Дон Жуан з Коломиї - Сторінка 8

То був щасливий шлюб!

А я! Я був просто рабом. Умів би я тоді повестися... Але тепер усе це вже не має значення.

Відтепер ми казали одне одному "доброго ранку" та "на добраніч". І це все! Добраніч! Ото були нічки! Я міг би записатися у ранг святих...

Я знову почав ходити на полювання. Цілі дні проводив у лісі. Знав я одного лісничого, називався Ірена Вольк, дивний чоловік. Любив усе живе, аж тремтів забачивши тварину і неодмінно її убивав. Потім тримав здобич у руках і примовляв сумним-пресумним голосом: їй уже добре, їй уже добре!

Дане Богом життя він вважав за нещастя. Не знаю чому. Дивний чоловік. Але про нього я розповім вам іншим разом.

Якось поклав я до своєї торби трохи хліба, сиру й подався з дому. Розташувалися на узліссі для перепочинку. Ірена пішов на поле й накопав бульб, розклав ватру й спік ті бульби у черіні. Ми добре побенкетували чим мали.

Блукаючи безмовним темним пралісом можна спіткати вовка чи ведмедя, побачити беркута на гнізді, надихатися важким вогко-холодним лісовим духом, напоєним духмяними запахами. Можна розкластися з обідом на поваленому стовбурі дерева, спати в гірській печері, скупатися в чорному озері, у якому не сягнути дна і яке ані хвилькою не збрижиться, гладка темна поверхня його поглинає промені сонця й сяйво місяця. Жодних почуттів не залишається, первісні чуття заступають усе: їси, бо голодний, любиш, бо жадаєш...

Сонце заходить. Ірена шукає губки.

Аж гульк — край стежини сидить якась селянка.

Вицвіла голуба спідниця не прикриває маленьких запорошених ніг. Брудна сорочка, заправлена у спідницю, зсунулася з пліч, стан перехоплений поясом, а з-поза складок, з пазухи, проглядають перса.

Навколо неї пахне чебрецем. Вона обхопила голову обома руками, сперлася на коліна ліктями і задивилася поперед себе. Світлячок сів на її темне волосся. А волосся, нечесане, спливає з-під червоної хустки їй на плечі.

Здалеку, на тлі призахідної заграви, її обличчя здається темним, профіль гострий, наче висічений. її носик задерикуватий, витончений, наче в орлиці. Коли я гукнув її, вона скрикнула, і крик той теж був схожий на орлиний, зиркнула на мене. Якусь мить її очі були заволочені мовби серпанком, і у їх глибині грали сполохами голубі язички полум'я.

її скрик відбивається луною від стрімкої скелі, потім його ще раз повторює лісова хаща, і ще раз далекі гори...

Я стою перед цією жінкою, і мені недалеко до переляку.

А вона схиляється, зриває чебрець й прикриває розпашіле обличчя червоною хусткою.

— Що з тобою? — питаю.

Вона не відповідає, лиш мугикає якусь сумну мелодію, думу, звуки якої, наче сльози, скрапують долі.

— Що з тобою? — кажу я. — У тебе якийсь смуток, біль?

Вона мовчить.

— То що ж з тобою?

Вона дивиться мені в обличчя, сміється і знову затуляє очі довгими віями, мов чорним серпанком.

— Що тобі бракує?

— Овечого кожушка,— каже тихо. Я сміюся.

— Почекай, привезу тобі з ярмарку.

Вона ховає своє личко.

— Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаєш, краще я привезу тобі сукман. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним... або ні — з білим, молочно-білим хутерком...

Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очі, а уста у неї мало в танок не пішли вкупі з білими зубками. Хитринка поволі сповзла з кутиків її вуст на щоки, і раптом бешкетливий усміх засяяв на її личку.

— Ну і чого ти смієшся?

Мовчить.

— Кажи, хочеш сукмана чи ні? З кролячим хутром, молочно-білим хутром?..

Раптом вона встає, обсмикує спідницю й поправляє сорочку.

— Ні,— каже. — Якщо вже хочете мені дати сукмана, то хіба зі сріблястим хутром.

— Як це — зі сріблястим?

— Хочу такого хутра, яке носять благородні пані.

Я лиш глянув на неї.

Самозакоханість сонячно покоїлася на її личку, наче сама невинність, цілувала її душу, пестила її, корилася її примхам, така бездумна. Так, певно, вона бездумно цілує образ. Не було у ній жодного принципу, жодної думки. Нічого й схожого! Нею правила мораль хижака та закони лісу. Християнство було для неї чимось таким же далеким, як і для кішки, яка, бавлячись, випадково перехрестить лапою носа.

Я дійсно привіз їй сукман зі Львова і... ви будете сміятися... Я закохався у ту жінку.

То був такий роман, схожого не знайдете.

Лунав перший постріл, і вона вже тут як тут.

Я розчісував їй пальцями волосся, мив їй ноги у лісовому струмку, а вона бризкала водою мені в обличчя.

То було незвичайне створіння.

У її кокетуванні було щось моторошне. Вона мучила мене, скидаючи у найглибші провалля приниження, мучила так, як не мучила зневага жодної благородної пані.

