобою, друже Санчо! Яких тільки жоломійок, самарських кіз, тамбуринів, бубнів і гуслів ми з тобою не наслухаємося! А що як до сього розмаїтого струменту підпряжуться ще звуки альбогів? Матимем повний набір пастушого музичного струменту.
— А що таке альбоги? — поцікавився Санчо.— Зроду про них не чував і не бачив ніколи в житті.
— Альбоги,— пояснив Дон Кіхот,— це залізяки, схожі на мідяні свічники; як їх ударити одну об одну, ввігнутим і порожнистим боком, вони видають звук, що хоть і не вельми ніжний і зграйний, а все ж приємний на слух і суголосний з таким нехитрим сільським струмен-том, як коза або ж бубни. Саме слово альбоги мавританське, як і всі слова нашою мовою, що на аль починаються, наприклад: альманах, ал— [644] коголь, алхімія, алгебра, альгвазил, алькальд, алмасен, алькоран тощо, і лише три мавританських слова по-нашому закінчуються на і, себто: каді, мараведі, алкалі. Слова альгелі та альфаку — слова щиро арабські, бо починаються вони на аль, а закінчуються на і. Все це я тобі кажу між іншим, бо мені це спливло на думку мимоволі через це слово альбоги. А потім нам неабияк стане в пригоді на новому для нас полі ось що: адже, як тобі відомо, я трошки віршник, а бакаляр Самсон Карраско — той уже справжній піснетворець. Про пароха сказати нічого не можу, але закладаюся, що й він віршує. Безперечно, й майстер Ніколас не чужий до муз, бо всі чи сливе всі цилюрники — гітаристи й куплетисти. Я скаржитимусь на розлуку, ти славитимеш свою сталість у коханні, пастух Карраскон нарікатиме на те, що його перелюбили, панотець Парохіандро сам підшукає, що йому до мислі, коротко, все буде так гарно, що й ну. На теє одвітував Санчо:
— Я, пане, такий невдаха, що навряд чи доживу до такого житов'я. Ох, які гарні різьбив я б ложки, аби став пастухом! Які мали б ми кльоцки, які вершки, які вінки — словом, мали б усяку всячину, яка тільки водиться у пастухів, отож за мудрагеля я, либонь, не зійшов би, а за штудерника — напевне. Моя донька Санчика носила б нам обіди в поле. Але, гай-гай, вона діваха гожа, а пастухи не ликом шиті, на ходу підметки рвуть, і я не хотів би, щоб вона пішла по вовну, а вернулася стрижена, а то цього гультяйства і спорзних помислів і в полях і в містах, і в пастуших колибах і в царських хоромах скільки завгодно, отож одійди од зла, сотвори благо, чого око не бачить, те й серце не мучить, раз не вбережешся, потім лиха не оберешся.
— Годі прислів'їв, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— будь-якого з них старчить, щоб думку твою з'яснити. Скільки разів тобі торочив, щоб ти не сипав прислів'ями як з рукава і знав міру. А втім, тобі кажи не кажи — як об стінку горох, мати за кнута, а він дзигу круте.
— А мені здається,— одрік Санчо,— що се про таких, як вашець, кажуть: "Насміялась верша болоту, коли оглянеться, аж і сама в болоті". Сварите мене за пбсловки, а самі нижете їх парочками.
— Зваж, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— я приточую прислів'я до речі, воно в мене пристає, як перстень до пальця, а ти тулиш, як горб до стіни. Пригадується, я тобі вже казав, що прислів'я — то короткі вислови, добуті з досвіду, і то плід роздумів стародавніх мудреців, прислів'я ж, наведене навмання,— то курзу-верзу, а не сентенція. Та годі про це, уже смеркло, звертаймо з гостинця й заночуємо десь поблизу — ранок покаже.
