Дорога в нікуди - Сторінка 44

Суд повинен був зрозуміти це. Про одне я шкодую, що мене не було з вами, Галеран, коли ви рили підкоп. А де Стомадор?

— Либонь, вже втік. Його положення стало дуже небезпечним.

— Звісно. Так я не в тюрмі ... Ви не повірите, — звернувся Тіррей до Консуело, яка дивилася на нього з глибоким співчуттям, — як добре врятуватися! Мені хочеться встати, йти, побувати на старих місцях.

Давенант неспокійно рушив і, стомлений, закрив очі. Свідомість боролося з темною водою. Він нишпорив руками на грудях і у горла, відганяючи незриму тісноту тіла, що спалюється смертельним вогнем. Обличчя його було в поту, губи мимоволі здригалися, і, нагнувшись, Галеран розчув останні слова: "Блискуча" "неясна ... "

Бачачи його положення, Кресс відійшов від вікна, взяв руку Давенанта і, насупившись, відпустив її.

— Позбавте себе від важкого враження, — тихо сказав Кресс Консуело, яка, все

зрозумівши, вийшла, супроводжувана Галераном. У приймальні Консуело дала волю сльозам, ридаючи голосно і невтішно, як дитина.

— Це — відразу про все, — пояснила вона. — Навіщо вмирає чудова людина, ваш друг? Я не хочу, щоб він помирав.

Вона встала, утерла сльози і простягнула руку Галерану, але той притягнув її за плечі, як дівчинку, і поцілував у чоло.

— Що, мила? — сказав він. — беззахисне серце людське ?! А захищене — воно

позбавлене світла, і мало в ньому гарячого вугілля, не вистачить навіть, щоб зігріти руки.

Будьте міцні, їдьте в Гертон і чекайте. Тиша знову з'явиться до вас.

Консуело закрила обличчя і вийшла. Галеран повернувся в палату. Він почекав, коли тіло перестало сіпатися, закрив очі Давенанта рукою з обламаними нігтями, постраждалими на підземній роботі, і відправився вручити срібного оленя за призначенням.

Його прийняла Роена Лесфільд, молода жінка в розквіті життя, дружина директора консерваторії.

Вітальня, де Тіррей дев'ять років тому сидів, захоплюючись золотими кішками, виглядала все так же, але не було в ній тих людей, які становили тоді для юнака-початківця життя весь світ.

— Я виконую доручення, — сказав Галеран запитально усміхненій молодій жінці, — і якщо ви мене пам'ятаєте, то здогадаєтеся, про кого йде мова.

— Дійсно, ваше ім'я і обличчя начебто знайомі ... — сказала Роена. — Дозвольте ,,

допоможіть згадати ... Ну, звичайно. Кафе "Відраза"?

— Так. Ось олень. Тіррей просив передати його вам. Галеран простягнув їй штучку, і Роена згадала її. У цей час з'явилася нудьгуюча, бліда Елеонора, дівчина з примхливим і легким лицем. Життя серця вже неласкаво торкнулася її.

— Еллі! Який давній пил! — сказала Роена. — Дивись, хлопчик, який був у нас

років дев'ять тому, повертає свій приз оленя. Та ти все пам'ятаєш?

— О, як же! — засміялася дівчина. — Ви — друг Тіррея? Я одразу впізнала вас. Де ця людина? Тоді він так дивно пропав.

— Він помер в далекій країні, — відповів Галеран, піднімаючись, щоб попрощатися, — і я отримав від нього лист з проханням повернути вам цей жартівливий приз.

Настало мовчання. Ніхто не підтримав похмурої розмови, що прийшла не зовсім до речі: у Роени хворів хлопчик, а Еллі, що стала дуже нервовою, інстинктивно цуралася всього драматичного.

— Дякуємо вам, — люб'язно сказала Роена після пристойного мовчання. Так він

помер? Як шкода!

Злегка пожартувавши ще на тему про "Відразу", Галеран попрощався і поїхав додому.

— Адже щось було, Еллі? — сказала Роена, коли Галеран пішов. — Щось було ... Ти не пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю. Ти права. Але я і без того не в дусі, а тому — прости, не зумію сказати.

Феодосія, 28 березня 1929 р

© Переклад з російської: Віктор Часник. 2020.