— Але ж змилосердіться, пане! Милостивий пане! Що ж мені з вами робити? — і врешті робила зі мною, що лиш їй заманеться.

Якийсь час ми обоє мовчали...

Селяни та дяк тим часом уже пішли з шинку. Єврей оперезався молитовним ременем та й так заснув. Він тихенько посвистував уві сні носом і покивував у такт головою.

Його жінка сиділа біля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила пальці, сонні очі напівзаплющилися, але погляд її прикипів до чужинця.

Мій співрозмовник відклав люльку набік. Потягнувся.

...Розповісти вам про скандал з дружиною?.. Ви дозволите мені?.. Моя дружина тоді саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила "на добраніч". Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами...

На той час я судився з панством Основ'янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.

Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.

Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі у неї горіли, мов два світлячки.

Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.

Я все ще любив свою дружину.

Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.

Моя дружина теж гарячкувала від ненависті й любові до мене. її серце, як ота квітка, що росте у затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.

Одного дня вона поклала мені на стіл листа, якого козачок відносив моїй коханці, і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.

Я відвернувся від неї з надміру любові, вона кипіла жадобою помсти від пристрасної й зневаженої любові.

Ходила вона тепер поривистою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.

А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.

Прийшов мій лісничий.

— Пан не ходить більше до ліру. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю,

де водяться чудові бекаси.

Я страшенно любив полювати на бекасів.

— Та й вона... чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.

Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого і мало не біжу назад, додому.

Мені соромно — я ступаю навшпиньки і чую...

Мій співрозмовник раз по разу відгортав з чола волосся.

...Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить...

— Даруйте, що потурбував,— кажу і зачиняю двері.

Що ж я роблю?

Так воно вже у нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як з рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх з монархом.

Ми ж не думаємо: "Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена". У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.

Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку, то терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймає чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.

Тож чи мав я право?

Ні, не мав.

Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.

Я нічого не відчував, усе в мені завмерло, змовкло, стихло. Я тільки повторював собі без кінця: "А хіба ти не робив те саме? Не маєш права! Не маєш права!"

Ось він виходить.

Я кажу:

— Вибач, друже, я не хотів вам перешкоджати, але хіба ти не знаєш, що це мій дім?

Він увесь тремтів, і голос його тремтів.

— Роби зі мною що хочеш! — мовив він.

— Що ж мені з тобою робити? Чи є у тебе поняття честі? Слід би нам повправлятися у стрільбі...

Я ще присвітив йому на сходах. Потім поїхав до Леона Бодошкана, він мав бути мені за секунданта.

Чоловік похмуро усміхнувся.

— Глупство це, власне кажучи,— мовив Леон. — Але до завтрашнього ранку усе має бути в порядку. Зроби мені ласку, прочитай за ніч оці листочки.

І він подав мені оці папери, бачите. З того часу я завжди ношу їх з собою. Дивовижний чоловік!

Я прочитав їх.

Нащо, властиво?

Я кинув виклик коханцеві своєї жінки, але це ще зовсім нічого не означало.

Я був несправедливий, я знав це, але ж честь... та ви й самі знаєте. Проте це все нічого не важило. Я знав, що він у мене не поцілить. З віддалі десяти кроків не умів одрізнити копицю сіна від шпака, а я... Я стріляю добре.

Я міг би помститися. Я міг би його убити. Ніхто б і слова не сказав, але я не чув за собою такого права. І... промахнувся. Бо я, як уже мовилося, мав за собою таку ж вину, як він чи моя дружина.

Після того я подумував розлучитися з дружиною. Але ж діти! Отож-бо й воно. Вони скували нас докупи навіки. І несло нас бурею, як проклятих у Дантовому пеклі.

Певно, вже й вам десь спадало на думку, як це природа злучає нас коханням. Дозвольте мені, може... ах! Що ж я хотів сказати? Ага... З правіків чоловік та жінка створені ворогами. Сподіваюся, ви не зрозумієте мої слова хибно. Природа прагне продовжити рід людський. Чого ж їй ще прагнути? Ми ж, марнославні та легковірні, уроїли собі, начебто вона дбає про наше щастя.

Аякже... Дуля з маком! Щойно з'являється на світ дитя, і кінець щастю, кінець коханню. Чоловік та жінка опиняються у становищі гендлярів-невдах, у яких не вийшов торг, обидвоє розчаровані, бо жодному не вдалося обвести суперника довкола пальця.

А їм усе ще здається, що справа тут лише у їхньому власному везінні. І ось вони починають тоді трактувати одне одного як найлютіших ворогів, замість того, щоб оскаржувати природу за те, що вона, крім кохання плотського, такого минущого, дала їм ще й інше почуття, якому у віках не буде переводу: любов до дітей.

Отож ми не розлучилися.

Він більше не переступав порогу мого дому, але вони бачилися в її подруги.

Є ж такі добрі душі на світі! А я знову став полювати на своїх бекасів.

Тепер я почав дивитися на жінок, як на дичину, полювання на яку важке, але варте докладених зусиль.

Знаєте, як полюють на бекасів? Ні?! Треба знати, як він летить.