Дон Жуан з Коломиї - Сторінка 5

Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі, маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий — уявляєте — переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.

Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, звали його Шебіг, Соломон Шебіг. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштейном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштейном, казав він, то чому мені не бути, Шебігштейном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому: "Виявіть мені честь, приходьте з візитом!" — він регоче. А покажете на двері: "Геть звідси! Пішов!" — теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль з Парижа; п'є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки і хреститься перед трапезою та після неї.

Бував шляхтич Бомбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного побаченого вдруге чоловіка він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає "Єще Польска не згінела"; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: "Віват! Хай живе!" і п'є з брудних жіночих черевичків.

Преподобний пан Мацек, сільський священик — втілення справедливості,— він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, а чи одруження. Найбільше цінить він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив по найвищій таксі. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то примовляв: "Клянусь пеклом!", тоді як інший на його місці сказав би "Клянусь Богом" чи "Слово честі!"

А ще бував у нас вчений Тадеуш Кутернога, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й — подумати тільки! — доктора філософії.

А ще поміщик Леон Бодушкан, справжній друг, та інші веселі панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.

Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали побазікати, солодко усміхалися, щохвилі клялися й присягалися в любові та дружбі, а потім... та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її мештів і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: "Чого вам усім треба?"

Найлюбіше нам було залишатися наодинці з собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, свої клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі собою будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний — на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім — лісничий Крейдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого й тонкого, аж прозорого, гончака.

Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. "Слава Йсусу Христу!" "Навіки слава Богу! Амінь!" — і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір'ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового урожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: "Будьмо здорові!" — і випивала до дна.

Челядь цілувала їй ноги, клянусь.

І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню — і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка з золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї.

Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх кур, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір'ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крильми й падає додолу.

Хто стріляв?

Моя дружина.

— Більше не крастиме у мене квочок,— каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор, випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: "Строга пані!" — і цілує її лікоть.

Або ж їду до міста. Йде пані старостиха у голубій сукні з білими мушками. Мода є мода. Купую теж голубу сукню з білими мушками. А моя Миколая хоче червоної.

Якось вибираюся в Броди, привожу оксамиту усіх барв, шовки, хутра — та які хутра! Серце їй мало не вискочить з грудей, скажу я вам.

Але ж одягалася вона, очей не відірвати!

Була у неї кацавейка, зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою — російська цариця не мала кращої — а білка завширшки з долоню. І уся кацавейка підбита срібно-сивим хутром, така м'якенька.

Бувало лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум'я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашель шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.

Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте, є випозичальня, та й у сусідів — у того чи іншого — знайдеться якась книжка.

Вона лежить із заплющеними очима, а я — у фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня герою, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж пунцовіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона піднімається з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: "Вона не має права так робити, чуєш?" — а сама мало не плаче.

Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні. Коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від свого чоловіка, щоб урятувати свою дитину. Дурна історія, скажу я вам. "Сила материнської любові", так вона, здається, називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.

Часто, буває, стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто я обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне за одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.

Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. "Коли повернуся, ти будеш моїм рабом". Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим — голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал — за пояс, уся оповита білим серпанком — і виходить до мене. Жінка! Де там... Богиня!

А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивлячись на мене великими очима, й сміялася.

Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м'яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: "Але ж, Миколає!" — я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. "Чи ти при своєму розумі, рабе!" — і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав їй волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

Проте усе сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

Наші батьки просто танули з радощів, а челядь... гуляла й веселилася, усі були п'яні, а на стодолі стояв собі в задумі бузьок на одній нозі.

Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов'язувала нас ще міцніше.

Але вічно так не тривало...

...Голос мого співрозмовника став безконечно м'яким й тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки...

...А вічно бути так не могло. О прошу вас... і потім... так чи інак... зрозумійте мене. Таке вже правило... Вірніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось, він часто говорив мені...

Але навіщо усе це? Я можу вам...

Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

...Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе... Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. І зразу ж казав, що там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж себе коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.

Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір страшив його.

Стривайте, бо я забуду...

Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі із свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте...

З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.

— Ні, це рахунок,— чоловік сховав клаптик до кишені. — Ага, ось тут.

Він відкашлявся і почав читати:

"Що таке наше життя? — Страждання, сумніви, страх, розпач.

Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?

Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте питання.