Другий силует жінки - Сторінка 9

Ще напередодні її соборували. Герцог задрімав. Близько четвертої ранку герцогиня прокинулась і, по-дружньому всміхнувшись, подала мені зворушливий знак, щоб я його не будив, а вона ж помирала! Вона схудла до неймовірності, але риси й овал обличчя зберегли благородну красу. Шкіра була бліда й прозора, наче порцеляна, під якою горіла свічечка. На цьому матовому тлі виділялися блискучі очі та гарячковий рум'янець, але все її обличчя променіло виразом величного спокою. Мабуть, вона жаліла герцога — її ніжне почуття до нього з наближенням смерті здавалося безмежним. Панувала глибока тиша. Кімната, м'яко освітлена затіненою лампою, мала такий самий вигляд, як і кожна кімната, де хтось помирає. В цю мить пробив годинник, і герцог прокинувся. Він був у розпачі, що заснув. Правда, я не помітив сердитого жесту, яким він висловив жаль, що пропустив кілька хвилин з тих небагатьох, які ще міг провести з дружиною; думаю, інша жінка не зрозуміла б його, але вмируща зрозуміла. Видатний державний діяч, постійно заклопотаний інтересами Франції, герцог мав тисячі химер, через які людей, позначених печаттю генія, вважають за божевільних, хоча ці химери виникають унаслідок тонкої організації такої людини та вимогливості її розуму. Він пересів у крісло, що стояло впритул до ліжка, і став невідривно дивитись на дружину. Вмируща з останніх сил узяла чоловіка за руку, слабко потисла її і дуже тихим, але схвильованим голосом спитала: "Мій бідолашний друже, хто ж тепер тебе розумітиме?" І, дивлячись на нього, вона померла.

— Історії, які розповідає доктор, справляють глибоке враження,— сказав герцог де Реторе.

— І вони в нього дуже зворушливі,— зауважила панна де Туш.

— О мадмуазель, я бережу в пам'яті і жахливі історії. Але для кожної свій час і місце. Пригадуєте, як дотепно, за словами Шамфора32, хтось відповів герцогові де Фронзаку: "Щоб оцінити твій жарт, нам бракує десятьох пляшок шампанського".

— Але вже друга ночі, а розповідь про Розіну підготувала нас,— сказала господиня дому.

— Розповідайте, пане Б'яншон! — залунали вигуки з усіх боків.

Лікар жестом висловив згоду, і вмить запанувала тиша.

— Кроків за сто від Вандома на березі Луари, — почав Б'яншон,— стоїть старий, темний будинок з дуже високим дахом. Стоїть він самотою, і немає поблизу нього ні смердючої чинбарні, ні вбогого заїзду, які можна бачити на околицях майже всіх малих містечок. Перед будинком розкинувся сад, що спускається до річки; самшитові кущі, колись підстрижені й розташовані вздовж алей, нині розрослися й перетворилися на справжні хащі. Верби, що спочатку росли тільки на березі річки, швидко потяглися вгору й утворили густий живопліт, за яким тепер майже не видно будинку. Дикі трави та бур'яни вкрили береговий укіс густим зеленим килимом. Фруктові дерева за десять років устигли здичавіти і вже не родять плодів, а їхні пагони утворюють густі хащі. Дерева, висаджені рядами, стоять сьогодні суцільною зеленою стіною. Доріжки, що їх колись посипали піском, заросли портулаком і від них, власне, не лишилося ніяких слідів. Стоячи на горі, де над урвищем височіють руїни старовинного замку герцогів Вандомських — на єдиному місці, звідки погляд може проникнути за цю огорожу — думаєш, що дуже й дуже давно (навіть годі уявити собі, коли це було) той куточок землі тішив серце якого-небудь дворянина, що кохався в трояндах, тюльпанах, розводив городину, але передусім захоплювався садівництвом. Із замкової гори можна помітити альтанку — власне, те, що лишилося від альтанки; під тим зеленим дахом досі стоїть стіл, ще не зовсім зруйнований невблаганним часом. Вигляд цього саду, що перестав існувати, навіює думку про скромні невибагливі радощі, якими люди тішаться у провінційній глушині — так, читаючи епітафію на могилі, уявляєш собі весь життєвий шлях якого-небудь статечного купця. Тихий смуток, що проник у твою душу, тільки посилюється, коли на одному з мурів помічаєш циферблат сонячного годинника, прикрашений добромисним християнським написом: "Ultimam cogita"* Дах будинку руйнується, віконниці зачинені, балкони обліплені ластів'ячими гніздами, двері завжди замкнені. Високі трави зеленими штрихами прокреслили потріскані камені в сходинках ґанку, залізні штаби й замки поржавіли. Вітер, сонце, зима, літо, сніг сточили дерево, пожолобили дошки, стерли фарби. Мертву тишу, яка тут панує, порушують тільки птахи, коти, куниці, пацюки та миші, яким ніщо не заважає гасати скільки заманеться, битися, поїдати одне одного. Невидима рука повсюди накреслила слово таємниця. Якщо, спонукувані цікавістю, ви захочете подивитися на цей дім з вулиці, ви побачите величезні заокруглені вгорі ворота, в яких хлопчаки проколупали безліч дірок. Згодом я довідався, що ці ворота стояли забиті вже десять років. Заглянувши крізь якусь дірку, ви переконаєтеся, що подвір'я занедбане, як і сад. Між плитами бруківки пробиваються кущики трави. Величезні тріщини зміяться в мурах, почорнілі зубці яких густо пообплутували пагони витких рослин. Приступки ґанку розкололися, шворка від дзвінка зотліла, ринви розбиті. "Який небесний вогонь тут пронісся? Який суд прирік цю оселю на загибель? Може, тут хулили Бога? Чи зраджували Францію?" Такі запитання спадають на думку. Але плазуни шастають тут, не відповідаючи вам. Цей порожній і занедбаний дім — таємниця, розгадати яку нікому не вдасться. Колись це було невеличке ленне володіння і називалося воно Висока Вежа. Під час перебування у Вандомі — Деплен доручив мені там доглядати одну свою багату пацієнтку — споглядання цього загадкового будинку стало однією з моїх улюбленик розваг. Адже це куди цікавіше, ніж звичайні руїни! З руїнами пов'язуються спогади про щось незаперечно справжнє. Ця ж оселя хоч і стояла досі, але чиясь мстива рука невблаганно руйнувала її, і вона ховала в собі таємницю, якийсь невідомий задум або принаймні чиюсь примху. Не раз увечері підходив я до здичавілого живоплоту з кущів вербняка, що обгороджував ту ділянку.

* Думай про "смертну годину (латин.).

Незважаючи на подряпини, я пробирався крізь кущі в занедбаний сад, на ту садибу, яка не була більше ні приватною, ні громадською, і годинами міг споглядати хаос, що там панував. Але я не хотів поставити бодай одне запитання якому-небудь балакучому вандомцеві, не хотів почути історію, що з нею було пов'язане це дивовижне запустіння, а така історія, мабуть же, існувала. Я сам уявляв собі, як відбуваються там різні незвичайні пригоди і втішався солодкими радощами тихого смутку. Якби я довідався про причину такої занедбаності — причину, можливо, банальну, я втратив би відчуття таємничої поезії, що п'янила і хвилювала мене. Цей занехаяний притулок пробуджував у моїй уяві найрозмаїтіші картини людського буття, затьмареного нещастями. То мені ввижався монастир, але без ченців, то мирне кладовище, але без покійників, що говорять із живими мовою надмогильних епітафій. Сьогодні я бачив тут дім прокажених, завтра — оселю Атрідів33, але найчастіше — провінцію з її відсталими поглядами, з її сонним життям. Я часто плакав там, але ніколи не сміявся. Не раз мене опановував мимовільний жах, коли я чув у себе над головою глухе свистіння крил дикого голуба. Грунт у тому саду був вологий, і весь час доводилося остерігатись ящірок, гадюк та жаб, які шастали там вільно й безтурботно, як це властиво дітям дикої природи. А головне, треба було звикнути до холоду, бо вже через кілька хвилин з'являлося відчуття, ніби вам лягає на плечі крижаний плащ — мов рука Командора34 на плече Дон Жуана. Одного вечора я пережив панічний жах: вітер повернув старий, заржавілий флюгер, а мені здалося, що то жалібно застогнав будинок у ту саму мить, коли в моїй уяві завершувалася похмура драма, що пояснювала причину цієї скорботи, застиглої в камені й дереві. Я повернувся в готель, охоплений сумними думками. Після вечері до мого номеру увійшла з таємничим виглядом господиня готелю й сказала:

"Ласкавий добродію, до вас прийшов пан Реньйо".

"А хто він такий, пан Реньйо?"

"Як, ви не знаєте пана Реньйо? Дивно",— сказала жінка, виходячи з кімнати.

І тут переді мною постав хирлявий, довготелесий чоловік, весь у чорному, з капелюхом у руці — чимось він мені здався схожим на барана, готового кинутись на ворога. Я побачив спадистий лоб, звужену догори голову і сіре обличчя, схоже на склянку з брудною водою. Такими бувають воротарі у міністрів. На незнайомцеві був старий вишмаруваний на швах сюртук, але в жабо його сорочки блищав діамант, а у вухах — золоті сережки

"З ким маю честь, добродію?" — запитав я.

Гість усівся на стілець, присунувся до мого вогню, поклав капелюх на мій стіл і, потираючи руки, відповів:

"Ну й холодно ж сьогодні, добродію. Я — пан Реньйо".

Я вклонився, подумавши: "Це мені вже відомо".

"Я місцевий нотар",— пояснив він.

"Щиро радий, добродію,— вигукнув я,— але з вельми поважних і тільки мені відомих причин писати заповіт я не збираюся!"

"Заждіть,— сказав він і підняв руку, ніби закликаючи мене до мовчанки. — Ідеться зовсім не про те, шановний пане! Мені стало відомо, що ви кілька разів прогулювалися в саду маєтку Висока Вежа".

"Прогулювався, добродію".

"Хвилиночку! — і він повторив свій жест.— Тим самим ви вчинили правопорушення. Добродію, ім'ям небіжчиці графині де Мерре і як виконавець її духівниці я прошу вас припинити ці прогулянки. Хвилиночку! Я не якийсь турок і не збираюся звинуватити вас у злочині. Цілком природно, що ви не маєте найменшого уявлення про обставини, які змушують мене не протидіяти руйнуванню найгарнішого у Вандомі будинку. Але, добродію, ви начебто людина освічена, і повинні розуміти, що закон передбачає сувору кару за вторгнення у приватне володіння, якщо воно замкнене. Огорожа — це та сама стіна. Правда, стан, у якому перебуває дім, може послужити виправданням вашій цікавості. Я залюбки дозволив би вам, добродію, гуляти там, скільки заманеться, але мені доручено стежити за виконанням заповіту небіжчиці, й тому я зобов'язаний просити вас більше не ходити в той сад. Я й сам, відколи розпечатав заповіт, не переступав поріг того будинку; він, як я мав честь повідомити вам, становить частку спадщини, яка залишилася після пані де Мерре.