Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 41

Гаррі довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб змусити себе зірватися з місця й тікати, лишивши безоких дементорів літати поміж маґлів, які їх не бачили, хоч, звісно, відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар.

— То в нас і далі нічого їсти.

— Цить, Роне, — розсердилася Герміона. — Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!

— Я сам не знаю.

Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у "Гоґвортському експресі".

Рон штурхнув ногою стільця.

— Що? — загарчав він на Герміону. — Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік кров'ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!

— То йди й порозганяй дементорів, — кинув йому зачеплений за живе Гаррі.

— Я й пішов би, та в мене рука на перев'язі, якщо ти не помітив!

— Гарна відмовка.

— Що ти цим хочеш?..

— А, звичайно! — Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли. — Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, — нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, — горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!

Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.

— Так краще? — запитала Герміона.

— У сто разів!

— Гаррі, — сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, — ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?

— Що? Ні! — обурився Гаррі. — Я пам'ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.

— Гм, — подивилася Герміона на важкий медальйон. — Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.

— Не можна залишати горокракс, — рішуче заперечив Гаррі. — Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть...

— Ну, добре, добре, — сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку. — Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.

— Чудово, — роздратовано буркнув Рон, — про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?

— Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, — сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі. — Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.

Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.

— Це ж не крадіжка, правда? — стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками. — Я залишила в курнику під сідалом гроші.

Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:

— 'Емі... оно, не теа 'так 'е'еживати. 'озслабся!

І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.

Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути нічого, крім ягід або черствого печива, хіба що спалахувала частіше та мовчала похмуріше. А от Рон звик смачно харчуватися тричі на день завдяки мамі і гоґвортським ельфам-домовикам, тому довгі періоди голодування робили його дратівливим і нерозсудливим. Коли ж не тільки бракувало їжі, а ще й наставала Ронова черга носити горокракс, він ставав просто нестерпний.

— То що далі? — постійно повторював він. Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.

Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця "Борджин і Беркс", де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.

— Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, — саркастично кепкував з них Рон.

— Там нічого не може бути. Він зробив п'ять горокраксів ще перед вигнанням, а Дамблдор був переконаний, що шостий горокракс — це змія, — заперечила Герміона. — Ми знаємо, що змія не може бути в Албанії, бо вона переважно з Вол...

— Хіба я не просив не називати?!

— Добре! Змія переважно з Відомо-Ким... Щасливий?

— Не дуже.

— Навряд чи він щось заховав у "Борджина і Беркса", — Гаррі вже не раз висловлював цю думку, а зараз її повторив просто, щоб порушити напружену мовчанку. — Борджин і Беркс — знавці темних предметів, вони одразу б розпізнали горокракс.

Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:

— Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі.

Герміона зітхнула.

— Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!

Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.

— Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол...

— А-а!

— Для ВІДОМО-КОГО, добре! — закричав Гаррі, втрачаючи терпець. — Так от, якщо для Відомо-Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!

— Ой, не сміши, — глузливо скривився Рон. — Школа?

— Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив...

— Це ти говориш про Відомо-Кого? Чи, може, про себе? — в'їдливо запитав Рон. Він смикав за ланцюжок з горокраксом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.

— Ти нам розповідав, що Відомо-Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, — нагадала Герміона.

— Саме так, — підтвердив Гаррі.

— І Дамблдор думав, що той хотів повернутися, щоб щось знайти, можливо, якусь річ, що належала комусь із засновників, а тоді зробити з неї ще один горокракс?

— Так, — погодився Гаррі.

— Але він тієї роботи так і не отримав, правда? — допитувалася Герміона. — Отож він не зміг знайти щось таке, що належало засновникові, і сховати цей предмет у школі!

— Ну, що ж, — визнав поразку Гаррі. — Забудьте про Гоґвортс.

Не маючи інших ниточок, щоб розплутати клубок, вони подалися в Лондон і там, сховавшись під плащем-невидимкою, почали шукати сиротинець, у якому ріс Волдеморт. Герміона крадькома проникла в міську бібліотеку і з'ясувала, що той будинок давним-давно знесено. Вони відвідали це місце й побачили замість сиротинця цілий квартал височенних офісних будівель.

— Може, розкопати фундамент? — нерішуче запропонувала Герміона.

— Він би не ховав горокракс тут, — заперечив Гаррі. Він знав це з самого початку. З сиротинця Волдеморт завжди хотів утекти. Він би ніколи не заховав там частку своєї душі. Дамблдор продемонстрував Гаррі, що Волдеморт шукав для своїх схованок величні й таємничі місця. Цей сірий і похмурий закуток Лондона був Гаррі якнайменше схожий на Гоґвортс, на міністерство чи, скажімо, на "Ґрінґотс", чаклунський банк з його позолоченими дверима й мармуровою підлогою.

Навіть не маючи нових ідей, вони постійно переміщалися, щоночі для безпеки ставлячи намет в іншому місці. Щоранку вони ретельно замітали сліди своєї присутності, а тоді вирушали на пошуки нового відлюдного й віддаленого місця, переносячись явленням у нові ліси, розколини та урвища, на зарослі вересом та дроком схили гір, а якось навіть опинилися в захищеній з усіх боків і засипаній дрібними камінчиками печері. Двічі на добу вони передавали одне одному горокракс, наче гралися в спотворену й сповільнену дитячу гру "Передай пакунок": діти передають по колу під музику пакунок з дарунками, а коли музика зупиняється, той, у кого він опинився, шукає там свою винагороду. Єдина відмінність полягала в тому, що тут ніхто не хотів, щоб музика зупинялася, бо за винагороду були дванадцять годин страху й тривоги.

Гаррін шрам увесь час болів. Найчастіше біль з'являвся, коли Гаррі носив горокракс. Іноді він просто не міг приховати своєї реакції на цей пекучий біль.

— Що? Що ти побачив? — допитувався Рон, помітивши, як Гаррі кривиться.

— Обличчя, — бурмотів щоразу Гаррі. — Те саме обличчя. Злодія, що обкрадає Ґреґоровича.

Рон тоді відвертався, не приховуючи розчарування. Гаррі знав, що Рон сподівається почути новини про свою родину чи про інших членів Ордену Фенікса, але ж він, Гаррі, не телевізійна антена, він бачив тільки те, про що в ту мить думав Волдеморт, і не міг з власної волі на щось настроюватися. Було очевидно, що Волдеморт постійно зосереджував увагу на невідомому юнакові з усміхненим лицем, чиє ім'я та місцеперебування, не сумнівався Гаррі, було відоме Волдемортові не краще, ніж йому. Шрам так часто болів, а веселий білявий хлопець так часто пропливав у його пам'яті, завдаючи пекучих мук, що Гаррі навчився приховувати найменші прояви болю чи дискомфорту, бо при згадці про злодія його друзі вже не виказували жодних емоцій, крім роздратування. Та він їх і не винуватив, бо ж усі вони розпачливо намагалися знайти хоч якийсь вихід на горокракси.

Дні розтягувалися в тижні й Гаррі почав підозрювати, що Рон і Герміона ведуть розмови без нього і про нього. Кілька разів вони обривали розмову, коли Гаррі заходив у намет, а двічі він випадково на них наривався, коли вони сиділи притулившись головами, й швидко щось обговорювали. Обидва рази вони замовкали, помітивши, що він наближається, і поспіхом починали вдавати, ніби вийшли по хмиз чи по воду.

Гаррі задумувався, чи не погодились вони на цю безглузду й безладну мандрівку тільки тому, що думали, ніби він має якийсь таємний план, яким у належний час з ними поділиться.