Дон Жуан з Коломиї - Сторінка 6

Уся наша мудрість, врешті-решт, є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини,— любов'ю. Люди називають її втіхою, жагою..."

При цих словах мій друг починав, звичайно, гірко сміятися. "Поглянь,— казав він мені,— на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов — хіба це насолода? Це боротьба, боротьба за життя, вона обезкровлює любов.

Мій Боже! А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: "Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!"

Так, любов — страждання, а насолода — порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, в якій один підкорює собі іншого. Любов — це рабство, і рабом стаєш, коли любиш. Ти відчуваєш, що жінка знущається над тобою, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокості. Цілуєш ногу, що топче тебе.

Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.

Здається, поєднався би у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне, життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, боячись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов би вирвати зі свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ... як сирівець. Роби з мене свою подобу!

Як у смерть кидаєшся у чужу суть, доки не постане власне.

А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти уже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайти себе знову в собі.

Це і є повстання натури".

Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу.

"...У Чоловіка і була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крильми, мов голуби, й піднімають, мов орли, угору. Не дають упасти. ...

А жінка?

Вона кричить "пробі!" її "я" не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається — живе! І ось нарешті тримає його на руках, піднімає догори...

Що тепер вона відчуває?

Мрія? її дитя промовляє до неї: "Я — це ти, ти живеш у мені. Глянь на мене, я порятую тебе".

Вона пригортає дитинча до грудей і... порятована.

Тепер вона плекає те, що у ній відкинули й зневажили, у своїй дитині. Тримає її на колінах й бачить дорослою, усю до решти віддає себе їй".

Мій співрозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав їх на грудях. Ще раз помацав їх рукою, пересвідчуючись, чи вони на місці, і застебнув сердак.

— Зі мною трапилося те ж саме,— сказав він. — Точнісінько так. Я, щоправда, не зумів усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповісти. Що ви на це?

— Та певно ж розповідайте, братчику!

— Отож так само було й у мене, так само, так само... Повірите, так самісінько.

Мені захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

— Кажуть, дитина — заложник кохання.

Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

— Заложник кохання! — вигукнув він. — Маєте рацію, заложник кохання.

Отож я повертаюся додому. У такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і... раптом поруч кричить "заложник кохання". І вже по всьому. Можна починати все спочатку, якщо хочете, але це вже по всьому. Я вам кажу.

Цілий ранок воюєш з мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов'язати (я завжди пов'язую серветку, усе за старими звичаями), як чується плач мого "заложника кохання", бо йому не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м'яса і кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам та ще й пісеньку насвистувати, якщо схочу, наприклад:

Скочив котик на плотик й моргає,

чи моя пісеньочка вам не набридає?

Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, вважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку...

Він почервонів й ледь запнувся...

...Ну ось. Зціловуєш дружині щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повні стегна — аж тут кричить "заложник кохання".

Жінка вистрибує з ліжка, щасть у пантофлі й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! — чується півночі, а ти спиш... сам. Ля, ля, ля!..

Так минув рік.

Усім якось не по собі. Щось висить у повітрі. Кожен чує це, і не може назвати, що ж воно.

Усюди чужі обличчя. Польські поміщики гасають туди й сюди. Цей купує коня, той — порох. А вночі — заграва на небі. Селяни збираються перед шинком: "Це — війна або холера, або революція".

На чоловіка находить, мовби горе. Раптом відчуваєш, що у тебе є батьківщина, і її межові стовпи глибоко вгрузли в слов'янську, німецьку та ще якусь землю. Що треба тим полякам? — гадаєш собі й клопочешся долею орда, що на повітовому управлінні, та ще своєю стодолою. Вночі ходиш довкола своєї господи, щоб нікому не закортіло пустити тобі червоного півня.

Поговорити б з кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетує "заложник кохання", бо йому на носа сіла муха.

Виходжу з дому.

На горизонті червона заграва пожежі. Повз садибу мчить верховий. "Революція!" — кричить і пришпорює далі худого коня.

