Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 44

На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам'яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.

— О, нарешті згадали й про мене? — буркнув Рон.

— Що?

Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.

— Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.

Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.

— Що таке? — запитав Гаррі.

— Що таке? Нічого такого, — Рон і далі уникав погляду Гаррі. — Особливо для тебе.

На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.

— Ні, я ж бачу — тебе щось гризе, — не погодився Гаррі. — Викладай, що там.

Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.

— Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.

— Не знаю? — перепитав Гаррі. — Я не знаю?

Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.

— Ясно, що я тут кайфую, як ніколи, — бурчав далі Рон, — бо що таке покалічена рука, відсутність їжі й те, що спина щоночі замерзає. Просто я мав надію, що кілька тижнів тікаючи й ховаючись, ми хоч чогось досягнемо.

— Роне, — сказала Герміона так тихенько, що Рон міг удати, ніби її не почув, бо дощ уже щосили тарабанив по намету.

— Я думав, ти знаєш, на що йдеш, — сказав Гаррі.

— Я теж так думав.

— І що ж саме не виправдало твоїх сподівань? — поцікавився Гаррі. Його вже почала охоплювати злість. — Ти думав, що ми ночуватимемо в п'ятизіркових готелях? Щодня будемо знаходити по горокраксу? Думав, що на Різдво повернешся до мамусі?

— Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш! — закричав Рон, зриваючись на ноги, а його слова пронизали Гаррі, як розпечені ножі. — Ми думали, що Дамблдор тобі сказав, що робити, думали, ти маєш якісь серйозні плани!

— Роне! — повторила Герміона, і тепер її голос цілком виразно прозвучав на тлі барабанного дробу дощу, проте Рон знову не звернув на неї уваги.

— Ну то вибач, що я тебе розчарував, — сказав Гаррі цілком спокійним голосом, хоч відчував усередині якусь порожнечу і розгубленість. — Я нічого від тебе не приховував і розповів усе, що мені казав Дамблдор. І якщо ти цього ще не помітив, то ми таки знайшли один горокракс...

— Ага, і не можемо його знищити, так само, як і знайти інші горокракси... словом, нічого в нас нема!

— Роне, зніми медальйон, — попросила незвично високим голосом Герміона. — Зніми, будь ласка. Ти б такого не казав, якби не носив його цілісінький день.

— Та ні, казав би, — заперечив Гаррі, бо не хотів чути виправдань Ронових дій. — Думаєте, я не помічав, як ви шепотілися в мене за спиною? Думаєте, не здогадувався, про що ви говорили?

— Гаррі, нічого ми не...

— Не бреши! — накинувся на неї Рон. — Ти сама казала, що розчарована, казала, що теж думала, ніби в нього були серйозніші плани, ніж просто...

— Я такого не казала... Гаррі, це не так! — крикнула вона. Дощ тарабанив по намету, сльози текли по Герміониному обличчю, а те хвилювання, що охопило їх усього кілька хвилин тому, безслідно зникло, наче феєрверк, що спалахує й гасне, залишаючи по собі темряву, вогкість та холод. Ґрифіндорів меч був захований невідомо де, а вони, троє підлітків, сиділи тут, у наметі, і єдиним їхнім досягненням було те, що вони й досі живі.

— Чого ж ти й досі тут? — запитав Гаррі.

— Я й сам не знаю, — відповів Рон.

— То йди додому, — запропонував Гаррі.

— Може, й піду! — крикнув Рон і підійшов на кілька кроків до Гаррі, але той не відсахнувся.

— Ти що, не чув, що казали про мою сестру? Але тобі це до одного місця, це ж тільки Заборонений ліс, і Гаррі Поттеру, з-яким-і-не-таке-бувало, глибоко наплювати, як там вона, а мені не наплювати, бо там є гігантські павуки й інша шизуха...

— Я лише казав... що вона там не сама, з ними Геґрід...

— ...ага, я знаю — тобі на все наплювати! А всі інші в моїй родині як? Ти чув, як казали: "Вистачить з Візлів поранених дітей"?

— Так, я...

— Тебе не турбувало, що це означає?

— Роне! — Герміона стала між ними, — не думаю, що малася на увазі якась нова біда, про яку ми ще не чули. Подумай, Роне, — Білл уже й так у шрамах, багато людей бачило, що Джордж утратив вухо, а ти зараз нібито прикутий до ліжка зі смертельною формою бризкухи. Я впевнена, що малося на увазі тільки це...

— О, ти така впевнена? Звичайно, навіщо про них думати? У вас же все нормально, батьки в безпечному місці...

— Мої батьки мертві! — загорлав Гаррі.

— З моїми теж могло таке статися! — крикнув у відповідь Рон.

— То ГЕТЬ звідси! — заревів Гаррі. — Вали до них, прикинься, що одужав від бризкухи, й мамуся тебе відгодує і...

Рон несподівано смикнув рукою. Гаррі зреагував, та перш ніж обидва встигли вихопити з кишень чарівні палички, Герміона підняла свою паличку.

— Протеґо! — крикнула вона, й між нею та Гаррі з одного боку й Роном з другого виріс невидимий щит. Потужне закляття змусило їх відсахнутися на кілька кроків, і тепер Гаррі й Рон люто дивилися один на одного через прозорий бар'єр, немовби вперше побачившись. Гаррі відчув до Рона глибоку ненависть. Щось між ними зламалося.

— Залиши горокракс, — сказав Гаррі.

Рон стяг через голову ланцюжок і жбурнув медальйон на стілець. Тоді повернувся до Герміони.