Вони з'їхали з гостинця, і вечеряли вже пізно й убого, на превелику досаду Санча, котрий думав, яких нестатків зазнає мандроване лицарство в своїх митарствах долами й горами, і тільки зрідка заживає благ, спиняючись у замках і оселях, як от, приміром, у дона Дієга де Міранди, на весіллі в Камача-Багатія і в гостині дона Антонія Морена, а проте, зваживши, що не вік же триває і день, і ніч, зночував цю ніч уві сні, а його пан у неспанні. [645]
РОЗДІЛ LXVIII
Про те, як Дон Кіхотові підкладено свиню
Ніч випала темна, місяць хоть і світив, але ховався десь, у неви-димця граючись, річ у тім, що іноді пані Діана заглядає знічев'я до антиподів, залишаючи гори в пітьмі й доли в мороці. Дон Кіхот ісходив до вітру і після первоспів не міг удруге заснути, Санчо ж, навпаки, ніякого другого сну не мав, він затинав хропака з вечора до рана, показуючи цим своє здоров'я нівроку і безпечність. Думи не давали спать Дон Кіхотові, аж він ізбудив Санча і сказав:
— Дивуюсь я, Санчо, твоєму спокою, і, їй-право, здається, що тебе зроблено з мармуру чи твердої бронзи, бо і в тому і в тій ні духу, ні руху. Я чуваю, а ти спиш, я плачу, а ти співаєш, я постую до знемоги, а ти нажираєшся так, що ледве ходиш і дишеш. Доброму служникові годиться ділити знегоди з його паном і журитися з ним заодно хоть би про людське око. Поглянь, яка погідна стоїть ніч, яка довкола пустка, усе це кличе нас чергувати сон з неспанням. Устань же, ради Бога, одійди набік і, сповнившись доброї волі, зваги й відваги, одмір собі триста або чотириста гарячих на рахунок тих, які допоможуть відчарувати Дуль-сінею. Прохаю тебе про се і благаю, оскільки не хочу моцюватися з тобою, як минулого разу, я пам'ятаю, яка в тебе важка рука. Коли ж ти відшмагаєшся, ми ніч зночуємо в співах, я про розлуку співатиму, а ти про свою вірність, ось так ми й дамо почин тому пастушому життю, яким у селі житимем.
— Пане,— заперечив Санчо,— я не чорнорижець, аби схоплюватися серед ночі й умертвляти плоть, тим паче не годиться, на мій суд, після хлости, як усе болить, переходити до співів. Дайте мені, вашець, спати і не принаглюйте мене до сікуції, бо от прцсягнусь, що довіку не діткнуся шерстиночки на моїм одінні, не то що Іволосу на тілі.
— О душе закосніла! О зброєноше безсердечний! Чи ж я не годував тебе, чи ж я не вщедряв тебе пасками і не збирався вщедряти ними й далі! Завдяки мені ти став губернатором, завдяки мені ти грієш надію дістати графський титул або щось не нижче, і надія тая здійсниться не пізніше, ніж через рік, бо post tenebras spero lucem*.
* По темряві на світло сподіваюсь (латин.). З книги Іова (XXX, 26).
— Мені це невтямки,— мовив Санчо,— я знаю лише, що поки я сплю, не боюся нічого, ні на що не сподіваюсь, не журюсь і не радію. Благо-словен той, хто сон вигадав, адже це плащ, що окриває всі думи людські, пожива, що гамує голод, вода, що тамує спрагу, вогонь, що зігріває холод, холод, що прибиває сквар, зрештою, це єдина обігова монета, на яку все можна купити, це терези й гиря, що врівноважує короля з пастухом і простака з мудрагелем. Одним лише сон негарний: кажуть, він подібний до смерті, бо між заснулим і мертвим невелика ріжниця.
— Ніколи ще, Санчо,— обізвався Дон Кіхот,— ти не висловлювався так вигадливо. Аж ось коли я зрозумів, яке слушне оте твоє улюблене прислів'я: "Не з ким родився, а з ким водився".
— Ага, паночку мій ґречний! — гукнув Санчо.— Зараз уже не я [646] нижу прислів'я, зараз вони у вас так і злітають— з язика, ще краще, ніж у мене, тільки й того, що пословки вашмості виходять до ладу, а мої — не до прикладу, ну та все ж, що не кажи, а й ті, і ті — пословки. Саме в цю хвилю почувся глухий гомін і якісь прикрі згуки, що лунали на всю долину. Зірвався Дон Кіхот і схопився за меч. Санчо ж прикуцьнув під свого Сірого, а з боків загородився риштунками і в'ючним сідлом: джура перелякався не менше, ніж його пан схвилювався. Гомін дужчав, наближаючись до двох наполоханих, точніше, не двох, а одного, бо хоробрість другого добре знана. А річ ось у чім: кілька чоловік гнало продавати на ярмарок понад шістсот свиней, і ось ці самі свині рохканням і кувіканням зчиняли такий гамір, який оглушив Дон Кіхота й Санча, тож вони ніяк не могли второпати: що ж воно діється. Величезна хрюкотлива череда налетіла на Дон Кіхота й Санча і, не зваживши ні на того, ні на того, пройшла потоптом по обох, розваливши Санчові шанці і збивши з ніг не лише Дон Кіхота, а й Росинанта.