Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сторінка 88

Навальність нашестя сієї безрогої нечисті, а також і хрокання її, порвали й змели на землю кульбаку, збрую, Сірого, Росинанта, Санча та Дон Кіхота. Санчо якось зіп'явся на рівні й попросив у свого пана меча, щоб заколоти з півтузіні безчільних сих їмостей безрогих, бо він уже прирозумів: потоптали його саме безрогі. На те Дон Кіхот відповів:

— Облиш їх, друже: ця зневага послана мені як розплата за мій гріх, і справедлива кара небес, що вражає переможеного мандрованого рицаря, в тім і полягає, що його опадають шакали, тнуть оси і топчуть свині.

— Либонь, небесна кара,— підхопив Санчо,— вражає і джур тих 1 переможених лицарів, і лежить вона в тім, що їх кусають мухи, їсть

нужа і в'ялить голод. Хай би ще ми, джури, доводилися лицарям синами чи найближчими родичами, тоді не кривдно було б, що нас карають за їхні гріхи аж до четвертого коліна, але в якому ж покре-венстві Кіхоти і Панси? Ну гаразд, лягаймо де-небудь та поспімо до ранку, а там побачимо.

— Спи, Санчо,— одказав Дон Кіхот,— ти родився, щоб спати, а я родився чувати, а поки до світу дам волю думам і виллю їх мадри-гальчиком, якого нишком од тебе зложив сеї ночі в голові.

— Як на мене,— зауважив Санчо,— багато дум для пісеньки не треба. Співайте собі, вашець, скільки-хотя, а я передрімаю, скільки мога.

Одразу, розклавшись привільно на землі, Санчо скукобився й заснув, як убитий, байдужий до клопотів про борги й розписки, до всіх .пере-чувань душевних. А Дон Кіхот, спершись на стовбур чи то бука, чи то корківця (Сід Ахмет Бен-Енхелі не вказує, яке саме було те дерево), в супроводі власних зітхань заспівав:

Володарю Амуре,

Згадавши, як жорстоко я караюсь,

Я вмерти пориваюсь,

Скінчити прагну це буття похмуре.

А досягну могили,

Що всім земним злигодням пристань тиха,-

І де береться втіха,

Я знов живу й на смерть не маю сили. [647]

Так, у житті сконавши,

У смерті я знаходжу воскресіння;

Предивне це боріння,

Де смерть з життям себе змагають завше!

Кожну стрічку він окселентував численними зітханнями й досить рясними слізьми: адже серце його тужить і рветься на клапті, як згадає про поразку і розлуку з Дульсінеєю.

От уже й задніло, сонце било Санчові в живі очі й нарешті збудило,— він позіхнув, потягся, аж у кістках залускотіло; побачивши, якого спустошення завдали свині його припасам, прокляв він череду, а відтак і декого вище. Врешті обидва рушили далі і так уже надвечори уздріли, як назустріч їм суне душ десять комонних і душ п'ять піших. Серце у Дон Кіхота закидалось, а в Санча тьохнуло: тії люди були озброєні копіями й щитами і виглядали бойовито. От Дон Кіхот обернувся до Санча з такими словами:

— Аби я міг, Санчо, взятися до зброї, і моя обітниця не зв'язувала мені руки, я розправився б з сією галайстрою, що їде напроти, як з тими пундиками чи марципанами. А втім, може, потерпаємо ми даремно.

Тим часом верхівці під'їхали, мовчки оточили Дон Кіхота і, піднявши копія, притулили клюги до його грудей і спини, погрожуючи вбити. Один пішаниця дотулив пальця до губів: тільки белькни, зараз заціплю тобі, схопив Росинанта за вуздечку і повів його манівцями, інші ж, заховуючи предивну мовчанку, погнали слідом за тим, хто вів Росинанта, Санча й Сірого. Двічі-тричі поривався наш рицар запитати, куди його цуплять і чого од нього хочуть, та тільки зіпав, бо рот його запечатувався списовими клюгами. Така сама доля спіткала й Санча: всі його намагання озватися закінчувалися тицянням очепу в нього, а заодно і в Сірого, ніби й той збирався заговорити. Споночіло, всі додали ходи, і страх обох бранців ще посилився, тим паче, що провожаті ще й сварилися:

— Мерщій, троглодити!