— Ти що робиш?

— Тобто?

— Ти залишаєшся чи як?

— Я... — Вона аж зіщулилася, неначе від болю. — Так... так, Роне, я залишаюся, ми ж казали, що підемо з Гаррі, казали, що допоможемо...

— Мені все ясно. Ти вибрала його.

— Ні, Роне... прошу тебе... вернися, вернися!

Їй заступило дорогу власне ж закляття "щит". Поки вона його розчакловувала, Рон уже вилетів кудись у ніч. Гаррі стояв непорушно й мовчки, прислухаючись, як вона ридає й кличе Рона десь поміж дерев.

За кілька хвилин вона повернулася з мокрим волоссям, що обліпило їй обличчя.

— Він з-з-зник! Роз'явився!

Вона впала у крісло, скрутилася клубочком і заридала.

Гаррі наче заціпенів. Нахилився, взяв горокракс і повісив собі на шию. Забрав з Ронового ліжка ковдру й накрив Герміону. Потім виліз на своє ліжко і втупився в темну тканину даху, прислухаючись до гупання дощу.

— РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ —

Ґодрикова Долина

Наступного дня Гаррі прокинувся, і минуло кілька секунд, поки він згадав, що сталося. По-дитячому уявив, що це йому наснилося, що Рон нікуди не пішов і що він і досі тут. Та, повернувши на подушці голову, він побачив порожнє Ронове ліжко. Не міг відірвати від нього очей, наче то було мертве тіло. Гаррі зістрибнув зі свого ліжка, намагаючись не дивитися на Ронове. Герміона, що вже була на кухні, не побажала Гаррі доброго ранку, а швидко відвернулася, коли він проходив.

"Його немає, — подумав Гаррі. — Його немає". Вмиваючись і одягаючись, повторював це подумки, наче в такий спосіб міг заглушити біль. "Він пішов і не повернеться". Гаррі знав, що вже нічого не зміниш, бо закляття-обереги налаштовані так, що коли вони з цього місця підуть, Рон їх уже не знайде.

Вони мовчки поснідали вдвох. Очі в Герміони були підпухлі й червоні. Здається, вона взагалі не спала. Почали збирати речі, і Герміона робила це дуже поволі. Гаррі знав, чому вона хотіла розтягти час їхнього перебування на березі цієї річки. Кілька разів він помічав, як вона схвильовано піднімає голову, і розумів, що Герміона сама себе обманює, уявляючи, що почула кроки за шумом дощу, хоч нікого рудого між деревами не було видно. Щоразу Гаррі її наслідував і роззирався на всі боки (у нього теж жевріла ще якась надія), проте, не побачивши нічого, крім залитого дощем лісу, вибухав люттю. Йому пригадувалися Ронові слова: "Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш!", — і він знову брався складати речі, хоч у животі все стискалося у вузол.

Каламутна вода в річці стрімко прибувала й загрожувала незабаром затопити їхній берег. Вони просиділи ще добру годину після звичайного часу відбуття. Нарешті, тричі повністю перепакувавши свою вишиту бісером сумочку, Герміона вже не могла знайти поважних причин для затримки, тому вони з Гаррі взялися за руки і роз'явилися, опинившись цього разу на відкритому вітрам порослому вересом схилі гори.

Щойно вони прибули, як Герміона відпустила руку Гаррі, відійшла, сіла на великий камінь і, поклавши голову на коліна, розридалася. Він дивився на неї, думаючи, що, мабуть, треба було б підійти і її заспокоїти, та щось заважало зрушити з місця. Усе всередині похололо й стислося. Він знову бачив презирливий вираз Ронового обличчя. Гаррі побрів крізь верес, прокладаючи шлях по колу з нещасною Герміоною в центрі, і вичакловував закляття-обереги — те, що досі робила вона.

У наступні кілька днів вони не говорили про Рона. Гаррі вирішив більше не згадувати його імені, а Герміона, мабуть, відчувала, що не варто на цьому наполягати, хоч інколи вночі, думаючи, що Гаррі вже заснув, Герміона давала волю сльозам. Тим часом Гаррі почав зрідка виймати Карту Мародера й розглядати її при світлі чарівної палички. Чекав, коли ж нарешті в коридорах Гоґвортсу з'явиться цяточка, підписана "Рон" — це означатиме, що він повернувся до замку і надійно там захищений своїм чистокровним статусом. Але Рон на Карті так і не з'являвся, тож за якийсь час Гаррі усвідомив, що витягає її просто, щоб подивитися на ім'я "Джіні" в дівчачій спальні. Йому було цікаво, чи міг би він, напружено вдивляючись у цяточку з її ім'ям, проникнути в її сон — і тоді б вона знала, що він постійно про неї думає і сподівається, що в неї все добре.

Удень вони намагалися визначити, де може бути Ґрифіндорів меч, та що більше вони говорили про місця, де Дамблдор міг його сховати, то більше шаленої надуманості ставало в їхніх гіпотезах. Хоч як Гаррі напружував голову, та все ж не міг пригадати, щоб Дамблдор згадував якесь місце, де він міг би щось заховати. Бували такі хвилини, коли Гаррі не знав, на кого більше сердиться — на Рона чи на Дамблдора. "Ми думали, ти хоч знаєш, що робиш... ми думали, що Дамблдор сказав тобі, що робити... думали, ти маєш якісь серйозні плани!"

У глибині душі він погоджувався, що Рон мав цілковиту рацію.