Другий силует жінки - Сторінка 8

Коли я прочитав у Шарля Нодьє про фантастичну постать полковника Уде29, то в кожній з його вишуканих фраз я знайшов відгук власним враженням. Отже, мій полковник був італієць, як і більшість офіцерів його полку, взятого з армії принца Євгенія30. Він був дуже високий — певно, у сажень зростом,— може, трохи огрядний, але чудово збудований, неймовірно сильний і спритний та моторний, наче мисливський хорт. Чорне кучеряве волосся відтінювало білий колір обличчя — ніжний, наче у жінки; руки в нього були маленькі, ноги гарні, рот довершеної форми; ніс орлиний, причому його кінчик судомно стискався й білів, коли полковника розбирала лють, а це траплялося часто. Він спалахував з найменшої причини, і зараз я про це змовчу, ви зможете судити про його вдачу з моєї дальшої розповіді. Ніхто не міг лишатися спокійним у його присутності. Мабуть, один я його не боявся; правда, він почував до мене просто-таки виняткову дружбу і схвалював геть усі мої вчинки. Коли він гнівався, його лоб брався зморшками, і зсудомлені м'язи утворювали там ніби дельту або, якщо висловитися точніше, підкову Редгонтлетового коня31. Цей зловісний знак лякав навіть дужче, ніж магнетичний блиск його чорних очей. У такі хвилини все його тіло здригалося, а його сила, і так могутня, не знала впину. Голос полковника, не менш потужний, ніж голос Уде з повісті Шарля Нодьє, вимовляв звук "р" гаркаво, з чудними розкотистими переливами. Його вада, проте, іноді перетворювалася на перевагу, коли, скажімо, полковник давав команду на маневрах або говорив схвильовано, і ви уявити собі не можете, скільки енергії виражала ця гаркавість вимови, яку в Парижі вважають вульгарною рисою. Щоб зрозуміти це, треба було почути полковника. Коли він не гнівався, його очі сяяли ангельською сумирністю, а безхмарне чоло було сповнене чару. На жодному параді в усій італійській армії ніхто не міг зрівнятися з ним. Під час останнього огляду військ, який Наполеон улаштував перед останнім походом у Росію, наш полковник затьмарив самого д'Орсе, знаменитого красеня д'Орсе. Цей щедро обдарований природою чоловік весь складався з суперечностей. Пристрасна вдача живиться контрастами. Але не запитуйте мене, чи справляв він на жінок той неподоланний вплив, якому ваша жіноча природа, — тут оповідач подивився на княгиню де Кадіньян,— скоряється, як скоряється розплавлене скло склодувові. Але за дивною примхою долі,— думаю, спостерігачі помічали цю дивовижу,— полковник не мав особливого успіху в жінок, а може, нехтував ними. Щоб дати вам уявлення про його нестямну вдачу, я розповім кількома словами про один випадок, якого я був свідком, коли він дав вихід своєму невтримному гніву. Ми просувалися з гарматами по дуже вузькій дорозі, з одного боку якої був крутий укіс, а з другого — лісові хащі. Посеред тієї дороги ми зіткнулися з іншим артилерійським полком, на чолі якого їхав полковник. Він зажадав від капітана, командира нашої першої батареї, щоб той поступився дорогою. Капітан, природно, відмовився; тоді полковник дав наказ своїй першій батареї рушати вперед, і хоча їздовий зробив усе можливе, щоб проїхати попід самими деревами, колесо лафета зачепило праву ногу нашого капітана і зламало її, а його самого викинуло з сідла. Все це відбулося як оком змигнути. Наш полковник був неподалік; відчувши неладне, він чвалом помчав на місце події, перестрибуючи через пеньки та петляючи між деревами й гарматами, ризикуючи беркицьнути з коня і скрутити собі в'язи; він опинився віч-на-віч з іншим полковником саме в ту мить, коли наш капітан, падаючи, крикнув: "До мене!" Наш полковник-італієць уже не був схожий на людину. Мов у келиху з шампанським, на губах у нього зашумувала піна, він гарчав, як лев. Нездатний вимовити бодай слово чи навіть крикнути, він тільки подав суперникові грізний знак, вихопивши з піхов шаблю й показавши на ліс. Обидва полковники попрямували туди, і через дві секунди супротивник нашого командира уже лежав долі з розкраяним черепом. Його солдати поступилися нам дорогою, і хай їм чорт, якщо вони завагались бодай на мить! Капітан, який чудом залишився живий і стогнав, лежачи в багнюці, куди його скинуло колесом лафета, мав дружину, прегарну італійку з Мессіни, і наш полковник був небайдужий до неї. Ця обставина тільки підсилила його гнів. Він вважав за обов'язок захищати не лише жінку, яку вподобав, а й її чоловіка. І ось у тій хатині біля Зембінських боліт, де мене так щиро привітали, я побачив усіх трьох: капітан сидів навпроти мене, а його дружина — на протилежному кінці столу, віч-на-віч із полковником. Ту італійку звали Розіна; була вона мініатюрна, дуже смуглява, а з її чорних мигдалевидних очей, здавалося, струменів весь пал гарячого сіцілійського сонця. В той час вона була жалюгідно худа, а її притрушені порохом щоки скидалися на персик, виваляний у пилюці битого шляху. Вбрана в лахміття, змучена довгими переходами, із сплутаним і злиплим волоссям, яке було прикрите хусткою, зав'язаною вузлом на маківці, вона все ж таки зберегла риси жіночності. Граційні рухи, рожеві, красиво вигнуті уста, білі зуби, прегарний овал обличчя, тонкий стан цієї жінки, якій доводилося терпіти злигодні, холод, неувагу, досі могли розбудити пристрасть у серці того, хто ще не втратив потягу до прекрасної статі. Втім, Розіна належала до жінок зовні тендітних, але дужих і витривалих. Обличчя її чоловіка, хороброго й освіченого п'ємонтського дворянина, виражало насмішкувату добродушність, якщо тільки можна сполучити ці два поняття. Він, здавалося, й не підозрював про зв'язок, який ось уже три роки поєднував його дружину з полковником. Я пояснював цю поблажливість італійськими звичаями або якоюсь подружньою таємницею; і все ж була у виразі обличчя цього чоловіка якась загадка, що вселяла мені мимовільний острах. Його нижня губа, тонка й дуже рухлива, загиналася не догори в кутиках рота, а вниз, що, на мою думку, свідчило про притлумлену жорстокість у вдачі цієї людини, на вигляд такої флегматичної і лінивої. Ви, звичайно, зрозумієте, що, коли я увійшов, розмова за столом була не надто жвавою. Мої натомлені товариші їли мовчки; природно, вони поставили мені кілька запитань, і ми розповіли одне одному про свої лихі пригоди, водночас обмінюючись думками про нинішню кампанію, про генералів, про їхні помилки, про росіян і про російські морози. Незабаром після мого приходу полковник, закінчивши свою вбогу трапезу, обтер вуса, побажав усім надобраніч, а тоді втупив свої чорні очі в італійку. "Розіно!" — сказав він і, не чекаючи відповіді, пішов спати у комірку, в якій лежало сіно. Суть полковникового звернення до Розіни була очевидною. В молодої жінки вихопився жест, який важко описати і який свідчив, що вона глибоко обурена, бачачи, як нешанобливо й не по-людському виставляють напоказ її залежність і ображають не тільки її жіночу гідність, а й гідність її чоловіка. Але в тому, як перекосилися риси її обличчя, як судомно зійшлися на переніссі брови, було й щось невимовно трагічне — можливо, вона передчувала свою долю. Розіна й далі спокійно сиділа за столом. Та через мить, мабуть, уже влігшися на своїй постелі з сіна й соломи, полковник повторив: "Розіно!" Цей другий оклик пролунав із ще брутальнішою наполегливістю, ніж перший. Гаркавість полковника і притаманне італійській мові, а надто в кінці слів, розтягування голосних підкреслювали деспотичну волю і нетерпіння цієї людини. Розіна зблідла, але підвелася, протислася позад нас і пішла до полковника. Всі мої товариші зберігали глибоку мовчанку; але я, на лихо, обвів усіх поглядом і засміявся. Мій сміх заразив і інших.