— Цитьте, варвари!

— Начувайтеся, канібали!

— Не скигліть, скіфи, не лупайте очима, люті Поліфеми, кровожерні леви!

До цих вони ввертали ще й інші такі самі прикладки, нестерпні для ушей бездольного рицаря та його джури.

Санчо, той дорогою бубонів собі під носа: "Хіба ми такі-сякі діти? Хіба ми вариводи і кандибали? Хіба нас аж скіки, щоб бути якимись каліхвемами? Ні, не до шмиги мені ці прикладки! І де вони взялися на нашу голову? Біда біду побиває. Аби лиш ця пригода-знегода не пішла далі київ!"

Дон Кіхот з дива не міг вийти: як він не ходив до голови по розум, так і не здогадався, що це за люди, такі люті й лайливі — ясно, од них жди не добра, а лиха.

Нарешті десь о першій ночі прибули до замку, Дон Кіхот одразу його впізнав: це ж дуків замок, де вони з Санчом недавно були в гостині. [648]

"Хай Бог милує! — подумав Дон Кіхот, дорозумівшись, де він.— Що ж це таке? Адже цей дім відзначався гостинністю і привітністю. А втім, для переможених усе хороше скидається злим, а зле найгіршим".

В'їхали на головний дитинець замковий, пишно прибраний і оздоблений. Ось чому їхній подив зріс, а страх подужчав. Та про це в наступному розділі.

РОЗДІЛ LXIX

Про найрідкіснішу і напдивнішу з усіх пригод, які протягом сієї великої історії лучилися Дон Кіхотові

Після спішування верхівці, вкупі з пішаницями, раптово порвавши, як лантухи, Санча і Дон Кіхота, внесли їх на дитинець; навколо дитинця палахкотіло понад сто смолоскипів, у підставках повтулюваних, а на кружганку горіло понад п'ятсот посвітачів: незважаючи на темну ніч, тут стояв ясний день. Посеред дитинця здіймався катафалк заввишки з два лікті, запнутий наметищем з чорного оксамиту, кругом на східцях ясніли свічки з ярого воску в срібних свічниках, числом понад сто, а на самім катафалку спочивала дівчина, там така гожа, що своєю красою вона, здавалося, скрашувала саму смерть. Голова її у вінчику з най-розмаїтіших духмяних квіток лежала на грезетовій подушці, а в руках, на грудях скрижованих, вона тримала золотаву звитяжну віть пальмову. Оподаль зведено помісток, на помістку поставлено два кріселка, на яких сиділи, судячи з корон на їхніх головах і з берлів у руках — царі, чи то справжні, чи то лже-царі. Обабіч помістка, куди вели кілька східців, стояли ще два кріселка, і от ті, хто ніс на руках Дон Кіхота й Санча, на ці крісла їх і всадовили, і все це не зронивши ні слова й зацитькавши на мигах обох бранців, але ті й так німували, вражені всім побаченим. Тим часом на помісток зійшли з численним почтом великої руки люди, в яких Дон Кіхот одразу впізнав дука й дукиню, своїх гостителів, і вмостилися в пишні крісла обіч тих ніби-царів. Хто не здумівся б на все те, надто як ми додамо, що в небіжчиці, покладеній у катафалк, Дон Кіхот упізнав прехорошу Альтісідору? Скоро дук і ду-киня зійшли на помісток, Дон Кіхот і Санчо підвелись і низенько їм уклонились. У відповідь ті ледве кивнули.

Тут появився послугач і, підступивши до Санча, накинув на нього чорну барханову кирею з нашитими перетиками, на взір омахів полум'я, і, скинувши з голови шапку, надів митру, таку, як ото носять засуд/кені Святою Інквізицією єретики. При цьому він шепнув, щоб Санчо мовчав, як риба, інакше йому всунуть у рота затичку, а то й порішать. Озирнувши себе, Санчо побачив, що він увесь у полум'ї, але оскільки воно його не пекло, то він і вусом не моргнув. Скинув з голови митру, узрів намальованих на ній чортів, знову покрився і промимрив:

— Якщо полум'я не пече, то й чорти мене не порвуть.

Дон Кіхот і собі бликнув на Санча, і хоч страх зціплював кров у жилах, не міг не осміхнутися. Аж це, певне, з-під катафалка, стиха и ніжно затурлюкали флейти, і ця музика без людських голосів (саме-бо [649] мовчання мовчало мовчки) лунала особливо солодко й чарівно. Нараз при узголів'ї тієї ніби-небіжчиці вродився гожий хлопець у римських шатах і, приграючи собі на арфі, проспівав так чисто і доброгласно два станси:

Поки не оживе Альтісідора,

Уражена жорстоким Дон Кіхотом,

Поки гнітить жалоба ця сувора

Всіх дам придворних, відданих скорботам,

Поки не убере моя сеньйора

Своїх дуень єдвабом і камлотом,-

Співатиму я голосно про неї,

Дзвінкіш від чародійника Орфея.

Я виконаю цю мою повинність

Не тільки в цім житті недовговічнім,-

І в смертний час явлю чуття незмінність,

Співаючи про тебе ладом звичним;

Мій дух, зложивши з себе персті тлінність,

У Тартарі, у мороці безрічнім,

Тебе прославить, і від чар поета

Замре недвижно каламутна Лета.

— Годі! — озвався один із тих царів мимоволі.— Годі, співаче предивний! Так можна без кінця-краю оспівувати кончину і звабу незрівнянної Альтісідори, а вона ж, Альтісідора не мертва, як невіголоси гадають, а жива, жива, бо слава про неї так і буяє по світу, жива, бо приявний тут Санчо Панса прийме муку задля її воскресіння. О Рада-манте, ти ж бо вкупі зі мною твориш суд у темних вертепах Дітових і відаєш усе, що недовідомою долею суджено нам учинити, аби вернуть до життя сюю діву, тож речи теє нам і ясуй не гаючись, щоб нас звеселило нарешті її довгождане воскресіння.

Скоро суддя Мінос, товариш Радамантів, сказав ті слова, як Рада-мант підвівся і заглаголав:

— Гей ви, придворні челядники, старші й молодші, дорослі й малі, гайда усі сюди і пацніть двадцять чотири рази Санча по носі, двадцять разів його вщипніть і шість разів уколіть шпильками в плечі й крижі, бо од цього обряду залежить Альтісідорин рятунок.

Почувши цей заклик, Санчо не витримав і сказав так:

— А пся крев! Та я швидше в турка перевернуся, ніж дам себе пацати по носі і лице м'яшкурити! Достолиха! Так вам ця діва і воскресне, якщо мені м'яшкуритимуть лице! Вподобала баба петрушку, як не на борщ, то на понюшку! Дульсінею зачаровано — нумо шмагать мене, щоб вона одчарувалась, померла Альтісідора, бо Пан Біг наслав їй хворість, так треба, аби вона ожила, бачте, двадцять чотири рази пацнуть мене по носі, пошаткувати моє тіло голками-шпильками і до синців пощипати мені плечі! Діверам своїм таке робіть! Я старий пес, мене не підманиш на цю-цю!

— Умреш! — гукнув Радамант.— Угамуйся, тигре, скорися, думний Немвроде, терпи й мовчи: од тебе не вимагають неможливого! І годі розводитися про те, яке важке це завдання. Все одно будеш пацаний, пошаткований голками-шпильками, і ячати тобі од щипків! Гей, службо, виконайте мій розказ, а то узнаєте, почім ківш лиха! [650]

Тут на дитинці показалися шість дуень; ішли у колосок, чотири окуляристі, а руки в усіх підняті, і рукави на чотири пальці прикорочені: так руки, за теперішньою модою, здавалися довші.