Другий силует жінки - Сторінка 10

Ми тільки порахували в ньому двері й вікна, щоб з'ясувати розмір податку, який я й сплачую щороку із сум, заповіданих для цієї мети графинею. Ох шановний добродію, про її заповіт було багато балачок у Вандомі!"

Тут мій достойний гість замовк, щоб висякати носа. Я поставився до його промови з усією шанобливістю, чудово зрозумівши, що історія з духівницею пані де Мерре була найважливішою подією у його житті, основою його репутації, слави і життєвого добробуту. Настав час попрощатися з моїми чудовими мріями, з моїми романтичними вигадками; річ у тім, що я не міг опертися спокусі з'ясувати істину з офіційних уст.

"Шановний добродію, — звернувся я до свого гостя,— не вважайте це за нескромність, але я хотів би довідатися від вас про причину такого дивного заповіту".

На ці мої слова обличчя нотаря розквітло усмішкою вдоволення, яке відчуває людина, коли сідає на свого улюбленого коника.

Трохи манірним рухом він поправив на собі комірець сорочки, дістав табакерку, відкрив її, запропонував мені тютюну і, коли я відмовився, взяв собі велику понюшку. Він був щасливий! Людина, що не має свого улюбленого коника, навіть не здогадується, якої втіхи вона себе позбавила. Улюблений коник — це щось середнє між пристрастю й божевіллям. У ту мить я збагнув цей вислів Стерна в усій його повноті й зрозумів, чому дядько Тобі з такою радістю сідав за допомогою Тріма на свого бойового коня35.

