Дон Жуан з Коломиї - Сторінка 4

Його уникав вовк, обминав стороною й ведмідь.

Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: "Добре, вже добре! Знаю, знаю". Миколая також навідувалася до отари, і дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая подовгу не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звір. Досить було з'явитися Миколаї, як він підганяв їй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, і він ніс її так легко — та що там легко! — гордо! Він знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, він був уже старий, мав погані зуби, паралізовану ногу, багато спав, тож час від часу в отарі пропадали овечки.

У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.

Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви і трохи засоромився.

Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: "Ведмідь! Ведмідь!" Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив з коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.

Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, і тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик проволочив ноги кілька кроків й упав — як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз — і то був кінець.

У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.

— Залиште його, панно Миколає,— кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз й мовить:

— Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене, власне, звати). І я тверда!

Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і — в гори!

Я знав, що він ітиме ущелиною.

— Ведмідь?

— Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам'янисті й круті. Угорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

Отак стою я й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі і очікував не кого іншого, як ведмедя.

Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого у чоботи селянина.

Ось він щось собі бурчить.

Ось він.

Він бачить мене й завмирає.

Я виходжу ще крок уперед і натискаю... Але що я натискаю? Я хочу натиснути на курок, мацаю й не знаходжу його... Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, знімаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь вже підступає ближче.

— Гов, братчику! — але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.

Кров збурилася, наче хвиля накотилася на мене, земля пішла з-під ніг...

Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу і мовив, усміхаючись:

— От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу... — Чоловік розгорнув поли сорочки і показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.

— Добре він мене зграбастав.

Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоб приніс нову пляшку.

...Знайшли мене селяни,— провадив мій співрозмовник, але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли удень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе — мої родичі теж сиділи поруч — наче біля постелі умираючого, але батечко Зеньків лиш примовляв: "Усе буде добре". А Миколая сміялася. Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.

Досить про це. Минулося, тільки часом з'являється вві сні. Досить. Бачите, я не вмер.

Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з'явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

Миколая... любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.

Так вона стала моєю дружиною.

Батько передав мені хазяйство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернелиці. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.

Другого вечора — усі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх,— я сам запряг шестерик коней, усі шестеро білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро забитого мною ведмедя устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок з кожного боку брички; велика голова, з іскристими, наче живими, очицями лежала в ногах. Мої люди — селяни, козаки на конях з палаючими смолоскипами та віхтями у руках. Я беру мою дружину — горностаєве хутро накинуте на плечі — й несу в бричку. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.

Моя челядь на конях — довкола нас; так я й увів молоду господиню у наш Дім.

Рай кохання — ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати у німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини...

— Як писав Шіллер у...

— Ох прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся тут декламувати мені пана

Шіллера? Змилосердіться, Бога ради...

— Мав рацію той пан Шіллер,— мовив мій шляхетний співрозмовник. — Чудова ілюзія. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Моя мрія розкололася ось так, навпіл.

Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона — мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе — разом із корсетом та підтяжками для панчіх — скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов'ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.

Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині — ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала і тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони й з неї зробили непорочну діву, приручену тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка — уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: "О чарівне дитя!" Отаке собі жовтороте курчатко і має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.

Любов чоловіка й жінки — шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.

Та й взагалі, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книга!... — Якусь мить він прислухався до пісні вартових. — ...Ця мелодія! Німці мають "Фауста", і у англійців є така книга. А у нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.

Що робить наш народ таким меланхолійним?

Рівнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.

Людині завжди хотілося промовляти до неї й почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.

І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?

Мовчить рівнина, не дає відповіді.

З узголів'я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?

Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на малесенькому клаптику простору, невтомна боротьба за... За ніщо. Чоловік почуває себе покинутим, йому мариться, ніби він кожної миті може забути про те, що живе.

Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: "Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя, яке тебе так страшить. Іди до мене, я кохаю тебе!..

На якусь мить він замовк. А потім знову продовжив свою розповідь.

...Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували у нас в гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив з десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка зразу ж до батога! "Ну, якщо мене батожитиме сама господиня,— каже він,— то я згоден щодня бити тарілки". Розумієте? І вони обоє засміялися.

Приходили й сусіди.

Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати при будь-якій нагоді. Усі приходили, скажу я вам.

Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам'ять усього Шіллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити.