Другий силует жінки - Сторінка 11

Незабаром він переказав мені з усіма подробицями — і не без довгих відступів — глибокі висновки місцевих політиків обох статей, чиє слово — закон у Вандомі. Але ті висновки були такі суперечливі, такі плутані, що я мало не заснув, попри весь свій інтерес до цієї невигаданої історії. Глухе бубніння нотар я, що звик дослухатися тільки до власного голосу в розмовах із клієнтами та односельцями, приспало навіть мою цікавість. На щастя, мій гість зібрався йти.

"Ох добродію,— сказав пан Реньйо, уже спускаючись сходами,— хто б не хотів прожити ще сорок років. Але... хвилиночку! — І він з лукавий виглядом притулив указівного пальця правої руки до носа, ніби хотів сказати: "Слухайте уважно!" — Щоб стільки прожити, треба мати менше, ніж шістдесят".

Його останні слова, які він, певно, вважав надзвичайно дотепними, пробудили мене з дрімоти. Зачинивши за ним двері, я сів у крісло, поставив ноги на гратки каміну і почав вигадувати роман у сталі Анни Радкліф36, побудований на юридичних відомостях, добутих від пана Реньйо. Аж тут двері моєї кімнати відчинилися під поштовхом жіночої руки, й увійшла моя господиня, тілиста, життєрадісна, добродушна жінка, яка не виконала свого призначення: вона була справжня фламандка, а Тенеріс37 так і не намалював її на жодній своїй картині.

"Ну що, пане, Реньйо, звісно, виклав вам свою історію про Велику Вежу?"

"Виклав, тітонько Лепа".

"І що ж він вам розповів?"

Я повторив їй у кількох словах невеселу й загадкову оповідь про пані де Мерре. З кожною моєю фразою вона все дужче витягувала шию, дивлячись на мене з проникливістю корчмарки — ця якість є чимось середнім між чуттям жандарма, хитрістю шпига і лукавством купця.

"Дорога тітонько Лепа, мені здається ви знаєте про це більше,— сказав я, закінчивши свою розповідь.— Правда ж? Інакше чому б вам заходити зараз до мене?"

"Ой ні, слово честі, ні! Це така ж правда, як і те, що я жінка чесна і мене звуть Лепа..."

"Не присягайтеся, я з ваших очей бачу, що вам відома якась таємниця. Ви, звичайно, знали пана де Мерре. Що він був за людина?"

"Звісно, знала. Пан де Мерре був справжній красень, а високий — поглядом його не охопиш! Такі дворяни тільки в Пікардії водяться. А з яким норовом! Як тільки що, спалахне, мов сірник,— так у нас тут кажуть. За все платив готівкою, щоб не мати ні з ким прикрощів. Надто він був запальний. Наші дами були в нестямі від нього".

"Тому що він мав такий норов?" — спитав я.

"Можливо,— відповіла моя хазяйка.— Ви ж розумієте, пане, за будь-якого чоловіка пані де Мерре не пішла б. Я не хочу кривдити інших, але вона була найгарнішою і найбагатшою нареченою в усій Вандомській окрузі. Та й гроші мала — тисяч двадцять річного прибутку, не менше. Все місто зібралося на їхнє весілля. Молода була така мила, така приязна — золото, а не жінка. О, з них була чудова пара!"

"А вони були щасливі в шлюбі?"

"Та хіба я знаю? І так, і ні... Про це ми могли тільки здогадуватись, ви ж розумієте... Хіба вельможні пани кажуть нам, що там у них на душі? Пані де Мерре була жінка добра, лагідна, і, либонь, їй доводилося терпіти від крутого норову свого чоловіка. Та хоч і гордий він був, ми любили його. Таким він уже вродився. Дворянин... самі розумієте..."

"А проте, мабуть, сталося якесь лихо, адже подружжя Мерре розлучилися так раптово..."

"Про лихо я не казала, пане. Сталося там у них щось чи не сталося, я не знаю".

"Та невже? Тепер я переконаний, що знаєте ви багато".

"Ну гаразд, пане, я вам усе розповім. Коли сюди прийшов пан Реньйо, я зразу подумала, що він заговорить з вами про пані де Мерре і про Високу Вежу. Тоді й спало мені на думку спитати у вас поради, бо ви, я бачу, чоловік розважливий і нездатний посміятися з такої простої жінки, як я. Я ж нікому й ніколи не сподіяла зла, а от маю тепер мучитися докорами совісті. Тутешнім людям я не зважилася б розкрити душу, бо всі вони базіки, і язика за зубами тримати не вміють. А ви, добродію, живете в моєму готелі уже давно, ніхто досі так довго в мене не жив, і вам я із спокійною душею можу розповісти про ті п'ятнадцять тисяч франків..."

"Дорога тітонько Лепа,— урвав я потік її слів,— якщо ви своєю сповіддю хочете втягти мене в якусь темну історію, то я нізащо в світі не хочу її вислуховувати".

"Не бійтеся,— сказала вона.— Зараз самі переконаєтеся".

Наполегливість моєї доброї господині навіяла мені думку, що не я перший, кому довіряє вона таємницю, яку я один повинен був берегти, і я наготувався слухати.