"Я, добродію, служив старшим клерком у метра Рогена в Парижі,— почав свою розповідь пан Реньйо.— Чудова була контора. Ви, мабуть, про неї чули? Не чули? А проте фатальне банкрутство зробило її знаменитою. Не маючи достатніх засобів, щоб прилаштуватись у Парижі, де в тисяча вісімсот шістнадцятому році ціни на контори підскочили, я приїхав сюди і тут придбав контору свого попередника. У Вандомі я мав родичів і серед них багату тітку, що одружила мене із своєю дочкою. Так от, добродію,— провадив він, трохи помовчавши,— через три місяці по тому, як пан міністр юстиції затвердив мене на посаді, якось увечері, коли я вже збирався лягти спати (а тоді я ще не був одружений), мене викликали до графині де Мерре, у її маєток Мерре. Покоївка графині, славна дівчина, що тепер служить у цьому готелі, чекала мене біля воріт у колясці. О, хвилиночку! Я забув сказати вам, що за два місяці до мого приїзду сюди граф де Мерре переселився до Парижа й там помер. Закінчив він погано — від усіляких надуживань. Розумієте? В той день, коли він виїхав, графиня покинула Високу Вежу і все звідти вивезла. Ходили навіть чутки, ніби вона спалила меблі, килими, одне слово, речі, що складають обставу помешкання, яке нині перебуває у володінні вищеназваної особи... Стривайте, що це я торочу? Даруйте, мені здалося, я диктую орендний договір... Так от, вона начебто спалила все це на лузі в Мерре. Ви бували в Мерре, добродію? Ні, звичайно,— відповів він за мене.— О, це чудове місце! До від'їзду з Високої Вежі,— вів він далі, похитавши головою,— граф і графиня десь місяців зо три провадили дуже дивний спосіб життя. Гостей вони більше не приймали, графиня оселилася на першому поверсі, граф — на другому. Коли графиня лишилася вдовою, вона взагалі перестала показуватись на люди, виходила з дому тільки до церкви. Згодом, оселившись у своєму маєтку, вона відмовилася прийняти кількох друзів і подруг, що приїздили до неї з візитами. Вона вже дуже змінилася на той час, коли покинула Високу Вежу, щоб переїхати в Мерре. Ця дорогоцінна жінка... (Даруйте, я сказав "дорогоцінна" тому, що цей діамант подарувала мені вона; хоч бачив я її один-однісінький раз...) Так от, ця вельможна дама була тяжко хвора. Мабуть, вона вважала свою хворобу невиліковною, бо померла, так і не покликавши лікаря. Хоча багато наших дам вважали, що в неї було негаразд з головою. Отож, добродію, я відчув страшенну цікавість, коли довідався, що пані де Мерре потребує моїх послуг. Та й не я один цікавився цією історією. Того ж таки вечора, хоч було вже пізно, все місто довідалося, що мене запрошено в Мерре. Дорогою я став розпитувати покоївку, але вона відповідала мені досить ухильно; все-таки я дізнався від неї, що вдень її господиня сповідалася кюре і що навряд чи вона доживе до ранку. В маєток ми приїхали годині об одинадцятій. Я піднявся парадними сходами. Пройшовши через анфіладу великих кімнат з високими стелями, темних і з біса холодних та вогких, я дістався до парадної спальні, в якій лежала графиня. З чуток, що ходили про цю жінку (добродію, я ніколи не закінчу цієї розповіді, якщо почну переказувати вам усі небилиці, які я чув про неї), я уявляв її світською кокеткою. Та чи повірите, я ледь розгледів її на тому широченному ліжку, де вона лежала. Правда, ця величезна кімната з фризами в старовинному стилі, такими запорошеними, що при одному погляді на них хотілося чхнути, була освітлена лише однією олійною лампою. О, та ви ж не були в Мерре! Так от, добродію, то було старовинне ліжко з високим ситцевим балдахіном, який прикрашали чудові візерунки квітів та листя. Біля ліжка стояв нічний столик, і я побачив на ньому книжку "Наслідування Ісуса Христа". До речі, і ту книжку, і лампу я придбав для своєї дружини. Стояло там глибоке крісло для покоївки і два стільці. В каміні не топилося. Оце й уся обстава. В інвентарній відомості вона не зайняла б і десятьох рядків. О шановний, коли б ви опинилися на моєму місці й побачили ту простору спальню, обтягнуту коричневим штофом, вам би здалося, що ви перенеслися на сторінки якогось роману. Від усього там віяло крижаним холодом, і навіть більше, віяло смертю,— проказав він, театрально піднісши руку і зробивши паузу.— Тільки тоді, коли я підійшов до ліжка зовсім близько і добре придивився, побачив я пані де Мерре, і то завдяки тому, що світло від лампи падало якраз на подушки. Обличчя в графині було жовте, як віск, і крихітне, мов кулачок. На голові в неї був мереживний чепчик, з-під якого вибивалося чудове, але зовсім сиве, біле як молоко, волосся. Вона напівсиділа в ліжку, спершись спиною на подушки, хоча це, мабуть, коштувало їй неймовірних зусиль. Її великі чорні очі, глибоко запалі і майже згаслі, втупились у мене нерухомим поглядом. "Нарешті..." — прошепотіла вона, ледь підвівши брови. Її чоло блищало від крапель поту. Висхлі руки скидалися на кістки, обтягнуті тонесенькою шкірою, на них виразно проступали всі жили і м'язи. Колись вона була, напевне, красунею, але в ту хвилину я не міг дивитись на неї без внутрішнього тремтіння. За словами тих, хто вдягав її в саван, її худорба здавалася немислимою для людини, яка ще годину тому була жива. О, то справді було моторошне видовище! Хвороба так висмоктала цю жінку, що вона скидалася на привид. Коли вона заговорила до мене, її бузкові губи майже не ворухнулись. Хоча моє ремесло привчило мене до таких сцен, адже я не раз засвідчував духівниці вмирущих, стоячи біля їхнього узголів'я, признаюся, що сльози рідних і агонія хворих не справляли на мене такого гнітючого враження, як смерть цієї самотньої, мовчазної жінки в її просторому замку. Я не чув найменшого шереху, не помічав, щоб від дихання хворої бодай трохи здіймалося укривало, і стояв стовпом, дивлячись на неї, мов у якомусь заціпенінні. Я бачу всю ту сцену, наче стою там ось зараз. Нарешті її великі очі ожили, вона спробувала підняти праву руку, але рука безсило впала на постіль, і ледь чутним зітханням, бо голосу в неї уже не було, з її уст злетіли слова: "Я з нетерпінням чекала вас". її щоки зарожевіли. Говорити було їй важко, добродію. "Ласкава пані..." — почав я. Вона подала мені знак, щоб я мовчав. У цю ж мить стара служниця підвелася з крісла й прошепотіла мені на вухо: "Мовчіть, бо графиня не зносить найменшого шуму. Ваші слова можуть схвилювати її". Я сів. Через кілька секунд пані де Мерре зробила неймовірне зусилля і просунула праву руку під своє узголів'я. Якусь мить вона перепочивала, потім востаннє напружилась і витягла з-під подушки запечатаний конверт — краплі поту цівками потекли в неї з лоба. "Я довіряю вам свій заповіт. О Боже! О Господи!" — прошепотіла вона. І це вже був кінець. Вона схопила розп'яття, що лежало в неї на ліжку, швидко піднесла його до губів і померла. Я досі здригаюся, згадуючи, з яким виразом дивились її очі перед смертю. Мабуть, вона дуже страждала. Але в останньому її погляді сяйнула радість, і це почуття відбилося в уже мертвих очах. Я забрав заповіт із собою, а коли його було розпечатано, довідався, що пані де Мерре призначила мене виконавцем своєї духівниці. Весь свій статок, за винятком кількох, окремо зазначених сум, вона заповіла Вандомській лікарні. А ось як графиня розпорядилася щодо Високої Вежі. Вона наказувала, щоб протягом п'ятидесяти років після її смерті будинок залишався в тому самому стані, в якому він буде в день її скону, забороняла будь-кому заходити в нього, робити в ньому бодай найменший ремонт і навіть виділила певну суму грошей на платню сторожам, якщо виникне потреба найняти їх для того, щоб ніхто не зазіхнув порушити її посмертну волю. Якщо волю небіжчиці буде виконано, то по закінченні вказаного в заповіті терміну дім перейде до моїх спадкоємців, бо вам, певне, відомо, добродію, що самі нотарі не мають права успадковувати майно від своїх клієнтів. Якщо ж заповіт буде порушено, то Висока Вежа дістанеться законним спадкоємцям, але за умови, що буде виконано додаткове розпорядження небіжчиці, докладене до заповіту, причому його можна буде розпечатати лише тоді, коли минуть указані півсотні років. Досі заповіту ніхто не опротестував, отже..."

Не договоривши останньої фрази, довготелесий нотар подивився на мене з виразом тріумфу, а я пролив бальзам на його душу, сказавши йому кілька похвальних слів.

"Ви справили на мене своєю розповіддю таке сильне враження,— мовив я на закінчення,— аж мені ввижається ота вмируща з обличчям білішим за простирадло. Її блискучі очі вселяють мені жах, і сьогодні вночі вона неодмінно мені присниться. Але, мабуть, у вас виникли якісь здогади з приводу цього дивного заповіту?"

"Ні, добродію,— відповів мій співрозмовник з комічною урочистістю,— я ніколи не дозволю собі судити вчинки осіб, що вшанували мене таким подарунком, як оцей діамант".

Та я почав наполягати, і чесний нотар не зміг довго опиратися спокусі.