У селі б'ють на сполох.

Один селянин прибиває сторч косу, надходять ще двоє з ціпами через плече. Інші завертають у двір.

— Пане! Поляки йдуть!

Я ладую свій пістоль, віддаю нагострити шаблю.

— Жінко, дай мені якусь стрічку на шапку, хоч би й дрантиву, тільки була б чорно-жовта.

Ха! Ха! Чи повірите?

— Забирайся,— була відповідь,— у мене плаче, у мене вмирає моя дитина,

їдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!

— Ого! Тепер усе по-іншому, я скажу бити на сполох по всіх селах.

А пуцьвірок хай собі плаче — країна в небезпеці!

Отаке, скажу я вам. Але ж добре...

Врешті вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собі на канапі, я обіймаю її рукою за плечі. І тут вона прислухається, чи не ворушіться мале. "Що ти казав?" — питає перегодом. "Нічого,— кажу,— нічого" А серце так болить, запевняю вас.

— Де ж твоя кацавейка, Миколає?

— Ах, ти ж сам бачиш, я в хаті, коло дитини.

Та, певно. Волосся як-будь зібране докупи, одягнена у першу-ліпшу сyкню. Хто ж би то одягався гарно у хаті? Дійсно! Часом я не впізнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумієте... "Коли я причепурюся, дитина мене не впізнає Хіба ти сам не бачиш?" — "Бачу, усе бачу".

Але щойно гості на поріг, хай дитя собі плаче, скільки влізе. Тоді вона лиш на хвильку забігає до дитячої кімнати, а потім наливає гостям чай, сміється, перемовляється то з тим, то з тим. Чого тільки у нас не робиться для гостей!

Ого! Тоді знову з'являється на світ Божий яскраво-зелена кацавейка з сибірською білкою.

— Повинна ж я добре виглядати перед гостями.

От бачите! Якось після довгої перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина, саме колише дитину, й коли я цілую її, каже: "Ну йди вже, йди, бо мале збудиш". Що мені залишається? Збираюся та й іду.

Мій лісничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповісти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в біду, лісничий та я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.

А кров, знаєте, тече з голови... дитина кричить... "Йди геть!"

Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.

— Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але... небезпека ж для мене уже минула, а жінки — істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте,

"заложник кохання" кричить — тепер уже через мою білу пов'язку.

— Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!

Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.

Чорти б ухопили того "заложника кохання"! Хай простить мені Бог мій гріх!..

Чоловік перехрестився, сплюнув й продовжував далі.

...Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: "Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти". Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!

— Вибачте,— втрутився я. — А ви не казали своїй дружині...

— Е ні, то ви вибачте,— не дав він мені договорити, майже люто. Його

ніздрі аж роздувалися. — Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла?

"Добре, а нащо ж тоді діти?" Гадаєте, вона змогла б? Чоловік — може бути

тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину... розумієте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.

Палю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Вона, звичайно, зразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкує. "Та дай вже йому,— вона має на увазі кремінь, я ж простягую йому червону, розпечену люльку. Дитина хапає та у плач. "Єзус Маріє! Бідне дитя!" Я ж бажаю дружині гарної забави, беру рушницю і йду в луги, а там регочу до півсмерті з того, що вона зосталася із заплаканою дитиною, яка попекла собі пальчики.

Тоді моя душа вже не була такою, як раніше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помисліть самі. Наприклад, спинився ваш годинник. Настінний годинник. Ну ось. Чи дратує це вас?

— Часом.

— Добре. Отож, вас це дратує. Годинник повинен іти. Тієї ж миті копаєте його ногою, по маятнику. Пішов. Але чи довго йтиме! Знову стоїть. Ще удар наголо.

Знову стоїть. Тут уже вас бере нетерплячка, і ви лупите й лупите по ньому.

Тепер годинник уже й не думає ходити.

Так ведеться й тому, хто хоче урівноважити своє серце, його ритм, точнісінько так.

От любиш свою дружину, але хочеш чогось більшого, аніж саме тільки ліжко.