"Коли імператор прислав сюди на проживання військовополонених та інших чужоземців, до мене поселили на державний кошт одного молодого іспанця — його залишили у Вандомі під слово честі. Та хоч він і дав слово, що не втече, його однаково зобов'язали щодня з'являтись до префектури. А був він дуже знатного роду, ви вже мені повірте. Прізвище в нього закінчувалося на "ос" і "діа", Багос де Фередіа чи якось так. Воно записане у мене в книзі пожильців, ви можете подивитись, якщо захочете. О, то був вродливий хлопець, а кажуть же, що всі іспанці бридкі. Зросту він був невисокого — футів п'ять чи трошки більше, але збудований досконало. Руки мав невеличкі, а як же він про них піклувався! Ви б тільки подивилися. Різних там щіточок для догляду за руками в нього було не менше, ніж знадобів для чепуріння в якої-небудь світської дами. Волосся в нього було густе, чорне, очі вогнисті, колір обличчя дещо смуглявий, але мені воно дуже подобалося. Такої тонкої білизни, як у нього, я ні в кого не бачила, хоча в мене селилося чимало вельможних осіб і серед них генерал Бертран38, герцог д'Абрантес із дружиною, пан Деказ39 і навіть король іспанський. Їв мій пожилець мало, але був такий чемний, такий люб'язний, що сердитись на нього я не могла. Знаєте, я дуже прихилилась до того молодика, хоча з нього не витягнеш було й чотири слова за день. Йому щось говориш, а він мовчить. Такої вже він був химерної вдачі — кажуть, усі іспанці такі. Він усе читав свій молитовник, наче кюре, справно ходив на месу й на всі інші відправи. В церкві — ми тільки згодом звернули на це увагу — він завжди сідав за два кроки від каплички пані де Мерре. Він сів на те місце ще коли вперше прийшов до церкви, і тому ніхто не подумав, що він зробив це умисне. До того ж він ніколи не відривав очей від свого молитовника, сердешний. А вечорами приохотився гуляти на горі, між руїнами замку. То була єдина розвага для бідолашного хлопця, там він згадував свою батьківщину. Кажуть, в Іспанії всюди гори. Уже в перші дні він став повертатись додому пізно. Я тривожилася, бачачи, що він приходить не раніш як опівночі, але потім ми звикли до цієї його химери; він узяв ключ від вхідних дверей, і ми більше не чекали його. Жив він у нашому домі на Казарменій вулиці. Потім один наш конюх розповів, що, купаючи якось увечері коней, він нібито побачив далеко посеред річки нашого іспанського гранда, що плив, як риба. Коли мій гість повернувся додому, я порадила йому остерігатися водоростів. Мені здалося, він був дуже невдоволений, що його побачили на річці. А потім, добродію, одного дня, чи точніше ранку, його кімната виявилася порожня — він не повернувся. Я все обнишпорила і знайшла в шухляді його столу записку, п'ятдесят іспанських золотих монет вартістю в п'ять тисяч франків і на десять тисяч дорогоцінностей у запечатаній коробочці. В записці було сказано, що як він не вернеться, то гроші й діаманти ми можемо забрати собі з тією умовою, щоб ми відправили молебень за щасливе завершення його втечі та за його здоров'я. Тоді ще був живий мій чоловік — він зразу побіг на пошуки. І знаєте, яка дивна річ? Мій чоловік приніс одяг нашого іспанця, а знайшов його він під великим каменем, біля паль на березі річки, з того боку, де замок, і майже навпроти Високої Вежі. З дому мій чоловік вийшов рано, і ніхто йому не зустрівся. Коли я показала листа, ми вирішили спалити одяг, і, як того хотів граф Фередіа, оголосили, що він утік. Супрефект підняв на ноги всю жандармерію, але марно. Іспанця так і не зловили. Мій Лепа гадав, що наш постоялець утопився в річці. А я, добродію, думаю інакше, бо, схоже, в цій історії замішана пані де Мерре, адже Розалі казала мені, що в її господині було розп'яття із срібла та чорного дерева, і вона дуже ним дорожила і навіть у труну звеліла його собі покласти, а в перші дні, коли пан Фередіа оселився в нас, я бачила в нього достоту таке розп'яття, а потім воно кудись зникло. То як ви гадаєте, пане, чи можу я по совісті взяти ті п'ятнадцять тисяч, що їх мені залишив іспанець? Чи належать вони мені по закону?"

"Безперечно. А ви пробували розпитати Розалі?"

"Авжеж, пане, пробувала. Та де там. Дівчина мовчить, як стіна. Щось вона знає, але нічого в неї не випитаєш".

Погомонівши зі мною ще трохи, хазяйка пішла, залишивши мене під владою невиразних і похмурих дум, романтичної цікавості й забобонного жаху. Приблизно таке почуття опановує нас, коли вночі ми заходимо до зануреної в морок церкви і помічаємо десь під високими склепіннями слабке світло; ковзає чиясь чорна постать, чутно шарудіння чи то сукні, чи то сутани... і ми здригаємось. Маєток Велика Вежа і його буйні трави, його забиті вікна, його заржавілі залізні засуви, його замкнені двері, його порожні покої раптом постали переді мною якоюсь моторошною фантасмагорією. Я подумки намагався проникнути в цю таємничу оселю і там розплутати вузол незбагненної історії, драми, яка згубила трьох людей. Розалі стала для мене найцікавішою людиною у Вандомі. Придивляючись до неї, я помітив відблиск причаєної думи на її круглому личку, що пашіло здоровим рум'янцем. Здавалося, її мучать докори сумління, але водночас утішає якась надія; вираз її обличчя зраджував таємницю, як буває у жінок, що моляться надто ревно, або у дівчини-дитиновбивці, якій постійно мариться останній крик її немовляти. Правда, повадки Розалі були наївними й грубими, нелукава усмішка не ховала в собі нічого злочинного, і ви зрозуміли б, що вона невинна, при одному погляді на її велику, синю з червоним картату хустку, яка прикривала пишні груди, туго обтягнуті сукнею в лілову та білу смужку. Ні, я не поїду з Вандома, поки не розкрию таємницю Великої Вежі — так я вирішив.