"Tu ridi?"* — озвався Розінин чоловік.

* Смієшся? (Іт.)

"Повір, друже, я не хотів завдати тобі прикрості,— відповів я, зразу посерйознішавши.— Тисячу разів перепрошую. А якщо одних вибачень тобі мало, я завжди до твоїх послуг..."

"Це не твоя провина, а моя!" — холодно відповів він.

Незабаром усі ми полягали в тій-таки кімнатці й заснули міцним непробудним сном. Наступного ранку кожен, не будячи сусіда, не шукаючи собі супутника, підвівся й подався в дорогу, куди очі світять, із тим егоїзмом, який і перетворив наш відступ на одну з найжахливіших і найсумніших драм, що будь-коли спіткали людей на землі. Але кроків за сімсот або вісімсот від нашого тимчасового притулку ми знову майже всі зійшлися й поплентали далі разом, наче зграя гусей, що їх утримує в одному табуні сліпа примха якого-небудь хлопчака. Одна й та сама необхідність підганяла нас уперед. Піднявшись на пагорок, з якого видно було ферму, де ми заночували, ми почули крики, схожі на рик сімейства левів у пустелі, на рев цілого табуна биків; але ні — ті зойки ні з чим відомим порівняти було не можна. Ми розрізнили і слабкий жіночий лемент, що домішувався до хрипкого, страшного гарчання. Охоплені моторошним жахом, ми всі разом обернулися назад; на тому місці, де ще недавно стояла хатина, тепер палахкотіло величезне вогнище. Втім, ще видно було, що двері будівлі підперті ззовні, а вікна — забарикадовані. Разом з клубами диму вітер доносив до нас і хрипке виття, і якийсь гострий сморід. За кілька кроків від нас ішов капітан — він тільки що спокійно приєднався до гурту. Ми мовчки дивились на нього, і ніхто не зважувався поставити фатальне запитання. Але він відчув нашу німу цікавість, тицьнув себе вказівним пальцем правої руки в груди, а лівою показав на пожежу.

"Son'io!"** — промовив він.

** Це я! (Іт.)

Ми рушили далі, не сказавши йому ні слова.

— Нема нічого страшнішого, ніж оскаженілий баран,— зауважив де Марсе.

— Було б жахливо, якби ми розійшлися під моторошним враженням цієї картини, — сказала пані де Портандюер.— Мені все це насниться...

— А яка ж кара спостигла першу любов пана де Марсе? — з усмішкою запитав лорд Дадлі.

— Шпаги англійців гостріші, ніж їхні дотепи,— сказав Блонде.

— Пан Б'яншон може нам про це розповісти, — відповів де Марсе, поглянувши на мене.— Бо він бачив, як ця жінка помирала.

— Бачив,— підтвердив я,— і її смерть була однією з найпрекрасніших, які мені доводилося спостерігати. Всю ніч ми з герцогом просиділи біля узголів'я вмирущої. Гостре запалення легенів не залишало жодної надії.